Ніч ще довго триватиме, перш ніж почне розвиднятися. Олійний каганець, підвішений на цвяху біля дверей, горить, але тремтячий і хисткий вогник, схожий на маленьку осяйну мигдалину, неспроможний здолати густу темряву, яка оточує його й наповнює дім згори донизу, стаючи в найдальших його закутнях такою непроникно чорною, що здається твердою і щільною. Йосип прокинувся так раптово, ніби хтось поторгав його за плече, але то була тільки ілюзія, створена сновидінням, що зненацька урвалося, адже ніхто не міг розбудити його в цьому домі, де живе лише він та дружина, яка навіть не зворухнулася й міцно спить. Він не звик прокидатися отак серед ночі, як правило, він пробуджувався від сну тільки тоді, коли широка тріщина у дверях починала вирізнятися в темряві, сіра й холодна. Безліч разів він думав про те, що слід би полагодити тріснуті двері, для теслі немає нічого легшого, як приладнати там і прихопити цвяхами дерев’яну планочку, яку він легко міг би знайти серед відходів, що залишалися після його праці, але він до такої міри звик, щойно розплющивши очі, бачити перед собою ту вертикальну смужку світла, яка повідомляла йому про настання нового дня, що зрештою, навіть не усвідомлюючи собі, наскільки абсурдною є така думка, став переконувати себе, що без неї він не зможе вибратися з темряви свого сну, свого тіла та з темряви світу. Та щілина у дверях була частиною його дому, як стіни або дах, як піч або втоптана земляна долівка. Тихим голосом, щоб не розбудити жінку, яка досі спала, він проказав першу молитву дня, яку людина завжди повинна проказувати, коли вона повертається з таємничої країни сну: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що з милосердя Свого Ти повертаєш мені душу колишньою та живою. Можливо, тому, що Йосип не відразу прокинувся всіма п’ятьма чуттями, а може, в ту історичну добу, про яку ми розповідаємо, люди ще не опанували їх усі або, навпаки, потім утратили деякі з них, і їх тоді було більше, ніж п’ять, він ніби дивився на себе здалеку, спостерігаючи, як повертається в його тіло душа, заповнюючи його дуже повільно, — так ото струмочки води, стікаючи багатьма борозенками, проникають у землю до найглибшого коріння й напувають живодайними соками стебла й листя рослин. І спостерігаючи, як повільно й важко відбувається це повернення, та дивлячись на дружину, що лежала в нього під боком, він із тривогою подумав про те, що вона, досі перебуваючи уві сні, насправді є тілом без душі, що душа не присутня в тому тілі, яке спить, бо інакше який би нам був сенс щодня дякувати Богові за те, що Він нам її повертає, коли ми прокидаємося, й у цю мить внутрішній голос запитав у нього, а звідки ж тоді приходять до нас сновидіння, можливо, наші сновидіння — це ті спогади, які душа має про тіло, відразу подумав він, і такою була відповідь на його запитання. Марія заворушилася, мабуть, її душа витала десь зовсім близько в домі, але так і не прокинулася, а либонь, поринула в сон іще глибше, зітхнула, ніби схлипнула, й присунулася ближче до чоловіка таким собі звивистим підсвідомим рухом, на який ніколи не наважилася б, якби була при тямі. Йосип натягнув собі на плечі грубе й шкарубке простирадло й примостив своє тіло на маті зручніше, не відсовуючись від дружини. Відчув, як жінчине тепло, напоєне пахощами, так ніби десь поруч відкрили скриньку, в якій зберігалися засушені трави, потроху проникає йому крізь сорочку, перемішуючись із теплом його власного тіла. Потім, дозволивши опуститися повікам і забувши про свої недавні думки, знову відпустив душу й поринув у сон, який повернувся до нього.

