— Я ще нікого не кохала, — відповіла дівчина.

— Коли прийде до тебе кохання, Естерко, ти зрозумієш, що це таке. Людина неспроможна пояснити це почуття, буває, що й бореться проти нього. Та кохання все ж таки перемагає.

— Незабаром буде п'ять років, як Майя загинула. І ти й досі кохаєш її? Чому ти такий самотній? — Дівчина зупинилась, обернулась лицем до хлопця.

Іштван поринув у свої думки, його високе чоло прорізали глибокі зморшки. Він схопив Естер за руку.

— Сядьмо на хвилиночку, — сказав тихо. Вони сіли на лаву, що стояла в алеї.

— Мені не було ще й десяти років, коли померла мати. З того часу живу сам. Родичів немає. Іноді здається, що я збожеволію, гнітить мене самотність. Може, саме тому я з головою поринув у науку.

— І ти ніколи не одружишся?

— Цього я не кажу. — Іштван гіркувато всміхнувся. — Але в моєму теперішньому становищі смішно було б думати про одруження…

— Тому що тебе виключили? — спитала дівчина.

— Так…

— Голуб усе владнає. Ти знаєш його характер. Коли візьметься за щось — обов'язково доведе до кінця. В нього можна вчитись наполегливості, чесності.

— І багато чого іншого, — додав хлопець. — Естерко, и навіть не знаю, що робитиму, коли мене не поновлять. Я, може, цього й не переживу. Медицина — моє покликання. Про неї я мрію з дитячих років. Знаєш, у 1944 ропі я раптом збагнув, які жахливі злочини заподіяв мій батько, пообіцяв собі зробити все можливе, щоб полегшити страждання людей. Це, Естерко, не просто гучні слова. Це моє тверде рішення. Я віддаю всі сили навчанню, щоб стати лікарем, бо лікар багато може зробити для людей.

— Мабуть, тому ти уникаєш громадської роботи? — спитала з легкою іронією дівчина.

— Естерко, невже політика полягає тільки в тому, щоб без упину кидатись гучними фразами або виголошувати промови? По-твоєму, це не політика, коли хтось підмінно вчиться? Я хочу служити своїй країні знаннями. Це теж політика. Усі життєві питання мені ясні, а коли б становище вимагало, я був би разом з вами на барикадах…

— Я знаю це, Іштване, — ніжно сказала дівчина. — І цілком розумію тебе. Ходімо. — Вона взяла Іштвана за руку, глянула у вічі.

— Як хочеш, Естер…

Вони підвелись. Над пасмом гір пливло громаддя темних хмар, тьмяно освітлених блідим місячним сяйвом. Тихий вітерець колихав віти дерев. Іштван і Естер йшли поруч, заглиблені в свої думки.

Прихід професора був для Каллоша несподіванкою. Він мимохіть підвівся з свого місця. Авторитет і слава Голуба справляли на нього велике враження. Вже багато разів давав він собі слово не зважати на вченого. Зрештою, хто для нього оцей сивий професор? Інтелігент старого гарту, просто — він певен — саботажник. Бо ж якими результатами може похвалитися відомий професор? Ніякими! Що він зробив досі для народної демократії? Нічого! Його не можна було навіть умовити, щоб взяв участь у суботнику по відбудові міста, хоч інші професори прийшли. Виправдовується зайнятістю, якимись дослідами! Звичайно, це непогана відмовка. Досліди можуть бути вдалими і невдалими. Поки що Голубові вони не вдаються. А до 1945 року він жив у Лондоні. Хіба цього не досить, щоб зрозуміти все? Ворог хитрий, він працює з перспективою, на багато років уперед.

Усі ці думки блискавично промайнули в голові Каллоша, та коли він заговорив, то і голос, і поведінка його виказували покірність. Він картав себе за цю слабість. Отже, йому теж прищепили в свій час оцю ганебну послужливість. Двадцять років, які він провів у міністерстві писарем, дають себе знати, його син має рацію, коли звинувачує батька в раболіпстві.

— Що вас привело до нас, пане професоре? Будь ласка, сідайте.

