— Прізвище його Валерій Холод.
— Холод? Інтересно. Ходімо, Валерію Холоде, зараз вам буде дуже жарко! — і по тих словах Сурен Ашотович вивів Валерія з рубки.
Цього всього ні Сергій, ні Сашко, ні їхній сусід Ігор Борисович не бачили, бо воїни лежали в гамаках-амортизаторах і прислухалися до того, як щось невидиме тисло на них. Спочатку поволі, непомітно, а потім сильніше й сильніше, а там, коли Сашко з Сергієм вже збиралися налякатися, оте щось невидиме раптово зникло. Але замість отого невидимого з'явилося інше. Тільки це вже було не страшне, а смішне. Вони відчули таку полегкість, яка буває хіба уві сні, коли сниться, що ти літаєш. І тут вони помітили — все стало на свої місця. Стеля стала стелею, підлога підлогою, а стіни — стінами. Проте досить було Сашкові зробити спробу, вибратися з гамака-амортизатора, як все пішло шкереберть. Підлога чомусь висковзнула з-під його ніг, а протилежна стіна почала грізно насуватися на нього.
— Ха-ха-ха! — зареготав Сергій і сам опинився в повітрі.
Зависли хлопці між стелею й підлогою, а збагнуть, де ота стеля, а де підлога і, зрештою, де навіть стіни, не можуть. Хапають жменями повітря, намагаючись за що-небудь ухопитися, — і це їм не щастить. Хлопці були вже ладні зчинити лемент, та десь під ними відчинилися двері, й до каюти зайшов Сурен Ашотович.
— Популярний атракціон, — сказав він. — Два-Бульді-Два, улюбленці публіки весь вечір під куполом цирку. Ну, досить вам висіти в небеса, х, спускайтеся на землю та взувайтеся в нові черевики!
Але коли б Сурен Ашотович не впіймав Сергія за руку, а Сашка за плече і не притягнув до себе, то хто зна, чи не літали б вони отак аж доти, доки корабель сів би на Місяці.
— Ой, — згадав Сашко, — а Валерій Федорович нас просив, щоб ми записували все, що бачимо, а ми ж бачили, а записати — нічого не записали!
— Не впадайте у розпуку, — всміхнувся Сурен Ашотович. — Валерій Федорович сам усе запише. Але, звичайно, коли ви хочете вести паралельний репортаж, будь ласка. Змагайтеся, в кого вийде цікавіше.
— Як? — не второпали хлопці.
— А так. Ваш Валерій Федорович у мене в каюті. Спить, як убитий. Після нервових збуджень, очікувань, переживань — таке буває…
— Так він… — воднораз сплеснули руками хлопці.
— Ага, ви вгадали. Пробрався-таки на корабель. На Землі і його, і нас очікують великі неприємності, але чому ми повинні думати про те, що станеться з нами після повернення на Землю, коли ми ще не долетіли до Місяця? Так я кажу?
— Так!
— Ну от. Спочатку ми з капітаном дуже розгнівалися на Валерія Федоровича і навіть мали намір спалити його в реакторі.
— Як?! — жахнулися Сашко і Сергій.
— А так. По частинах. Цілого ж його туди не всунеш. Та на борту космоплана не знайшлося сокири, щоб порубати вашого друга на шматочки. А ще я побоявся, що може закапризувати реактор. Ваш Валерій Федорович дуже реактивний товариш, і хто його знає, якою реакцією все це скінчилося б… Ну, годі. Всього ми до самісінького Місяця не переговоримо. Беріть взувайте оці личаки…
Те, що дав Сурен Ашотович Сашкові і Сергієві, справді дуже нагадувало личаки. Тільки були вони дротяні, а каблуки залізні, ще й якісь кнопочки мали збоку.
— Взувайте, взувайте поверх черевиків, — показував, як це треба робити, бортінженер, — а потім натисніть отут кнопочки — утвориться магнітне поле, сяка-така гравітація, і ви ходитимете «по морю, ако по суху».
— По морю? — не збагнув Сергій.
— А що? Це з однієї казки слова: так дядечко по воді вмів здорово ходити, звідтіля й пішло оте «по морю, ако по суху». Ігоре Борисовичу, ви ще відпочиватимете? Я вам залишу личаки. Коли захочете вийти, будь ласка, взуйте.
