Інша жінка підтвердила свідчення рибалок, які внесли тіло в її дім; воно не було холодним. Вони поклали його на постіль і стали зігрівати, а Денієл пішов у місто по допомогу, але на той час незнайомець уже помер.

Ще декількох людей допитали про обставини мого прибуття, і всі вони погоджувалися в тому, що за дужого північного вітру, який здійнявся минулої ночі, я міг би боротися зі стихією впродовж багатьох годин, але був би змушений повернутися до того ж місця, звідки відплив. Крім того, вони вважали, що я, вочевидь, приніс тіло з іншого місця, й оскільки берег мені не знайомий, я міг увійти в гавань, не маючи гадки про відстань від неї до місця, де я залишив труп.

Вислухавши ці свідчення, пан Кірвін забажав, щоб мене привели до кімнати, де лежало тіло, уже підготовлене до поховання; йому кортіло побачити, яке враження справить на мене вигляд убитого. Цю думку, напевне, підказало моє надмірне хвилювання, коли описували спосіб, яким було скоєне вбивство. Отже, суддя і ще декілька осіб повели мене до кімнати, де лежав покійник. Мене несамохіть вразили дивні збіги, що трапилися в цю неспокійну ніч; проте, знаючи, що мене бачили декілька людей на острові, де я проживав, приблизно в ту ж годину, коли знайшли тіло, я був абсолютно спокійний щодо висліду справи. Я увійшов до кімнати, де лежав убитий, і мене підвели до труни. Якими ж словами описати мої почуття, коли я побачив його? Ще й зараз у мене пересихають губи від жаху, і я не можу згадати тієї страшної миті без дрожу. Допит, присутність судді та свідків — усе це зникло, неначе сон, коли переді мною предстало бездиханне тіло Анрі Клерваля. Я задихнувся і, впавши на тіло, заволав:

— Невже мої злочини позбавили життя і тебе, любий Анрі? Двох я вже вбив, інші жертви очікують своєї черги; але ти, Клервалю, мій друже, мій благодійнику…

Людині не до снаги витримати довше такі страждання, і з кімнати мене винесли в корчах. За ними не забарилася лихоманка. Два місяці я перебував на межі життя та смерті; мої марення, як мені потім розповідали, наводили на всіх жах; я називав себе вбивцею Вільяма, Жустини та Клерваля. Іноді я благав присутніх допомогти мені поквитатися з дияволом, який мучив мене; а бувало, я відчував, як пальці чудовиська впинаються в моє горло, і тоді з вуст зривалися гучні крики страждання і жаху. На щастя, я марив своєю рідною мовою, і мене розумів один лише пан Кірвін; але моєї жестикуляції та зойків було достатньо, щоб налякати й інших свідків. Чому ж я не помер? Нещасніший за будь-кого з людей, чому я не занурився у забуття і не отримав бажаного спокою? Смерть забирає стільки квітучих дітей — єдину надію люблячих батьків; скільки наречених та юних коханих сьогодні перебувають у розквіті сил і надії, а назавтра вони стають здобиччю хробаків, що розкладається у труні. З якого ж тіста я виліплений, що зміг витримати стільки ударів, від яких мої тортури постійно поновлювалися, немовби крутилося колесо?

Але мені судилося вижити, і за два місяці, наче прокинувшись од страшного сну, я опинився у в’язниці, на жалюгідному ліжку, оточений тюремниками, наглядачами, замками та всіма іншими атрибутами ув’язнення. Пам’ятаю, був ранок, коли до мене повернулася свідомість; я забув, що зі мною сталося, і пам’ятав тільки, як на мене навалилося якесь горе; та коли я роззирнувся навкруги і побачив ґрати на вікнах та брудну кімнату, в якій перебував, усе ожило в моїй пам’яті, і я гірко застогнав.

Мої стогони розбудили стару жінку, яка дрімала в кріслі поблизу мене. Це була дружина одного з наглядачів, яку найняли до мене доглядальницею, а її обличчя виказувало всі згубні схильності, що були досить поширені у людей цього кола. Риси її обличчя були жорсткими і грубими, як у тих, хто звик дивитися на чуже горе без співчуття. Її голос виказував повну байдужість; вона звернулася до мене англійською, і я впізнав голос, який неодноразово чув під час хвороби.

— Вам уже ліпше, сер? — запитала вона.

