— Цуца!.. Цуца!.. — кликав її лейтенант. Собака не рухалась.

— Обережна, погань, — сказав кур'єр.

— Розуміє, що не росіяни, — додав водій і пошпурив на неї консервною банкою.

Собака відскочила вбік, підібгала хвоста і знову сіла.

— Не так, — зауважив один із солдатів. Він узяв скоринку хліба, полив її водою з термоса і, густо посоливши, кинув собаці.

Та жадібно схопила хліб на льоту, клацнувши зубами, але відразу ж кинула, затрясла головою і зачхала.

Солдати зареготали.

Собака стояла, незважаючи на спроби людей підманити її. За давньою, одвічною собачою звичкою вона чекала, коли, наситившись, двоногі підуть геть, і тоді вона безкарно скористається мізерними рештками їхньої розкішної трапези.

За хатами почувся шум автомобільних моторів. Через село з боку Горєлова промчали чотири вантажні автомашини з високими, обтягнутими брезентом кузовами.

Лейтенант устав, глянув на годинник і, впевнившись, що сорок хвилин розтяглися більш як на годину, скомандував:

— Швидко збиратись!

Солдати струснули брезент, одяглися, закурили і почали сідати в машину.

Коли люди відійшли, собака підтюпцем попрямувала до верби, за нею кинулися й цуценята. Мати численної сім'ї, махаючи хвостом, стала підбирати хлібні скоринки, ковбасні шкурки.

Водій включив мотор, але раптом, побачивши підняту лейтенантову руку, спинився. Лейтенант дістав з кобури масивний парабелум, зручно усівся, поклав ствол пістолета на зігнуту в лікті руку, примружив ліве око і плавно натиснув на спусковий гачок.

Постріл виявився на диво точним. Куля влучила собаці у вухо і вийшла наскрізь. Собака навіть не вискнула. Передні ноги в неї одразу надломились, вона тицьнулась носом у землю й витяглась. Кінчики задніх лап легенько здригнулись.

Кур'єр заплескав у долоні.

— Браво! Вправно, пане лейтенант! Око у вас добре!

Водій натиснув на педаль, включив швидкість, і машина рушила.

Цуценята, які спочатку шарахнули вбік, налякані пострілом, тепер опам'яталися. Мати їхня лежала спокійно, як лежала багато разів. Здавалось, нічого було боятись. Вони підбігли до неї і, повтикавшись мордочками, заходилися ссати ще тепле молоко.

Кілометрів за вісім од Горєлова шосейну дорогу перетинала невелика, але глибока річечка. Через неї був перекинутий міст на дерев'яних палях.

Будували міст задовго до війни й ні разу не ремонтували. Сваї почорніли, поросли мохом, поручні обвалились, поперечні дошки «вигравали» під колесами на всі лади.

Річечка вибігала з лісу і знову зникала в ньому. Її темно-зелені, майже нерухомі води ховались у високому, з людину заввишки очереті.

Кур'єрська машина легко подолала підйом, перевалила через нього, спустилась на виключеній швидкості до мосту і, вискнувши гальмовими колодками, раптом зупинилась. Посеред мосту стирчала між колодами березова жердина, до якої було прив'язано кусок фанери з написом:

Halt!

Verkehr gesperrt!

3 km weiter rechts fahren![1]

Гітлерівці значуще перезирнулись.

— Міна! — висловив здогад один із солдатів,

— Цілком можливо, — підтримав другий, — Нічого дивного в цьому немає.

— Або несправний, — зауважив кур'єр.

— Звертай! — скомандував лейтенант і, діставши планшетку, звернувся до карти.

Водій з досади почухав потилицю, осадив назад машину і спустив з насипу. Колеса затанцювали по вибоїнах і горбатих коліях лісної дороги.

Придивившись до карти, лейтенант відшукав міст, тоненьку червону нитку — дорогу, що йшла праворуч, і нитку трохи товщу, голубого кольору — річечку. Вони вилися поряд, ніби тулячись одна до одної.

— Дорога йде вздовж річки, — промовив лейтенант, — а переправи я не бачу.

Кур'єр посміхнувся і не без задоволення шпигнув начальника охорони:

— Переправи — справа тимчасова і на картах не позначені. Через три кілометри ви матимете змогу помилуватись нею.

