— Вставай, — почув Іван над собою, розплющив очі й побачив жінку, що схилилась над ним, так що її волосся спадало йому на лице, — вставай, скільки можна спати. — Іван спробував підвестись, з першого разу йому це не вдалось, але потім якось таки підняв голову і роззирнувся навколо. Власне, роззиратись не було на що — він лежав у купе, біля нього сиділа жінка в якомусь прикольному офіційному костюмі й курила біломорину, випускаючи дим просто йому в обличчя, від чого йому ставало ще гірше, хоча, здавалося б, — куди гірше.

— Де я? — запитав він, навіть не чекаючи хорошої відповіді.

— Синок, — сказала жінка, — ти в Маріуполі, і я сьогодні — твоя мама.

— Мама, — повторив Іван і знову впав.

До тями він прийшов за пару годин, жінка зайшла до купе і поставила на столику різні компреси, примочки, пляшечки з фармакологією та інші речі, за допомогою яких вона збиралася повернути піддослідного до життя.

— Хто ви? — знову запитав Іван.

— Синок, — сказала жінка, — я твій бодун, і відтепер ти слухаєшся мене.

— Що значить — відтепер? — не зрозумів Іван.

— Відтепер, — сказала жінка, — це з відтоді, як я викупила тебе у циган на станції Маріуполь-пасажирський і перевезла сюди — на сортувальну, де нам із тобою, очевидно, і доведеться пережити кілька найближчих днів.

— Тьотя Єва, — нарешті зрозумів Іван і відкинувся на подушку.

— Ну-ну, — сказала тьотя Єва, — все буде добре, — вона взяла компрес і схилилась над Іваном, волосся в неї пахло ліками й сухою травою, вона торкнулась його шкіряного авіаторського шолома, в якому він спав, і Іван раптом потягнув її до себе, вона спочатку завалила йому мокрим компресом, але несподівано попустилась і кинула компрес на сусідню лавку, Іван навіть не знав, що з нею робити, просто торкався долонями її обличчя, розмазуючи помаду й туш, тоді вона схопила його за барки і різким рухом розірвала його сорочку, ну а далі вже вони почали борсатись у теплих плацкартних простирадлах і в своєму одязі, він розстібував її защіпки, вона далі шматувала його сорочку, він торкався губами її сережок, вона кусала його вени й ключиці, він стягував із неї все, що можна було стягнути, вона вилизувала язиком його піднебіння, він перевернув її і подивився на неї згори — в неї було фарбоване темне волосся і купа різних прикрас на шиї, різні амулети, буси, намиста, ланцюжки, різні іконки й сатанинські знаки, він довго й ретельно перебирав їх у пальцях, придивлявся і принюхувався до них, аж вона не витримала і скинула його з себе і просто витрахала його, наскільки жінка може зробити це з чоловіком в подорожніх умовах — себто довго й пристрасно.

— Що ми тут робимо, Єво? — питався він, стояв серпневий вечір, вони зачинились у своєму купе, удвох на цілий вагон, вона лежала на ньому і вчила його курити біломор.

— Ми чекаємо на вантаж, — відповіла Єва.

— А коли він буде? — Іван закашлявся.

— Не знаю, — відповіла Єва, — сходи до начальника станції, спитайся, можливо, він щось знає.

— Добре, — сказав Іван, — гаразд, — забрав у неї з рук папіросу, забичкував і поліз до неї цілуватись.

Потім він довго блукав між товарняків, поміж цистерн і поштових вагонів, переходив колії, топтав червону вокзальну траву, намагаючись вийти до станції, врешті побачив якогось колійника, котрий і пояснив йому, як знайти начальника станції. Начальник станції до роботи ставився фанатично, тому на станції і ночував. Іван знайшов його кабінет, постукав.

— Я роздягнений, — крикнув начальник.

— Дякую, — відповів Іван і ввійшов.

Начальник сидів на ліжку, був у рожевого кольору сімейних трусах і офіцерській шинелі, котру він використовував замість халата.

— Ти хто? — незадоволено запитав він Івана. Іван плутано пояснив. — Ага, — відповів начальник, — ясно, я, — сказав він, — знаю твоїх родичів, вони мене колись від негрів урятували я боржник, — сказав він і повів Івана показувати станцію. Він ішов попереду, в залізничному кашкеті, китайських кросівках та офіцерській шинелі на голе тіло, Іван ішов слідом у авіаторському шоломі, йому починав подобатись цей бізнес, до того ж йому подобалась Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя, попереду йшов начальник станції і пояснював — це, — казав він, — цукор, це — насоси, тут у нас нафта, тут радіоактивні відходи, ніхто, блядь, не знає, а вони у нас тут уже другий місяць стоять, це — вагони міноборони, вони зими чекають, хочуть у Росію перегнати і продати на Кавказ, тут у нас аміак, тут у нас теж аміак, на хуй нікому не потрібний, — пояснив він Іванові, — завезли і кинули, а мені охороняти, так, далі — тут гіпсокартон, будемо гнати на Харків, тут верстати, тут знову цукор, а тут, подивись — тут мої улюблені, — він підвів Івана до безкінечного товарняка, який останніми вагонами губився в синьому серпневому повітрі, знаєш що це? Це наркотики.

