Літо ж тоді панувало в нашому селі. Дерева мліли під сонцем, як дівки перед легінями. Сонно зітхали поля житніми хвилями. Тиша пливла неквапно, і лише чекістський гурт, наїжачений зброєю, заплив у її золоті плеса, немов піратський хижий корабель.

Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч — Сашко Козаченко. Дарма, що літо, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце палає, з-під кубанки чуб кучерявий. Сашко оповідав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися («Ви про це знаєте, Одарко Пилипівно?») Так мені опісля оповідав товариш Ступа. Очевидно, іншого разу Сашко про Стефу не розповідав, бо нащо це Ступі? Та й нагоди не було. А тут хміль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий.

Дівча його було справді вишукане… кажу «вишукане», бо мало зелені очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папірець, губи — вінчиком. Я колись мав нагоду в Лисці розмовляти з шевцевою донькою… («Мали б ви, Одарко Пилипівно, писану невістку»).

Галасливий, підхмелений чекістський гурт не надав значення, що їм назустріч майже серединою дороги колотив пилюкою підліток. Босий. Простоволосий. Солдатські штани висіли на ньому, як на патику, і мусив їх підтримувати; також завелика теліпалася на плечах кабатина.

Ступа, Козаченко та й інші облавники не раз цього хлопчину стрічали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекістів давав йому при нагоді копняка, щоб не плентався під ногами, а котрийсь — людяніший, давав припалити цигарку.

З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрібні риси, кирпатий ніс, безконечно байдужі, сонні очі. Чуб вигорів на сонці до білизни. На губах — бліда усмішка.

Прізвище його було Несміян, Михайло Несміян. Дітлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, він був затичкою, бо ним, соромливим і послушним, поштуркували хто не хотів, і кожного він послухав і кожному послужив.

Мав такий податливий характер. У школі Михасько не визначався успішністю… та і яка могла бути успішність, коли виростав у великій родині: тато слабував на сухоти, три сестри — молодші. Старша від нього Ганна — дівчина на виданні. Таке мініатюрне було сотворіння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на відміну від Михаська — гостре на язик. Торішньої осені знайшли її в кукурудзі за селом. Хтось її зґвалтував… вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита… і рот повний землі, щоб здавити її крик. Того надвечір'я начебто чули її крик, власне лише одне слово «Сту-па-а-а»! Та чи то правда? Хто міг посвідчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дівочий голос викрикував у кукурудзі про Ступу. І хто міг перепитати про цю подію всесильного Ступу?

Хто?

Михасько?

Хирлявий старий Несміян?

Михасько тюпав собі серединою вулиці назустріч енкаведистам і коли б вони не були п'яні, коли б не забували про свої злочини, то здалека помітили б, що Михасько Затичка тюпає дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; і ще могли б запримітити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до світу, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистів, що наближалися.

Вони нічого не помічали; лише помітили в останню секунду, коли хлопець, порівнявшись з ними, відскочив убік і блискавично вихопив з-під поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова «Ступі за Ганну» й натиснув на курок раз і вдруге. В опера він не вцілив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу.

Заслонив…

Тривало це секунду, чи дві, чи…

І впав Сашко Козаченко.

За ним упав Михасько. П'ять автоматів і Ступів «дехтяр» дірявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, і ще їм було мало… і ще бездушне тіло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали від жалю і страху; лють більшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снігом літній день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави.

Так було…

Так діялося, Одарко Пилипівно.

І ще додам напослідок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, і бив себе в груди, що тяжко помститься.

Ми з Одаркою Пилипівною стояли на тому самому місці — навпроти воріт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замість Ступи убив Сашка Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома коліями від коліс болотом і водою. Різко смерділо кінським гноєм.

