— Вигаду-уй більше… — недовірливо протягла дівчинка. — Мене Таня звати, а тебе?

— Знаю. А мене — Ваня… Ерпід-один, доповідай, про що вдалося дізнатися.

— У Ерпіда-два енергії залишилося трохи більше, як на зворотну дорогу. Ще трохи, то й зовсім перегорів би від марного напруження. Та-ам уже про все знають, я доповів, завдання йому майже всі відмінили.

Поки Ерпід-один говорив це, Таня часто-часто похитувала головою, ніби зганяла з носа муху. А очі від здивування розплющувала все ширше і ширше. Тим часом і Ерпід-два випустив з-під споду такі ж гусениці, як і сріблястий, а ручки і ніжки склав та притулив до тулуба. Заговорив:

— Це низьке дерево-кущ з червоними ягодами стогне і задихається. Воно не любить он те дерево з широким листям… — повернувся жовтий до липи.

— Вовчий бузок не любить ли-ипи?! — Ваня був дуже вражений. — А з вигляду не подумаєш, і ягід ось скільки…

— Якби цей бузок не був отруєний липою, то ягід мав би уп’ятеро більше, — сказав Ерпід-два.

— Липі ж так само буза не подобається, а листя он яке лапате і зелене, хоч і осінь, — сказав Ваня. \

— Ні. Запах бузку липі подобається, вона всміхається від приємності, - сказав жовтий.

— Любов без взаємності, - подала голос Таня. — Таке буває, - додала вона авторитетно.

— Я проаналізував уже стан навколишніх дерев. Багато, особливо тих, що з голками, трусяться від лихоманки, в них підвищена температура… Вони задихаються, але не так через сусідів, як через поганий склад повітря.

Що задихаються, то, може, й правда: заводи кругом. Оно в сосни вже стирчить замість вершка якась суха рогатина. І он, і он… А он та зовсім всохла, вся глиця обсипалася… Ваня переводив погляд з дерева на дерево і раптом відчув на носі велику дощову каплю.

— Полу-ундра! — закричав він, як бувалий матрос. — Треба ховатися, а то поржавієте!

— Ми не іржавіємо, — в один голос сказали Ерпіди.

А сріблястий додав:

— Гроза для нас корисна, ми виловлюємо з повітря електрику, підзаряджаємося.

— А ти чого тут киснеш? Марш додому! — Ваня знов накричав на Таньку.

— Ванечку, можна я з вами побуду? — жалісно попросилася вона. — Тут так цікаво, а дома посадять гами розучувати.

- І-их… — зітхнув Ваня і махнув рукою. Не любив він дівчисьок, а тим більше таких, що мучать Ерпідів. — А де ж мій Жучок? Хоча б не загубився… Ф’ю, ф’ю, ф’ю-ю! — посвистів він.

Здалека, десь із-за трамвайних ліній, долетів ледве чутний голос Жучка. Його гавкання було якесь хрипке, схоже на крик від переляку.

— Собака Жучок говорить, що натрапив на слід великого звіра: “Ох, великий! Ох, великий!” Просить, щоб ішли до нього на допомогу, — сказав Ерпід-два.

— Ведмідь?! Мишко?! — в один голос вигукнули Ваня і Таня.

— Собака Жучок говорить: “Ох, великий! Пахне точнісінько як ноші в звіринці”, - додав Ерпід-два.

— Побігли! Швидше! — Ваня не знав, що зробити, щоб Ерпіди рухалися швидше.

— Що ти! Міліція сказала, щоб до ведмедя не підходили! І я тебе не пущу! — закричала Таня голосом господині в хаті.

— Мало каші їла. Та я тебе й не кличу — біжи барабанити свої гами!

- Інформацію не зрозумів, — сказав Ерпід-один. — Таня голодна? — він котив наввипередки з Ерпідом-два, слідом за Ванею.

А той біг попереду, виглядаючи, де знайти кращий спуск на вулицю.

— Не покидай мене одну, я боюся! — бігла і Таня.

— Сюди! — знайшов Ваня заасфальтований спуск-доріжку і наставив руки, щоб підтримати Ерпіда-один.

А Ерпіда-два підстрахувала Таня.

А коли перебиралися через рейки, так Ваня навіть трамваям сигналив руками, щоб пригальмували, дали переїхати Ерпідам.

З іншого боку вулиці ліс ще більше був схожий на справжній. Було добре чути, як ляскали по кленовому листю насаджень буйні дощові краплі. Темні ялини куріли туманом.

— Бу-бу-бу… Гах-дах-дух! — сварився грім, бігаючи над лісом.