Він знову прокинувся лиш тоді, коли заспівав півень. Крізь щілину у дверях до кімнати проникало сіре світло, каламутне й брудне, як вода в кориті, з якого напувають худобу. Час досі терпляче очікував, коли ніч виснажить свою силу, але тепер він заходився готувати землю до ранку, який незабаром мав прийти у світ, як прийшов учора і як приходив щодня, адже давно минули ті легендарні часи, коли сонце, якому ми так багато завдячуємо, виявило до людей велику прихильність і зупинилося в небі над Ґаваоном, надавши в такий спосіб Ісусові Навіну час, потрібний йому для того, щоб перемогти п’ятьох царів, які підступили під мури його міста. Йосип сів на маті, відкинув простирадло, й у цю мить півень проспівав удруге, нагадавши йому, що він забув подякувати Творцеві за те, що Він наділив півня такими високими перевагами, коли розподіляв Свої дари серед Своїх створінь. Хвала Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти нагородив півня спроможністю відрізняти день від ночі, так проказав Йосип, і тоді півень проспівав утретє. За звичаєм, після того, як пролунає перший такий сигнал світанку, усі півні по сусідству починали перегукуватися, ніби відповідаючи один одному, але сьогодні вони чомусь мовчали, так ніби для них ніч досі не закінчилася або тільки розпочалася. Здивований Йосип подивився на обличчя дружини, дивуючись, чому вона спить так міцно, адже зазвичай вона, наче пташка, прокидалася від найменшого шереху. Він мав таке враження, ніби якась зовнішня сила, спустившись або зупинившись над Марією, придавила її тіло до підлоги, але при цьому не знерухомила її повністю, бо він бачив, що її тіло злегка тремтить і по ньому ніби перебігають дрібні хвилі, як на поверхні озера, коли повіє вітер. Чи не захворіла вона, бува, подумав він, але нагальна потреба помочитися відірвала його від цих роздумів, це теж було якось незвично, бо зазвичай така потреба виникала в нього пізніше й ніколи не була такою гострою. Він підвівся з великою обережністю, щоб жінка не прокинулася й не зрозуміла, куди він іде, бо в законі записано, що чоловік повинен зберігати свою гідність за всіх обставин життя, відчинив двері, що зарипіли, й вийшов на подвір’я. Був той час, коли вранішні сутінки ніби притрушують попелом усі кольори світу. Він рушив до низенької повітки, під якою було стійло для віслюка, й там справив свою потребу, з підсвідомою втіхою дослухаючись, як шелестить струмінь сечі, падаючи на солому, що накривала підлогу повітки. Віслюк обернув голову, блиснувши в темряві вибалушеними очима, а потім струснув волохатими вухами і знову тицьнувся мордою в ясла, підбираючи рештки корму товстими й чутливими губами. Йосип підійшов до підвішеного на стовпі глека для вмивання, нахилив його, полив водою собі на руки, а потім, витерши їх власною сорочкою, віддав хвалу Богові за те, що Він, у своїй нескінченній мудрості, створив для людини всі необхідні їй для життя отвори та посудини, бо якби бодай одну з них закрити або відкрити, вона напевне знайшла б свою смерть. Йосип подивився в небо, й серце йому лунко закалатало від подиву. Сонце досі не викотилося з-поза обрію, і на всіх небесних просторах не було видно жодної ознаки червоних кольорів світанку, не було там навіть бодай легкого доторку пензлем, умоченим у світло-рожеву фарбу або у фарбу недостиглої вишні, зате від обрію до обрію, наскільки дозволяли Йосипові бачити мури його подвір’я, під неозорим обширом низько навислих хмар, схожих на маленькі розмотані клубки вовни, розливався дивний фіолетовий колір, тремтячий і світлий там, де мало викотитися сонце, але чимдалі темніший, а на протилежному обрії він уже зливався з чорним кольором ночі. За все своє життя Йосип ніколи не бачив такого неба, хоч у своїх довгих розмовах старі люди не раз розповідали про рідкісні та чудесні атмосферні явища, якими Бог хотів показати свою могутність, про райдуги, що заповнювали різнобарвними кольорами половину небесного склепіння, про драбини нескінченної довжини, які сполучали землю з небом, про манну, що сипалася з небес, та ніколи ще не доводилося йому чути про такий таємничий колір, який міг свідчити і про початок, і про кінець чогось дуже важливого, напливаючи на світ і нависаючи над ним, про це грандіозне склепіння з тисяч окремих хмаринок, які майже доторкалися одна до одної, розкидані в усі боки, мов каміння в пустелі. Серце йому наповнилося страхом, він уявив собі, що настає кінець світу, а він залишився єдиним свідком, що спостерігатиме, як виконується останній вирок Бога, атож, єдиним; на землі й на небі не чутно було жодного звуку, і там, і там панувала мертва тиша, жодного шереху не долинало із сусідніх будинків, жодного голосу, ані дитячого плачу, ані молитви, ані лайки, ані подмуху вітру, ані мекання кози, ані гавкання собаки. Не розумію, чому не кукурікають півні, прошепотів він і повторив своє запитання з тривогою в серці, так ніби кукурікання півнів могло подати йому останню надію на спасіння світу. А тим часом небо почало змінюватися. Помалу-потроху, майже непомітно для людського ока, фіолетовий колір став блякнути, переходячи у світло-рожевий на внутрішній стороні склепіння з хмар, а потім у червоний, аж поки зовсім зник, щойно він був тут і вже його не було, й несподівано в небесному просторі ніби повіяв вітер з осяйного проміння, тисячі золотих стріл висипали на небо й застрягли у хмарах, які, невідомо, ані чому, ані коли, раптом почали збільшуватися, ставали великими й грізними, схожими на велетенські кораблі з осяйними вітрилами, що ковзали по склепінню неба, яке нарешті очистилося.