Ніяких, звісно, слідів не залишалося од минулорічної драми. Ні, чого ж, слід лишився в людській пам'яті. Хтось у селі склав співанку, просту, протяжну і сльозливу про Михася Несміяна, який поклав життя за честь сестри. Михаськів револьвер у співанці прославлявся, він став навіть срібним, і смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка співанка каже, що це був «москаль» і тільки, і що це він у кукурудзі дівочу честь розтоптав… співанка не сумнівається, що ворогом був таки Козаченко, в ній співається, що всі чубарики однакові, бо вони люди з-під червоної кривавої звізди, і всі вони дихають ненавистю, за ними спалені села, постріляні повстанці, розриті могили, і «наша Ганнуся розтерзана звіром лежить…»

Я думав, що Одарка Пилипівна надовго прикипить до місця, де впав її син, але вона лише зітхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотіла…

Просила в Бога прощення за синові гріхи?

Накладала на себе покуту?

Опісля підвела голову й сміливо, відкрито поглянула навколо… поглянула й побачила, що майже ціла вулиця Андрусівка пасла її очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипіли чоловіки, жінки й навіть дітиська. Ні, ніхто з них не знімав капелюха, не казав «славайсу», не вітався бодай кивком голови… й ніхто не пожалів її зітханням або й сльозою.

Але й ніхто не свиснув навздогін і не викрикнув чогось лихого, й ніхто криво не осміхнувся, не порадів із її горя. Люди в нашому селі позвикали до смертей і навчилися обережності навіть у позирках; людям було, мабуть, цікаво подивитися на жінку, яка породила чубатого енкаведиста… а енкаведиста того вбив несміливий, як осінній досвіток, Михасько Затичка. До того ж жінка була з Великої України; люди, щоправда, ніяк не хотіли мені вірити, що вона з Великої України.

З Великої України?

Не вкладалося їм у головах. Адже знали: більшовики, облавники, енкаведисти, москалі, окупанти, рабівники та руїнники. Не може бути, щоб між нами були хлопці з України.

І Одарка Пилипівна не витримала їхнього мовчазного питання, що стріляло з кожних воріт, з кожного вікна, і з кожної, мабуть, автоматної цівки, потаємно, з-під стріхи, із-за рогу, із-за дерева на неї націленої; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, і ніяк не можучи пригадати ту першу співанку, яку співала малому Сашкові, місила кирзяками грязюку.

Дощ…

Хмари повзли понад самою землею і сільські хати аж поприсідали до землі й змаліли, щоб їх не зачепили, а голі дерева, задихалися в сірій імлі й обливалися студеним потом. Воронячі скрики прилітали з глибин пізньої осені, немов із тамтого світу.

— Тужно у вас, — сказала Одарка Пилипівна. — Ні вітру, ні подиху… якась безпросвітність галицька, якась безвихідність. Тупик. Навіть постріли… стрілянина десь… навіть постріли тонуть у мряці, як у сувоях вати, а кулі розплющуються. — Говорила вона глухо і мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не піднімала, дивилася під ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов сліпа, не оминаючи жодної калюжі.

— Знаєте., я люблю такі дні, — обізвався я. — Люблю вичікувальну тиху пору, коли вмирає осінь і вже на порозі пахне першим снігом. — І це була правда; в такі дні я розчинявся в туманах, у шереху дрібного дощу і в блідому сяйві потонулого у хмарах сонця. Цілий світ і я в тому світі, заплющував натруджені очі й умивався спокоєм, що лився із хмар, із дощу… тим спокоєм, що випаровувався із землі… земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я інколи уявляв, що лежу горілиць на возі з сіном, котре ятрить спогадами про минуле літо; віз нікуди не котиться, випряжені з нього коні… завтра ковалі уже підкують коней на «гостро», бо сипле сніг; мороз, як опришок, свисне в пальці; відпочилі коні шарпнуть мого воза і розтрусять сіно… і розтруситься мій спокій. — Й ще тому люблю цю пору, ці тумани, цю стіну непевності, бо кулі, як ви кажете, розплющуються в тумані, котрась з них не долетить до мети і хтось залишиться живим.