— Спасибі, — холодно відмовився Голуб. — Я хотів дещо спитати. — Схрестивши руки за спиною, професор почав ходити по кімнаті, мов під час лекції в аудиторії, Каллош збентежено кліпав очима. Він розглядав сірий, добре пошитий костюм ученого, його білосніжну поплінову сорочку, галстук з дрібним візерунком, туфлі з гострими носками, на яких яскраво відбивалось сяйво ранкового сонця,

— Знаю, що справа, про яку хочу говорити, не входить у мою компетенцію, — долинав до Каллоша голос вченого. — Але я хотів би мати ясну картину. За що, власне, виключили Красная? Що ви мені можете про це сказати?

Каллош одразу догадався, чого прийшов професор. Він навіть передбачав, що вчений клопотатиме за Красная… І все ж таки тепер він завагався. Що відповісти? З учорашнього дня кілька разів виникав у нього сумнів, чи правильно він діяв. Може, рішення було занадто суворе? Але кожного разу Каллош відмахувався од цих думок. Класова боротьба вимагає твердості. Соціалізм не можна збудувати, проявляючи поблажливість. Чи може він узяти на себе таку відповідальність? А що коли Краснай справді шпигун? Ні. Нехай краще потерпить одна людина, ніж усе суспільство. Навіть один шпигун може завдати багато шкоди. Він десь читав вислів Наполеона про шпигунів. Навіть записав цитату в зошит. «Вислови великих людей», — написав на зошиті і старанно вивчав занотовані висловлювання. А ось тепер ні за що не може згадати! А шкода, бо то був дуже влучний вислів. Однак це не має значення. Його поставили на цей відповідальний пост для того, щоб оберігав державні інтереси. А Каллош мусить проявляти особливу пильність! Це буде зайвим доказом, що він порвав з середовищем, з якого вийшов. Каллош твердо висловить свою думку Голубові, не злякається його.

— Справа в тому, товаришу професоре, — озвався він нарешті, — що Краснай припустив грубе порушення правил…

— Не написав у своїй біографії, де його батько? — перебив учений.

— Так…

— Але ж цей хлопець не має нічого спільного з батьком. Треба було ретельно вивчити обставини, і все з’ясувалося б. Це ще не підстава, щоб людину виключати! Цей юнак не просто звичайний собі студент, він талановитий, подає великі надії і вже тепер більш підготовлений, ніж деякі асистенти…

Каллош кілька разів намагався перервати Голуба, але той не спинявся.

— Ні, друже. Я цього так не залишу. Якщо негайно не переглянете справу, я сьогодні подам заяву про звільнення. Вимагатиму, щоб мене теж виключили з університету. Вимагатиму, розумієте, колего Каллош!?

Каллош не на жарт злякався. Він знав, що Голуб не кидає слів на вітер. Коли вчений подасть заяву про звільнення, розгориться скандал на всю країну. В думках він уже зважував можливі наслідки. Комісія допитуватиметься про причини відставки Голуба. Ні, цього не можна допустити, бо тоді, в кращому разі, його знімуть з роботи. В кращому разі… Він гарячково роздумував. Рішення вже відіслали в міністерство, повернути його не можна. Для цього немає поважної причини. Все ж таки треба вжити якихось заходів. Він занепокоєно стежив за обуреним професором. Несподівано в нього виникла рятівна ідея. Страх розвіявся, і вже іншим голосом Каллош поважно заявив:

— На жаль, колего, ця справа набагато серйозніша, ніж ви думаєте. Краснаєм цікавиться політичний відділ поліції. Я не маю повноважень говорити про подробиці. Можу вам тільки порадити: в наш час не варто ні за кого заступатися.

Ці слова вразили Голуба. Він раптово зупинився, наче наткнувся на стіну.

«Невже хлопець збрехав йому? Значить, уся ця історія виходить не від Каллоша? Можливо, він помиляється. Іштван не той, за кого себе видає?» — Від несподіванки його голос став глухим.

— Прошу вас, скажіть тільки одне: поліція зацікавилася особою Красная ще до розгляду його персональної справи?

— Рішення дисциплінарної комісії було лише наслідком цього. Справа Красная конфіденціальна, — відповів Каллош. — Будемо вважати, що я нічого не сказав…

— Гм… — замислився Голуб. Він був збентежений. Трохи навіть соромно стало за свою гарячковість. Накинувся на Каллоша, а виявляється, що він тут ні при чому. Неприємно. Треба б попросити пробачення.

— Товаришу професоре, — почув він голос Каллоша, — коли не прогніваєтесь, я б дав вам ще одну пораду.