— Як наркотики? — не повірив Іван.

— Так, натурально наркотики, — відповів начальник станції і застібнув шинель на верхній ґудзик, — сорок вагонів наркотиків.

— А як же? — розгубився Іван.

— А ось так, — пояснив начальник станції, — вони у нас як бавовна проходять по накладних, посередників перестріляли, і вони тут уже другий рік стоять, уявляєш? — Раптом засигналила рація, начальника викликали до телефону, він потиснув Івану руку, сказав заходити в разі чого і побіг на станцію, змахуючи полами шинелі. Іван покрутився біля вагонів із наркотиками і пішов до Єви.

Так минув тиждень. Вантаж до порту все не прибував, Єва писала братам усе рідше, Іван з вагона майже не виходив, вони цілими днями лежали на теплих простирадлах і кохались, Єва навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею, вона засинала першою, і Іван довго розглядав її тіло, за віком вона була як його мама, лише виглядала краще і вміла, очевидно, більше, Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях, дивився, як відростає її волосся, вона прокидалась, і тоді засинав він, вона одягала свій офіційний одяг, фарбувалась і набувала цивільного вигляду, але тут він прокидався і тягнув її до себе в ліжко і так без кінця.

— У тебе є діти? — питався він її.

— У мене є громадські обов'язки, — відповідала Єва, вона заборонила йому розпитувати про її життя, говорила, що вона на роботі, погрожувала, що коли він буде її діставати, вона напише братам і поскаржиться, що замість займатись ритуальними послугами він, себто Іван, займається з нею оральним сексом. Іван конфузився, затихав і йшов блукати між товарняками. Він познайомився з колійниками, колійники з повагою відгукувались про свого начальника станції, казали, що чувак уже другий рік ховає десь на станції сорок вагонів наркотиків і ніхто не знає де, дехто з колійників припускав, що і сам начальник станції не знає, Іван на це багатозначно мовчав. Вечорами вони сідали під вагонами і курили анашу, Івану подобалось ходити безкінечними серпневими вечорами вздовж товарняків, читаючи маркування і прислухаючись, що там у них всередині. Іноді він заходив до начальника станції, кімната начальника була заставлена ящиками з вином, він відкорковував пляшку, і вони сиділи до ранку біля відчиненого вікна, за яким починалась сортувальна станція з сотнею тисяч товарних вагонів.

— Ти не завагітнієш? — питався Іван у Єви.

— Не від такого ублюдка, — говорила Єва, Іван ображався, але вона хапала його за руки і не давала йому піти, вони цілими днями блукали вагоном займались любов'ю, достойне заняття для двох безтурботних людей посеред безкінечного серпня на одній, усіма забутій сортувальній станції. — Мені зараз сорок п'ять, — пояснювала вона, — за пару років я почну старіти, і тоді все це — і косметика, і срібло, і одяг будуть важити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм все більшого значення, зараз я роздягаюсь для тебе і не одягаю білизну, коли ти просиш, так і ходжу цілий день, знаючи, що ти думаєш про це весь час, але згодом і це минеться, в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок, які в більш юному віці здаються милими й симпатичними, не заперечуй, ти не знаєш про це зовсім нічого ти навіть не знаєш, якою пастою я чищу зуби, якби ми зустрілись із тобою всього на пару років пізніше, всього цього не було б, розумієш, я просто не дозволила б тобі роздягати себе, тому що в певному віці, роздягаючись, людина позбавляється не просто одягу, вона позбавляється життя. І щоб не позбутись його остаточно, ти не дозволяєш нікому роздягати себе, як би тобі цього не хотілося, і хоч життя триває як і рані шкіра вже починає втрачати цю здатність реагувати на чужі дотики, на стороннє дихання, просто ти цього теж не розумієш тепер, для цього має минути якийсь час, і для мене він минатиме більш боляче, ніж для тебе. Який із цього всього висновок? — зверталась вона до нього, але він не знав, що сказати, і вона сама давала відповідь: — Що б не було, спробуй завжди кінчати разом із нею, може, тоді щось у вас і вийде.