Коли штабна машина зникла в лісі, з очерету вийшов Степан Заболотний. Штани в нього були закочені вище колін, на плечах теліпалися черевики, зв'язані шнурками. Він озирнувся довкола, прислухався. Кругом стояла тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання.

Припадаючи на ліву ногу, Степан швидко, як тільки міг, вибіг на міст, висмикнув жердину з куском фанери і шпурнув її в очерет.

— Рух відновлено! Просимо бритись! — сказав він з усмішкою і швиденько зник у лісі.

Машина тим часом пробиралася вперед. Дорога бігла над самою річкою. Праворуч до неї підступав ліс, похмурий, нерухомий. Гітлерівці примовкли. Лісна сторожка тиша впливала гнітюче. Вони сиділи в напружених позах, міцно тримаючи автомати й ручні кулемети, і, зиркаючи на всі боки, ловили найменший шурхіт.

Наближався до кінця другий кілометр. Дорога ставала глухішою. Вона то заводила машину глибше в ліс, то підходила до річки і повторювала її вигини. Ніякого натяку на переправу не було.

Лейтенант знову витяг планшетку і довго кліпав над нею білобрисими віями: кілометрів за два дорога звертала праворуч від річки і вела до ліспромгоспу.

Лейтенант сховав планшетку і, скосивши очі, зиркнув на лічильник: уже перевалило за третій кілометр, йому стало не по собі. Не те щоб він злякався, але до серця підступила якась невиразна тривога.

— Коли ж скінчиться цей проклятущий об'їзд? — сердито вигукнув водій, порушивши загальну мовчанку.

І тут забалакали всі разом.

— Шляховики на око прикидають, — усміхнувся кур'єр бадьорячись.

— Хай їх чорти візьмуть! — вилаявся водій.

— Мабуть, усі через міст шкварять, — висловив догадку один із солдатів, — а ми сюди поперлись. Гляньте, жодної зустрічної машини не трапилось, та й колія мало наїжджена.

— І то правда, — згодився другий. — Треба було оглянути міст і їхати помалу. Ті, що через село їхали, напевно так і зробили…

— Де ви раніш були, розумники? — огризнувся водій.

— А місце, місце ж бо яке прокляте! — промовив третій солдат. — У такій хащі, чого доброго…

Але його грубо обірвав лейтенант:

— Мовчати! Що за паніка! Чого прокляте? Чудове місце…

Всі знову примовкли. Машина вилізла на круту гірку і легко покотилася вниз. Поміж дорогою та річкою вузенькою смужкою потяглася ліщина.

— Так, — спроквола сказав з єхидством кур'єр, — чудова місцинка!.. Тільки я б…

Він не встиг доказати: під машиною щось тріснуло, вона з ходу пірнула вниз, ударилась передком об тверду земляну стіну і перекинулася набік.

— Огонь! — пролунала команда з-за найближчого куща.

І тієї ж миті з густої ліщини бризнула автоматна черга, ляснули пістолетні постріли, тріснув дробовик центрального бою, а під кінець бахнула саморобна граната.

І знову запанувала тиша.

Шість підпільників вибігли з гущавини до глибокої ями, намагаючись заглянути в неї. Ніхто з ворогів не подавав ознак життя.

— Першокласний похорон, Григорію Опанасовичу! — усміхнувся веснянкуватий парубок у солом'яному брилі.

— Ану лишень плигай туди, Тимошку, — наказав йому Чорноп'ятов. — Пощупай, як вони себе почувають. Та обережно, гляди! Петре! Федоре! — звернувся він до інших двох. — А ви пошукайте пошту і зберіть зброю. Живо!

Троє партизанів плигнули вниз.

— А їх не витягатимемо, — промовив Калюжний, маючи на увазі вбитих гітлерівців.

Чорноп'ятов посміхнувся.

— Нехай машиною так і їдуть у свій рай без пересадки.

Великий жовтий портфель неважко було помітити: його кінець стирчав з-під мертвого кур'єра.

Один з підпільників витяг портфель і кинув його Чорноп'ятову.

— Чи не оце воно?

Чорноп'ятов на льоту схопив портфель, одірвав кинджалом його кришку, й на землю висипались газети, листи і великий пакет із цупкого голубого паперу, прошитий, засургучений і опечатаний.