Цю розмову було страшно слухати не лише через лихо, яке мало спіткати відважних лісорубів, їхніх дружин і дітей, а й через небезпеку, яка загрожувала зараз Ґандальфові та його друзям. Варґи були розлючені та спантеличені тим, що їх викрили тут — на місці їхніх збіговищ. Вони думали, що це друзі лісорубів, котрі прийшли сюди шпигувати за ними, варґами, і вони рознесуть вісті про вовчі плани по долинах, і тоді ґоблінам та варґам доведеться витримати жахливу битву — замість того щоб пожерти беззахисних людей, зненацька напавши на них серед ночі, чи захопити їх у полон. Тож варґи не мали наміру забратися геть і дозволити мандрівникам, котрі сиділи на деревах, утекти, — принаймні до ранку. Вони говорили поміж собою, що ґоблінські вояки вже давно мали спуститися з гір, — а ґобліни вміють лазити по деревах і валити їх.

Тепер ви розумієте, чому Ґандальф, слухаючи вовче гарчання та дзявкотіння, страшенно перелякався, хоч і був чарівником, і збагнув, що він та його супутники втрапили у препаскудну халепу і ще не відомо, чи вдасться їм урятуватися. Та все одно він не збирався кидати друзів напризволяще, хоча й не міг багато вдіяти, стирчачи на високій сосні, яку оточили знизу вовки. Він нарвав на ближніх гілках величезних соснових шишок. Тоді підпалив одну своєю патерицею — вона спалахнула яскравим блакитним вогнем — і зі свистом жбурнув поміж вовків. Шишка влучила одному з них у спину, його кудлата шкура тут же зайнялась, і він зі страшенним дзявкотом заметався туди-сюди. Тоді шишки полетіли одна за одною, — яка горіла блакитним вогнем, яка — червоним, яка — зеленим. Вони вибухали на землі посеред вовчого кола і розліталися барвистими іскрами та клубами диму. Одна особливо велика шишка вдарила вовка-вожака по носі, й він підскочив на три метри в повітря, а тоді кинувся бігати по колу, кусаючи інших вовків од люті та страху.

Ґноми та Більбо радісно закричали. На шал, який охопив вовків, страшно було дивитись, і галас, який вони зчинили, наповнив увесь ліс. Вовки завжди бояться вогню, а цей вогонь був іще й надприродним, а тому особливо страшним. Коли іскра потрапляла їм на шкуру, то впивалась у неї й пропалювала її наскрізь, і якщо вовк не починав швидко качатися по землі, то його миттю охоплювало полум’я. Дуже скоро вовки вже викачувалися по всій галявині, щоб загасити іскри в себе на спинах, а ті, в кого вже зайнялася шерсть, гасали колами, виючи й підпалюючи інших, аж доки їхні колишні приятелі прогнали їх і вони помчали вниз по схилах, скиглячи та скімлячи, в пошуках води.

— Що за гармидер у лісі цієї ночі? — здивувався Повелитель орлів. Він сидів, увесь чорний у місячному сяйві, на вершечку самотнього бескету на східному схилі гір. — Я чую вовчі голоси! Чи не ґобліни, бува, бешкетують у лісах?

Він знявся в повітря, і негайно два його охоронці, які сиділи на скелях обабіч, злетіли вслід за ним. Вони закружляли в небі й побачили кільце варгів — крихітну плямку далеко-далеко внизу. Але орли мають гострий зір і можуть бачити маленькі предмети з великої відстані. Повелитель орлів Імлистих Гір міг дивишся на сонце не мружачись і навіть при місячному сяйві помічав кролика із захмарної висоти. І хоча йому, щоправда, не було видно тих, хто сидів на деревах, однак він міг розібрати, що там, далеко внизу, метушаться вовки, міг бачити крихітні спалахи вогню і чти виття й дзявкотіння, що приглушено долинало звідти. Також він бачив відблиски місяця на списах і шоломах гоблінів, коли довгі лави озлобленого воїнства крадькома спускалися гірськими схилами від своєї брами і занурювались у ліс.