У цьому гуркоті голос песика зовсім згубився. Виїхавши на доріжку по той бік вулиці, всі зупинилися, прислуховуючись. Ваня навіть долоні приставив до вух — не допомагало. Пропав песик…

— Так на чому ти граєш? — запитав у Тані, але прислухатися до лісових голосів не переставав.

— Я на скрипці починала… Потім перевелася в клас цимбалів, — відповіла вона.

— Ну і як… цимбалиш трохи? — Ваня не переставав крутити головою.

— Тато каже, що мені на ударника… на ударницю краще вивчитися.

— На ударника не вчаться. Це звання присвоюють тому, хто добре працює. Мій батько, наприклад, ударник.

— Ні-і, я не на такого… Я на того, що в оркестрі барабанить.

— Ха-ха-ха! — не витримав Ваня.

— Чого ти регочеш? — Таня зовсім не образилася. — “У джазі самі дівчата”, кіно навіть таке є. Там на всіх музичних інструментах дівчата грають, навіть на барабанах.

— Ну, ну… Старайся… — заохотив Ваня, а усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Я чую Жучка. Курс — норд-вест… — сказав Ерпід-один.

- І я чую, — додав жовтий. — Скаржиться, чому довго не йдемо, і йому одному доводиться тримати звіра… під дощем.

— Таж у той бік гущавина непролазна! І мені тяжко пробратися, не тільки вам!

Звідкись насовувався густий, ніби крутили в решеті горох, шум.

— Ма-ама! — скрикнула Таня і перша кинулася під густу ялину.

А на Ваню і Ерпідів нахлинув грозовий дощ.

— Сюди! Сюди! Та хутчій! — доки допоміг Ваня забратися Ерпідам під ялину, вимок до нитки.

— Застудишся, дурненький… — пожаліла його Таня.

Вані і це не сподобалося: “Ну чого вона лізе? Що їй до мене?”

— Так, значить, тобі барабани куплять, як тому зайцю? — знову почав насміхатися з дівчинки. — Чому ти не можеш рішуче сказати мамі, що тобі ведмідь наступив на вухо? Щоб не мучили…

— Ну що ти! У мене великі музичні здібності, мама каже.

— Мама… А викладачка музики?

— А та тільки зітхає та якісь таблетки смокче. “Зрушення є…” — каже.

- Інформацію не зрозумів… — промимрив Ерпід-один. — Коли це Тані ведмідь наступив на вухо? Як це сталося — вона спала в лісі? Ведмедя так само звали Мишком?

— Ерпіде, я тобі потім все розтлумачу, — сказав Ваня.

— Марно гаємо час, тлумач зараз. Я записав уже дощ, проаналізував воду і ступінь електризації повітря, десять разів записав Таню. Мені нема чого робити.

— Скажу… У неї нема музичного слуху. Ти тільки не гнівайся, Таню, добре?

— Я це вже знаю. Тільки мама не хоче слухати, — зітхнула дівчинка. — Від тих гам мені хочеться в темний ліс, у тайгу втекти.

— Ерпіде, краще ти скажи, як це у вас ловлять електричність.

— У нас електричні заводи є. Вони ловлять з хмар електричність, на складах роблять запаси кульових блискавиць. А потім розмотують їх, як клубок ниток.

— Так вам ні вугілля, ні нафти не потрібно на паливо? І гідроелектростанцій нема?

— Нема.

— Здо-рово! Головасті ваші вчені.

— Кулясті блискавиці вибухають! Вони і людину можуть убити, і руйнувань наробити, і підпалити, — сказала Таня.

— Наші вчені… - почав роз’яснювати Ерпід і раптом замовк, замиготіли червоні та зелені лампочки.

— Що, сеанс зв’язку? — запитав Ваня.

Але Ерпід-один ще трохи помовчав, потім сказав:

— Розповідати заборонено. Розмагнічено ще шістнадцять блоків пам’яті.

— Так що ж це виходить!.. Ви у нас записуєте все, що тільки заманеться, а нам нічого не розповідаєте? Хочете довкіл пальця обвести? Так що ж це за дружба така: ми тобі все, а ти нам дулю? — обурився Ваня не на жарт.

“Ні, вони все-таки шпигуни… Чорти б їх побрали…” — подумав він.

- Іван Олексійович Гордій… Чорти нас не можуть побрати. І ми не шпигуни, ми прилетіли з візитом дружби. Одержані дані ми не використаємо вам на шкоду…

— Ти не дивуйся, це він на мої думки відповідає, - роз’яснив Тані хлопчик.

А Ерпід закінчивши виправдовуватися, запитав:

— Як це — обвести довкола пальця?