Я заледве розбірливо відповів, також англійською:

— Здається, так; але якщо це все правда, а не сон, мені шкода, що я ще живу і що відчуваю горе та жах.

— Що й казати, — відповіла стара, — якщо ви маєте на увазі джентльмена, якого ви вбили, то, звісно, було б краще, якби ви померли, бо вам буде дуже зле. Проте це не моя справа; мене прислали ходити за вами і допомогти вам стати на ноги; це я і роблю добросовісно; добре було б, якби кожний так працював.

Я з відразою відвернувся од жінки, яка могла звернутися з такими безсердечними словами до людини, що тільки-но перебувала на межі життя та смерті; але я був слабким і не міг утямити все, що відбувалося. Весь мій життєвий шлях здавався мені сном; іноді я сумнівався, чи було це насправді, бо події мого життя не видавалися мені ясною життєвою реальністю.

Коли образи, що пропливали переді мною, стали чіткішими, в мене почалася гарячка, і все навкруги потемніло; біля мене не було нікого, хто втішив би мене і пригорнув до серця; жодна дружня рука не підтримувала мене. Прийшов лікар і виписав ліки; стара жінка приготувала їх, але на обличчі лікаря було повна байдужість, а на обличчі жінки — жорсткість. Хто міг цікавитися життям убивці, окрім ката, що очікував оплати за свою роботу?

Такими були мої перші думки, проте досить скоро я довідався, що пан Кірвін виявив до мене надзвичайну доброту. Він наказав перевести мене до ліпшого приміщення у в’язниці (ця жалюгідна камера справді була краща за попередню); і саме він потурбувався про лікаря та доглядальницю. Щоправда, навідувався він до мене рідко, але всіляко намагався полегшити страждання будь-якої людини, і все-таки йому не хотілося спостерігати за муками вбивці та вислуховувати його марення. Він інколи приходив пересвідчитися, що про мене піклуються; проте його відвідування були короткими й нечастими. Одного разу під час мого одужання я сидів на стільці; очі мої були напівзаплющені, а щоки бліді, немовби у мерця. Причавлений горем, я часто думав, чи не ліпше шукати розради в смерті, ніж залишатися на білому світі, де мені судилося так страждати. Одного разу я подумав, чи не визнати себе винним і не піддатися покаранню — смертній карі, адже я був винний більше, ніж бідолашна Жустина. Саме ця думка заволоділа мною, коли двері камери відчинилися і зайшов пан Кірвін. Обличчя його виказувало жалість і співчуття; він присунув до мене стілець і звернувся французькою мовою:

— Боюся, вам тут погано; чи не можу я хоча б якось полегшити вашу долю?

— Дякую, але мені байдуже; ніщо на світі не може дати мені полегшення.

— Я знаю, що співчуття чужинця — замала допомога тому, кого повалила така тяжка біда. Але я сподіваюсь, що ви скоро полишите це похмуре місце; не маю сумнівів, що ви легко надасте докази, які знімуть із вас звинувачення.

— Про це я турбуюся менш за все; завдяки незвичайним подіям я став найнещаснішим зі смертних. Після пекельних мук, які я пережив і переживаю, як може смерть здаватися кривдою?

— Справді, нічого не може бути печальнішим за нещодавні дивні події. Ви випадково потрапили на цей берег, відомий своєю доброзичливістю, і тої ж таки миті вас схопили та звинуватили у вбивстві. Перше, що постало перед вашими очами, було тіло вашого друга, вбитого невідомим чином і немов самим дияволом підкинуте вам.

Коли пан Кірвін вимовив ці слова, я, незважаючи на хвилювання, що охопило мене на саму лише згадку про мої страждання, чимало здивувався відомостям, якими він володів. Імовірно, це здивування відбилося на моєму обличчі, оскільки пан Кірвін поквапився докинути:

— Щойно ви захворіли, мені передали всі документи, які були при вас; я їх проглянув, воліючи знайти яку-небудь інформацію, що могла б допомогли мені розшукати ваших рідних і сповістити їх про ваше нещастя та хворобу. Я знайшов декілька листів і серед них один, що, судячи зі звертання, належить вашому батькові. Я одразу ж написав у Женеву; після відправки мого листа спливло майже два місяці. Але ви хворі; і навіть зараз ви тремтите, а хвилювання вам може зашкодити.