Такий стан душі підірвав моє здоров’я, яке ще не цілком відновилося після першого удару, що я переніс. Я уникав людей; усе, що хоч якось нагадувало про радість і задоволення, було для мене мукою; моїм єдиним притулком стало усамітнення — глибоке, похмуре, яке подеколи нагадувало смерть.
Мій батько із болем спостерігав за тими змінами, що відбувалися в моїй поведінці та звичках, і намагався доводами, які підказували йому його власне чисте сумління та праведне життя, розрадити мене й налаштувати на стійкість і мужність, а також розвіяти хмару похмурості, яка зависла наді мною.
— Невже ти гадаєш, Вікторе, — сказав він одного разу, — що мені легше, аніж тобі? Ще ніхто не любив своєї дитини більше, ніж я любив твого брата, — тут його очі заблищали та наповнилися сльозами, — але хіба ми не маємо обов’язків перед живими? Хіба ми не повинні стримуватися, аби не поглиблювати їхнього болю? Ба більше, це є також твоїм обов’язком перед самим собою, оскільки твоя надмірна печаль заважає тобі самовдосконалюватися й радіти життю, і навіть виконувати повсякденні обов’язки, а без цього людина не придатна до життя в суспільстві.
Ці поради, нехай і мудрі, були абсолютно даремні щодо мене; я перший поквапився би приховати власне горе і розрадити близьких, якби до моїх почуттів не примішувалися гіркі докори сумління та страх перед майбутнім. Наразі я міг відповідати батькові лише поглядом, повним відчаю, і намагався чимшвидше зникнути з його очей.
На той час ми вже переїхали в наш заміський будиночок у Бельрів. Така зміна була вчасною та дуже доречною для мене. У місті рівно о десятій брама зачинялась, і я не міг залишатися на озері після цієї години, тож я нудився в Женеві. Тепер я був вільний. Часто, коли вся сім’я лягала спати, я брав човен і збавляв довгі години на воді. Іноді я ставив вітрило і плив за вітром; іншим разом випливав на середину озера і пускав човен за хвилею, а сам віддавався гірким думкам. Безліч разів, коли все навкруги дихало спокоєм, і я був єдиним, хто порушував його, окрім кажанів та жабенят, які різко й уривчасто кумкали десь на березі, безліч разів я почував спокусу пірнути в тихе озеро і навіки-віків заховати в його водах своє горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елізабет, яку я так ніжно любив сам і для якої так багато означав. Я думав також і про батька, і про другого брата; не міг же я так підступно полишити їх, беззахисних, на поталу злісному дияволу, якого я власноруч пустив поміж люди?
В такі хвилини я гірко плакав і молив Бога повернути мені душевну рівновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моїх близьких. Але це було неможливо. Докори сумління вбивали в мені будь-яку надію. Я вже заподіяв непоправне зло і жив у постійному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразні підозри, що це ще не кінець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усі попередні. Поки залишалося живим хоча б одне створіння, яке я любив, мені було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього мої зуби зціплювалися, очі горіли, а все моє єство прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моєму прагненню помсти та ненависті немає меж. Я би видряпався на найвищу вершину Анд, якби тільки мав змогу скинути диявола звідти. Я нестримно хотів зустрітися з ним, щоб виплеснути на нього всю силу своєї ненависті і помститися за загибель Вільяма та Жустини.
В нашому домі оселилося горе. Сили мого батька були підірвані подіями, які він пережив. Елізабет огорнула печаль, вона вже не знаходила радості в домашніх справах; їй здавалося, що будь-яка розвага ображає пам’ять загиблих, що невинно померлих необхідно шанувати вічними сльозами та жалобою. Це вже не була колишня щаслива дівчинка, яка колись гуляла зі мною по берегу озера та віддавалася мріям про наше майбутнє. Перше велике горе з тих, які посилаються нам, аби відлучити від земного, вже відвідало її, і похмура тінь загасила її чарівну усмішку.