Орлів не назвеш добрими. Деякі з них — боязкі та жорстокі. Але орли зі стародавнього племені північних гір були найславніші з усіх птахів — горді, сильні та шляхетні. Вони не любили гоблінів і не боялися їх. Коли вони взагалі звертали на них увагу (це траплялося рідко, бо орли не їли цих створінь), то налітали на них і відганяли, під ґоблінський вереск, назад до печер, не даючи чинити ніяких паскудств. Гобліни ненавиділи орлів і боялися іх, проте не могли долізти до їхніх підхмарних гнізд чи прогнати їх із гір.

Тієї ночі Повелителеві орлів допікала цікавість йому кортіло знати, що коїться внизу. Тож він скликав силу-силенну орлів і вони всі разом злетіли з гір та, повільно кружляючи, стали спускатися все нижче й нижче — до вовчого кільця, де мала відбутися зустріч вовків із гоблінами.

І це було зроблено дуже доречно! Там, унизу, коїлося щось жахливе. Вовки, охоплені полум’ям, повтікали до лісу й підпалили його в кількох місцях. Була середина літа, і тут, на східному схилі гір, майже не випадало дощів. Пожовкла папороть, опале гілляччя, купи глиці, сухі дерева — все це швидко запалало. Скрізь довкола галявини варґів стрибали язики полум’я. Але вовки-вартові не відступали від дерев. Оскаженілі та розлючені, вони стрибали і вили довкола стовбурів, а ще проклинали ґномів своєю страхітливою мовою, виваливши язики та світячи очима — червоними і лютими, як саме полум’я.

І раптом із криками надбігли ґобліни. Вони думали, що тут точиться бій із лісорубами, але невдовзі второпали, що трапилося насправді. Деякі з них просто посідали долі й розреготались. Інші замахали списами і загрюкали ратищами об щити. Ґобліни не бояться вогню, і незабаром у них виник план, який здався їм самим напрочуд дотепним.

Одні з них зігнали всіх вовків у зграю. Другі наклали довкола стовбурів папороті й хмизу. Інші кинулися навсібіч, затоптуючи і прибиваючи полум’я, прибиваючи і затоптуючи, доки воно не згасло, — проте вони не загасили вогню під деревами, на яких сиділи ґноми. Натомість підкинули туди сухого листя, гілляччя та папороті. Скоро вони оточили ґномів кільцем диму і полум’я — кільцем, якому вони не давали поширюватись, але воно поволі стискалося, аж доки язики вогню почали лизати паливо, накидане під деревами. Дим роз’їдав Більбо очі, він відчував жар полум’я і бачив крізь димову завісу ґоблінів, котрі пританцьовували довкола, ніби водячи хоровод круг літневого вогнища. На шанобливій відстані за кільцем вояків, котрі танцювали зі списами та сокирами, стояли вовки, спостерігаючи і вичікуючи.

Більбо почув, як ґобліни затягли моторошну пісню:

Потім ґобліни перестали співати і загорлали:

— Летіть, пташечки! Летіть, якщо можете! Спускайтесь донизу, пташечки, а інакше засмажитесь у ваших гніздечках! Щебечіть, щебечіть, пташечки! Чого ж ви не щебечете?

— Забирайтеся геть, хлопчиська! — закричав у відповідь Ґандальф. — Ще не час мостити гнізда. А неслухняних хлопчисьок, котрі бавляться з вогнем, жде покарання!

Він прокричав це, щоб розлютити їх і показати, що він їх не боїться, — але він, звісно ж, боявся, хоч і був чарівником. Проте вони не звернули на нього уваги і співали далі:

І разом із їхнім «Я-гой!» полум’я підібралося до Ґандальфового дерева. А наступної миті перескочило на інші. Зайнялася кора, затріщали нижні гілки.