Бортінженер привітав усіх рукою, як улюбленець-боксер своїх болільників, і хотів рушити далі, та з доброго дива до нього прив'яз Сергій:
— Сурене Ашотовичу, ви ж мені обіцяли показати космоплан…
— Коли? Цікаво! Ти щось наплутав, Серго-джан. Часу в мене — що кіт наплакав. Куди мені з тобою ще його гаяти?
Але Сергій так канючив, що бортінженер не вистояв такого натиску.
— О Серго-джан, твоя взяла. Упертий ти — мертвий не вистоїть! Ходімо, вже покажу що-небудь!
І Сурен Ашотович повів-таки кудись Сергія. А Сашко лишився з мікробіологом.
Вони почали дивитися в ілюмінатор. Хлопець швидко розчарувався. Нічого цікавого. Тільки й того, що зірок більше, небо чорніше, ніж найтемнішої ночі, і ще зірки не моргають. Деякі з них здаються схожими на білі черешні, деякі на стиглі вишні. Блищать собі на чорній скатертині неба, тільки й усього. Сонця Сашко не бачив, бо воно з протилежного боку. Там, де залишилась Земля, якесь невиразне молочно-біле марево. Все ще не віриться, що Земля така сама черешенька на чорній скатертині, як і мільярди цих, що навкруги. Місяця — мети подорожі, теж чомусь не видно. І про все це Сашко читав у науково-фантастичних романах вже не раз, і дивно, що фантасти майже зовсім не помилялись, описуючи чорне небо космосу. Тут Сашко зовсім занудьгував і почав блукати очима по стелі і по стінах.
Ігор Борисович засміявся. Сашко запитливо подивився на вченого.
— Знаєш, чому я засміявся? — запитав Ігор Борисович. — У тебе такий вигляд, ніби ти летиш не в космоплані, а їдеш у вагоні метро. Ось-ось позіхати почнеш.
— А воно й не віриться, що ми у космоплані, здається, просто в планетарії сидимо, — щиро признався Сашко — от тільки невагомість…
— Дивовижне створіння — людина! Вона до, всього звикає і примудряється з найроміантичнішого зробити буденне, щоб потім знову прагнути романтичного. Коли я був таким, як ти, до вжитку тільки-тільки ставала авіація. Тобто люди тільки-тільки привчалися дивитися на літак не як на чудо, а як на засіб пересування. Ну, наприклад, як на паровоз чи на трамвай. Потім почали літати з надзвуковими швидкостями звичайнісінькі пасажири, як ось ми з тобою. І це більше нікого не дивувало. Про перших космонавтів розповідали мало не легенди. Їхні тренування, їхня загартованість, їхня витримка здавались людям чимось надзвичайним. Навіть ходили розмови, що космонавтами можуть бути лише ті, кому не минуло ще тридцяти років. Потім полетіли тридцятилітні, далі сорокалітні, а оце зараз лечу я, а мені скоро сімдесят. Ну, як не посміятися, згадавши дебати в англійському парламенті на початку минулого століття про те, чи зможе людина витримати пересування в поїзді.
— А як ви гадаєте, — запитав раптом Сашко без всякого зв'язку з попередньою розмовою, — вони таки справді живі?
— Ти маєш на увазі жовто-оранжеві бактерії Бекута? — зрозумів його вчений.
— Угу. Адже стільки років минуло, і взагалі…
— Що взагалі? А чи знаєш ти, відкривачу таємниць, що на Землі та й не тільки на Землі, але й у космосі немає таких умов, за яких не могло б існувати живе?
— Як то? — зацікавився Сашко.
— Я бачу, ти не розумієш мене. А мова піде про біологічні таємниці, які позбавляли спокою не одне покоління вчених. Одвічно вчені билися над розв'язанням питання: звідкіля походить життя? Скільки розумних і переконливих теорій було висунуто, скільки гігантських фоліантів було написано! І коли б я взявся розповісти тобі про всі оті теорії, то нам довелося б летіти не на Місяць, а десь в район Туманності Андромеди. Їх багато, дуже багато, і більшість з них не завжди і не все пояснюють. Скажу тільки, що довгий, час учені сперечалися: одні твердили, що життя — це монополія лише нашої планети, інші казали навпаки — життя прийшло до нас із інших світів. Сонячні промені, мовляв, мають в достатку сили, щоб штовхати в плечі яку-небудь живу крихотульку, примовляючи: «Лети, лети на Землю, там сійся, родися, розмножуйся!» Сашко з цікавістю слухав мікробіолога. Навіть уявив собі на хвильку, як сонячні промені штовхають у плечі якогось маленького мікроорганізмика, примушуючи його летіти на Землю і там зачинати життя.
