— Може, й на смерть, тату, — врешті він обізвався. — Бо війна — війною… тим паче партизанська смерть підступна, чатує на тебе за кожним кущем. Та я йду. Нас багато. І шкода, що не йде зі мною Роман. — Він поглянув докірливо на старшого брата. — Тепер настав такий час, що не дадуть тобі поцюкати сокирою людям на радість. Совіти нині-завтра об'являть мобілізацію і кинуть нашого хлопа німцеві в зуби. М'ясо гарматне… І гадаєте, тату, вас із Романом обминуть?

Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама піднесли їм гранчик із груби, і синій дим кружальцями снувався попід сволоком; ми всі ці кружальця пасли очима, аж поки вони не розвіялися… і всім нам баглося, щоб гнітючі думки теж розсіялися й зникли разом із димом.

— А певно, що совіти хлопа в селі не залишать… хлопи наші їм небезпечні, нині один візьме стрільбу в руки, завтра — другий і почнуть стріляти їм у спини. Що вони, совіти, дурні? Але коли й візьмуть нас до війська, то на фронті є шанці, є генерали, що вміють воювати, є сила… і ти, жовнірику, в тій силі разом із усіма, ти можеш упасти, а можеш і врятуватися, — розмірковували тато. — Що ж ти, Зіновію, разом із хлопцями, з такими ж, як і ти, можеш протиставити силі? Ти з карабіном, допустимо, чи з автоматом, ну — ще з гранатою, а він, москаль, пре проти тебе з танками, з вороплянами, з ученими псами, з хитрощами, підступом, із зрадою. То знай, сину, на вашій партизанській війні за кожним кущем не тільки смерть, на кожному кроці виплодять гаддя — конфідентів, сексотів. — Тато простягнули Зіновію, а потім і Романові мошонку з покришеним самосадом, і ми з мамою вперше побачили, як наші хлопці при татові закурили. Це означало, що тато мав їх за дорослих.

— То так, — хитнув головою Зіновій, — страшна проти нас стоїть сила… страшна якраз своїми підступами і хитрощами, а не танками й літаками. Ми це знаємо. І знаємо також, що нас у полон не беруть. Ми, певно, таки приречені на смерть, якщо Америка не почне війни проти Сталіна. Але… — Зіновій помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе чи, може, сумне, бо поглянув на маму… й мамі підбадьорливо посміхнувся. — Але чи не є нашим призначенням… так хоче Бог і так потрібно Україні… чи, отже, не є нашим призначенням сьогодні вмерти, щоб завтра на нашій крові зійшли, як молоде жито, нові борці. І так триватиме доти, доки не встане Україна.

— Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, — призналися тато, і голос їхній зрадливо затремтів. — Чого ж, я вірую, що дух у тебе і в твоїх друзів кріпкий… дух — це теж сила немала. Біда тільки, що залізо, куля сліпа не пробує дух на кріпость, а кладе тебе на землю, як сніп. — Татів голос коловся на дрібну мідь і деренчав глухо в грудях; з татових очей викотилися дві сльозини, вони такі були великі, як пацьорки… мені вперше цього вечора стало лячно. Я метнувся до мами, що ціпеніли біля печі суворі, бліді й дуже гарні.

— Скажіть щось Зіновію, — просив я маму. — Най нікуди не йде. Мама пригорнули мене до себе, гладили мою голову і, усміхнувшись, сказали:

— Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би карабіна, щоб рідну землю боронити? Хіба ти не мій син?

— Ото власне нині й пожинаємо засіяне тобою хлопцям у душу. Засіяла своїми співанками та всілякими казками про Україну, — гнівно шарпнулися до мами тато. — Маєш, скаламутила Зіновію душу. Добре, що бодай Роман має тверезий розум. — Тато мої огнівані, вочевидь, ще жили в мирному теслярському світі поруч із сокирою, точилом, пахучими смерековими трісками, кольоровою «квіткою» на зведених кроквах нової хати; тато вірили, що ось скінчиться війна, руйнація, згаснуть пожежі і їхній теслярський світ знову воскресне… і тоді вони, тато мої, увійдуть у той простий і зрозумілий світ разом із синами.

Потім ми всі проводжали Зіновія до кладки через Золоту Липу. Пам'ятаю, він подав мені руку, нахилився і шепнув на вухо, щоб я чимскоріше виростав і приходив йому на зміну.

