— О, ось так з ним! Цілком розумно ти вже говориш, — схвалив дядько Микола. — Суворіше з ними, суворіше! Не лізти перед ними зі шкіри, не розсипатися дрібним маком, не стелитися листям, не скакати під їхню дуду. А то ми й так, і сяк, а в них, може, за пазухою… Поменше треба розв’язувати язики, побільше водити їх за ніс, обводити навкіл пальця, товкти воду в ступі, мішати горох з капустою. Як дипломати під час переговорів роблять. А він хай чухає потилицю.

- Інформацію не зрозумів, — обізвався Ерпід-один. — Лізти зі шкіри… Розсипатись дрібним маком… Листям стелитись… Скакати під його дуду… Розв’язувати язики… Водити за ніс… Товкти воду в ступі… Мішати горох з капустою… Чухати потилицю… Кожне слово зокрема зрозуміле, а зібрані разом говорять одне, а розуміти треба по-іншому. А як?

— Ти записав усе це? Записав, я тебе знаю. Ну так і привези своїм ученим загадку, нехай розшифровують. А то тобі все розжуй і в рот поклади. Хочеш мати яєчка та ще облуплені.

- Інформацію не зрозумів… — почав своє Ерпід.

Але дядько Микола повів розмову далі, і сріблястий замовк.

— От ти кажеш, той, що всі дорослі недовірливі… Це в тебе невірна інформація, як той Ерпід каже. Просто ми обережні… А що нас змушує бути такими? Життєвий досвід, усе пережите, нагромаджена за минулі роки мудрість. Було всього за наш вік — і по спині, і у бік. То навіщо ж нам знову підставляти боки?

Довга була розмова. А за довгими розмовами дорога здається коротшою — стара істина.

Навпроти Клинців Ваня не зліз. Захотів проїхати до Березівки, прийти з Ерпідами під школу. Сподівався, що там кого-небудь застане з другої зміни, хоч було й пізнувато. Тепер уже можна було й показати кому Ерпідів.

Але плани його зірвалися: машину зупинили при в’їзді в село.

— А в буді є хто? — почувся суворий голос.

Жучок оглушливо загавкав, кинувся до заднього борту, став на нього лапами. Дядько Микола, нагнувшись, подибав глянути — що там таке? Ваня тим часом закидав Ерпідів соломою і так само висунув голову з буди. Побачив міліціонера і дружинника з червоною пов’язкою на рукаві.

— А що таке? — запитав дядько.

— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.

А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.

Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!

— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.

І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.

Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:

— Прізвище?

— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.

— Ну-у.

— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…

Діловитий був міліціонер!

Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.

— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.

— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.

— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.

— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!

Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.

— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!

- Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!

Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.

— Що відробляти? З Олегом Максимовичем що натворив? А з татом, мамою, Льонею, з дідом Гордієм?!

— Це були жартики… Так вашою мовою називається?

— Добрі жартики! — вигукнув Ваня, хоч сам не дуже знав, що тут сталося.

— Добрі жартики, — повторив міліціонер. — Люди подуріли, а йому жартики!

— Вони не подуріли, вони всі нормальні, - мовив сріблястий. — Я тільки трішки повпливав на них. Визволив мозок від вантажу умовностей, від неприємних клопотів. Дозволив людям робити те, що дуже хочеться, виконувати свої заповітні бажання. Виявити свою справжню натуру!

— Го, якби так було! — зазначив міліціонер. — Різні злочинці та пройдисвіти розперезалися б…

Дядько Микола якось дивно всміхнувся.

— Але і багато доброго було б… Люди працювали б тільки на улюбленій роботі, з бажанням. Було б відразу видно, хто на що здатний… Хто який талант має… Це — з одного боку. А з іншого? Що було б, коли б люди знали тільки слова “хочу” і не знали “треба”? Якщо треба для всіх людей, для країни, то можна і забути про “хочу”. Ось у чому вся штука!

— Ой, не говоріть багато, а то час іде! — не на жарт захвилювався Ваня. — Відробляй швидше все назад! — знову струснув сріблястого за плече.

— Уже, — коротко кинув Ерпід.

— Що — вже? — хвилювався Ваня.

— Відробив. Нікого не треба лікувати. Всі здорові, голови не болять, хвороби нема. Все нормально у вашому розумінні, земному. Відправляйте всіх додому. Епідемії нема. На ці жарти з корабля мені не давали дозволу. Це я сам… І більше не буду… — навіть здалося, що Ерпід шморгнув носом, як хлопчик, що завинив.

Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.

Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.

З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.

— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, — показав він на дядька Миколу і на дядька Митю.

— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.

— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.

— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.