Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-під відлущеної штукатурки, і хотілося якраз звідси, знизу, починати розчищення стіни, але я не піддавався легкій звабі, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всій площині стіни і чи взагалі вона там колись існувала; мені необхідно було з великою обережністю прошкробувати невеликі віконця наугад на всій площині стіни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, і тривожна червонність — відблиски, мабуть, далекої пожежі мусили мене почекати… мусила давня пожежа під штукатуркою далі тліти, а я тим часом по розкладеній драбині піднявся на висоту людського зросту й на самій середині стіни заходився прошолопувати пробне «вікно» завбільшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумів, що робота чекає мене нелегка й довга, штукатурка за кілька століть заціпла, як камінь, і гостра шкробачка спершу ковзала по ній безпорадно, ледве стесуючи дрібні окрушини вапна.
На моє щастя, непіддатливим був тільки верхній шар штукатурки — кілька міліметрів скаменілої плівки, далі робота пішла легше. Вербень і Ключар стояли вдолі, позадиравши голови, і ловили кожний мій рух; власне, вони мої рухи не ловили, вони немовби підставляли під лезо скальпеля або шкробачки свої серця, це я відчував майже фізично, але так само скальпель у моїй руці ковзав і по моєму серцю, ми всі троє начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у «віконці» штукатурку шар за шаром; ми всі троє разом перебували на самому дні тиші, в якій лише злегка подзвонював скальпель і сипалися крупинки вапна; ми всі троє разом, один одному не признаючись, були начинені, як чимсь сірим і непевним, сумнівом, що за пластом штукатурки ніякого стінопису нема, він дотла знищений і лише внизу над долівкою лишився його шматок… лишився, щоб нас перемучити.
Так тривало довго аж до того часу, поки я не помітив, що біла плівка штукатурки під скальпелем раптом потемніла; я лихорадісно. кваплячись, послинив ватний тампон і, брязнувши залізним знаряддям об підлогу, почав розширювати «віконце» й розчищати його тільки зволоженою ватою. Мені було в ці хвилини і холодно, і жарко, я боявся, що давній стінопис, як тілько-но я торкнуся його поверхні, осипеться, обернеться в порох і я не встигну його закріпити. Очевидно, минулої ночі я обдумав такий можливий варіант, і приніс у валізці клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був яєчний білок; але я мав також надію на Божу поміч і на мудрість стародавнього ізографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалість існування його як творця залежатиме від того, як він приготує свої фарби і як підготує стіну для малювання. Він же, сподіваюся, не просто відробляв у Святому Дусі свій бохонець хліба і дзбан меду; стоячи чи колінкуючи на риштуванні перед стіною, ізограф, який помер, може, триста років тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячі тисяч облич тих, які були вчора, сьогоднішніх черченських колгоспників і завтрашніх поцінувачів його творчості, бо інакше не було б смислу творити. Це стосується, зрештою, не тільки стародавнього ізографа, котрий залишив слід у Святому Дусі, а й також усіх мистців попередніх, сущих нині й майбутніх, кому судилося творити різцем, пером чи пензлем.
Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавній майстре знався на тайнах фарб, бо коли врешті «віконце», завбільшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у перевареній воді, коли з того «віконця» я зняв сивуватий туманець, враз із-під моїх пальців блиснуло й широко розплющилося велике око під волохатою сивою бровою… і від його прямого погляду я аж відсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному «віконці» дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докірливо… в оці тому злютувалися водночас і біль, і крик, і страх, і лють; ні, це око не могло належати ніякому святому, у святих на іконах таких очей не буває, усі святі сумирно-молитвенні, тихі, як небеса передвечірні, а це око було розгніване, розбійницьке, таке, що креше іскри. Стародавній мистець, очевидно, ще до початку новітніх віянь у середньовічному українському малярстві, задовго до Йова Кондзелевича, відкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-під століть.
