Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.

А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…

Смеркалося вже, людей майже не було видно. Неподалік я побачив цей ось ліс. З нього доносилися не такі запахи, як із справжнього лісу, але все-таки це був ліс! Я мигцем кинувся туди, відкрите місце старався перебігти якнайхутчіш. Ніхто мене і не думав затримувати, коли бачив, то старався втекти з дороги. Я перебіг малий лісок, перебіг вулицю з залізними смугами в землі і помчав щодуху в цей великий ліс. А тут з-за повороту вилетів на мене на велосипеді хлопчик. Він встиг трохи загальмувати, і удар об мене був не дуже сильний. Але і велосипед упав, і хлопчик упав, обдер лоба об дерево. Підхопився, побіг між кущами, як молодий олень, кричав: “А-а-а-а!” Я підняв велосипед за ручки, як мене вчили, спробував сісти на нього. І не міг, заважала рама. У тих велосипедах, на яких я їздив у цирку, цієї рами не було. Тоді я згадав найперший свій номер. Я тоді був зовсім ще малий і передражнював маленького хлопчика, який хоче поїхати на великому велосипеді, всунувши ногу під раму. І, зрештою, їхав, і було багато “ха-ха-ха!”, і плескали в долоні. А тепер було навпаки: я великий, а велосипед не дуже великий… І все-таки я зумів поїхати на велосипеді хлопчика і їхав не широкою дорогою, а лісовою стежкою. Трохи довго їхав, навіть звертав то туди, то сюди. Коли б не так хутко темніло, то далеко від’їхав би. Але… на щось наскочив, перечепився… Велосипед вирвався з-під мене. Падаючи, защемив лапу… Згарячу я ще пробіг трохи, а потім забрався в гущавину. Треба було відсидітись, обдумати все, що сталося.

Решту ви знаєте…

— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.

Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:

- Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!

— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!

— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.

— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!

— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.

Але дарма він був такий хоробрий…

— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…

Голос з рупора раптом урвався.

Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.

— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.

А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.

— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.

Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.

У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.

— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!

Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.

— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!

Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.

— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.

Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.

— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець “швидку ветеринарну допомогу”. У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.

— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!

Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:

— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…

У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!

Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.

Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.