— Де ж тебе шукати? — спитав я, ухопившись навпомацки за його карабін. Ніч панувала над нами глуха, чорна, немовби цілий світ запався у безодню: ні голосу, ні собачого гавкоту, ні вогника блідого. Лише дерева в нашому саду сонно перешіптувалися та ще зрідка, як риба у саку, сплескувала хвилею Золота Липа. Зеник зник відразу, як тільки-но перейшов кладку… зник не з очей, бо ми вже на кладці його не бачили, він зник із нашого надслуховування. Як дух, розвіявся він серед полів, і більше ми його ніколи не бачили, він пропав у глибинах підпільної боротьби, прийнявши псевдонім, як тоді вимагала потреба, і тільки зрідка до нашої мами добувалася з підпільних глибин скупа звістка, що живий, здоровий, воює, а далі, як Бог дасть. Після сорок восьмого й ці два-три слова, як білі ластівки, вже не сідали на наші ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи разом з іншими куренями Української Повстанчої Армії пробився крізь Чехи на Захід, чи втрапив у руки енкаведистів й вони, якщо живим залишився після їхніх застінків, нарокували йому сто років каторги на Колимі.

…А тієї першої ночі, коли Зіновій закинув на плечі кріс і розчинився в густій темряві, наші мама до хати не вернулися. Сиділи на березі Золотої Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвітку, і не допомагали ні татові, ні Романові, ні мої просьби, мама немовби нас не чули й не помічали навіть, коли тато обтулили їх, щоб не змерзли, фуфайкою; тато казали, що наші мама молитвами вистелює Зіновієві важкі шляхи, а Роман додавав, що мама, певно, чують кожний Зеників крик; Зіновій, напевно, вже хто знає де, в лісі, поміж друзями, а вони, мама наші, все надслуховують та надслуховують, чи не чатує на нього небезпека; а я собі думав, що наші мама просто сидять під вільхою, де кінчається наш сад, там, де його омиває річка, і плачуть… і плачуть самотужки, бо не вміють і не хочуть плакати на людях…

Про мамів написані стоси томів, із них, як із цеглин, будуються храми; і ходять у материнські храми поети й просто сини, і просто добрі люди, ходять люди у храми молитися; у молитві до матерів перебуваючи, повертаємося у сині дитячі роки, в дива давно призабуті, торкаємося дзвінка, що його повісив жайворонок попід небесами, і душі наші зчерствілі й зсохлі, як дубова кора, оживають, немов у ріллі зерно, і зеленіють у полях, що називаються життям; і душі наші, осквернені безбожжям, сліпі й обпльовані, омиваються у чистих водах, прозрівають і шукають Бога в собі й навколо себе; і душі наші озлоблені, зубаті, як собачі пащеки, добріють, стають ласкавими і м'якими, як весняні трави, в яких в'ють гнізда полохливі птиці; і душі наші, випалені чорною безнадією, безплідні, засипані попелом і піском, голі, засіваються сподіваннями, немовби ярим ячменем; і тіла наші, зболені й зчервивлені, начерпуються силою — світ тобі відкривається, як Господні небеса, а на воротях відкритих написано: Іди, працюй, радуйся, прикрашай землю і своє життя, твори добро і любов.

Кожен по-своєму в залежності від хисту й від жадання кладе для матері храм: той будує пишний палац і оздоблює його золотом, а вежі його сягають попід хмари; той зводить'храм з широкими вікнами й дверима… всі вікна й двері навстіж відчинені, бо вдень до храму вкочується, немов великий хліб, сонце, а вночі блимає рогами місяць; той кладе похмурий камінь на камінь, аж земля під муром угинається і потріскує натужно, а двері виклепає залізні й вузькі, щоб ніхто чужий до його храму не пропхався; а той кладе церковцю з тисового дерева і різьбить її красно, а стіни вибілює набіло, а доріжку до церкви вистелює буковим листям… листя виблискує червоним золотом і пахне воно осінню… в листя осіннє по пояс забрідає лісовий вітер і не може з полону вирватися… і добре йому тут, тепло, затишно, і в лісах осінніх панує тиша.

Я знаю: в усіх храмах намальовано тільки один образ, і подібні на цьому образі жінки: жінки усміхнені й водночас сумовиті, жінки ласкаві й водночас суворі, жінки ніжні, немов янголи, ніжність навколо них світиться німбами, й водночас ці жінки по-земному огрублені, немовби вони ходять щодня на колгоспну роботу. Їх погляди звернені до нас, вони вдивляються в наші душі, вони впізнають нас і не впізнають, ми їм начебто рідні й водночас відчужені, вони радіють нами і судять нас, вони нас ненавидять і прощають нам гріхи. Ніхто у світі не прощає зради, а матері її інколи виправдовують, якщо зрадив її син; ніхто у світі не прощає вбивці, а мати обціловує свого сина, засудженого за вбивство на смерть, і просить у суддів милосердя; й тоді, коли син відцурається від неї, від матері своєї, церковця стоїть, немов обдерта жебрачка, й усі стежки позаростали до неї терням, та, власне, син дороги до церковці й не пам'ятає, він давно забув, які в матері очі, які в матері руки, який у матері голос, її образ стерся у ньому, згорів на попіл, а мати, проте, просить Бога не карати її сина, бо він, Господи, не винен у своїй забудькуватості, може, то я винна, може, світ винен, може ти, Боже, сам завинив…