Я піддався чарові волохатого розбійницького ока; я його не боявся; я ним тішився… мене також радувала свіжість фарб… а найбільше тішило, що стіна церковна не порожня, що, окрім зламаної шаблі, окрім буро-зелених кущиків трави, на всій площині стіни є щось намальоване, щось незвичне й небуденне.
Я зліз із драбини.
Волохате око пильно за мною стежило, воно мене підбадьорювало й берегло, під його поглядом я відчував себе у безпеці, страхи мої миналися, вони виглядали смішними й дрібними.
Ключар витер платиною піт з мого чола, потім обняв міцно; Вербень не відривав погляду від протертого «віконця» на стіні, волохате око манило його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтів увесь Святий Дух, бо Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене скальпель:
— Дозвольте… дозвольте дати світло й другому окові. Хіба не бачите. Майстре, яку муку люту витерплює людина, що на стіні розпростерта? Я буду обережний… я лише зчищу штукатурку згрубша, а далі ви докінчите.
Я засумнівався, чи варто давати скальпель у руки розхвильованої людини, яка нетерпляче почне тесати стіну, я тут один професіонал-реставратор, і якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто років в мене спитають: «Ти де був, майстре, коли аматор — сільський чоловік спохопився робити твою роботу… спохопився і…»
Моє вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень і Ключар власне привели мене до цього стінопису, не від сьогодні й не від учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу долину з її старим цвинтарем, Козацькою могилою і стрілецьким кладовищем; вони добровільно взялися стерегти і кожен білий хрест, і ковані двері Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому атеїстичний музей, і сам дух Страдчої долини… її вітер, її шепіт, її задуму. Вони оба тут ключарі добровільні й довічні.
Вербень здогадався про моє вагання і мою осторогу, бо працював повільно й уважно; він умів узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловік, що, певно, випробовував себе за життя сотні разів, узявся випробовувати своє терпіння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки, терпеливо. У церкві сіялася золотиста тиша, і тоненький шерех піску, що сипався з-під скальпеля, видавався мені нестерпно довгим скапуванням часу.
Так тривало годину чи дві, чи й цілу вічність, аж поки Вербень не зійшов з драбини, а я зайняв його місце з мокрим тампоном у руці. Вербень розрахував добре, де під штукатуркою мало бути намальоване праве око, але коли я протер розчищене кружало, то замість очікуваного ока під кошлатою бровою побачив страхітливу яму, заюшену чорною кров'ю, що запеклася; на сивій брові теж червоніла кров, и здавалось, якщо довго придивляєшся, що брова то ламається вниз і хмуриться, то піднімається високо, і я уявляв собі ціле обличчя мученика, намальованого на стіні, яке корчилося від болю.
Ключар, Вербень і я стовбеніли посеред церкви, пронизані чужим болем, я не думав про майстерність стародавнього мистця, який зумів цей біль зобразити, я жив… ми всі троє перетерплювали муку людини, намальованої на стіні.
Тисячу разів прилітала, мов птаха з вирію, думка про свободу творчості… птаха була або яскраво опірена, в червоних, жовтих і зелених кольорах, або ж зовсім сіра, як горобець, або ж чорна, немов вона викупалася у вугільному поросі; птаха відвідувала мене у моїй майстерні у Львові, вдома коло жінки, в будинку творчості у Седневі чи десь над Чорним морем; вона сідала на вікно, споглядала на мене уважно й щось вицвірінькувала або ж викрячувала по-воронячому, а інколи квартирувала в мене на плечі або ж літала колами навколо голови, часом навіть туркотіла дзьобом у тім'я, я, однак, не проганяв її від себе й не сердився, навпаки — придивлявся до неї зблизька. Свобода творчості — це щось більше, ніж офіційний дозвіл писати й малювати все, що тобі забагнеться, і все те написане, намальоване і вирізьблене скульпторами дозволяється оприлюднювати; свобода творчості — це насамперед розкована душа мистця, його уява, і яке кому діло — чи натовпу, чи естету, чи єфрейтору, що я виношую у душі і що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть, Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нібито в ім'я якоїсь «вищої мети»?