— Коли я думаю, мій любий кузене, — говорила вона, — про страшну загибель Жустини Мориц, я вже не можу дивитися на світ колишніми очима. Все, що я читала й чула про вади та злочини раніше, здавалося мені всього-на-всього вигадкою й небилицями, у всякому разі чимось далеким і нереальним; а тепер біда прийшла в наш дім, і люди видаються мені чудовиськами, що прагнуть крові одне одного. Я, звісно, несправедлива до людей. Всі щиро вірили, що бідолашна дівчина була справді винна, та якщо б вона дійсно скоїла той страшний злочин, за який була страчена, то була б найпідлішою зі злочинниць. Заради декількох дорогоцінних камінчиків убити сина своїх покровителів і друзів, дитину, яку вона няньчила з дитинства і, здавалося, любила як власного сина! Я не бажаю нікому смерті, але вважаю, що таке чудовисько не заслуговує на життя серед людей. Але Жустина-то була невинувата! Я це чудово знаю, я це відчуваю; і ти також, і це ще більше зміцнює мою впевненість. На жаль, Вікторе, якщо брехня може бути такою схожою на правду, тоді хто може повірити у щастя? Я неначе ступаю по краю прірви, а натовп напирає і хоче скинути мене вниз. Вільям і Жустина загинули, а вбивця так і залишився безкарним; він на свободі і, можливо, користується суспільною повагою. Але нехай би й мене прирекли до страти за цей-таки злочин, я би в жодному разі не зголосилася помінятися зі злочинцем місцями.
Я слухав її мову і неймовірно мучився. Адже справжнім вбивцею — якщо не прямо, то опосередковано — був я сам. Елізабет побачила муку, що спотворила моє обличчя, і ніжно взяла мене за руку та сказала:
— Заспокойся, любий друже. Події причавили мене, один Бог знає, як сильно причавили, але я не така нещасна, як ти. На твоєму обличчі я читаю відчай, а подеколи — болісну злість, яка мене лякає. Милий Вікторе, подалі відганяй ці злі думки. Пам’ятай про близьких, бо в тобі — вся їхня надія. Невже ми не зможемо розвіяти тугу? Поки ми любимо, поки ми вірні одне одному, тут, у країні краси та спокою, у твоєму рідному краю, нам приступні всі мирні насолоди життя, і що може порушити наш спокій?
Та хіба могли навіть такі слова із вуст тієї, що була для мене найдорогоціннішим дарунком долі, дозволити мені забути про ворога, сам спогад про якого стискав моє серце? І навіть коли вона говорила, я присунувся до неї ближче, неначе боячись, що саме в цю хвилину зловісний демон відніме її в мене.
Саме тому ні лагідність дружби, ні краса землі чи неба не могли звільнити мою душу від мороку, і навіть слова любові виявилися безсилими. Мене огорнула хмара, крізь яку жодне добре устремління не могло пробитися. Я був схожий на пораненого оленя, який на нетвердих ногах заходить у зарості і там востаннє зітхає, розглядаючи стрілу, яка прошила його тіло.
Іноді мені вдавалося подолати похмурий відчай, що напосівся на мене, іншим разом пристрасті, що вирували в моїй душі, спонукали шукати полегшення мук у фізичному навантаженні та переміні місць. Під час одного такого спалаху я зненацька залишив дім і попрямував у поблизькі альпійські долини, аби насолодитися їхньою тривкою красою та змусити себе забути про людські лихоліття. Я вирішив дістатися долини Шамуні. Ще хлопчаком я неодноразово навідувався туди. Відтоді минуло шість років; сам я перетворився на руїну, натомість у цих сурових пейзажах нічого не перемінилося.
Перший відтинок шляху я подолав верхи на коні. Потім найняв мула, що був витривалішим і надійнішим на гірських стежках. Погода стояла пречудова; була середина серпня, і вже збігло два місяці від страти Жустини — від тих чорних днів, із яких почалися мої нестерпні страждання. Коли я заглибився в ущелину річки Арве, то відчув, що тягар, який повсякчас тиснув на мене, чимдалі легшає. Велетенські гори, що тіснилися довкруж, шум ріки, яка стрімко бігла по камінню, гуркіт водоспадів — все промовляло про могутність Всевишнього, і я забув про страх, я не хотів схилятися ні перед ким, крім усесильного Творця, володаря стихій, які постали переді мною тут у всій своїй величі. Що вище я видирався на гору, то прекраснішою ставала долина. Руїни замків на схилах порослих соснами гір, бурхлива Арве, хатинки, які тут і там прозирали поміж дерев — то було видовище неймовірної краси. Але все заступала справжня краса могутніх Альп, блискучі білі піраміди та куполи яких височіли понад усе, немов марево іншого світу, немов домівка невідомої раси.
