Томас Манн назвав Гессе «швабським ліриком та ідиліком», поетом у «давньому, радісному, вільному» розумінні цього слова. І в цій оцінці є чимало правди: над творчістю письменника немовби ширяли тіні Готфріда Келлера, Вільгельма Раабе, Адальберта Штіфтера. Він близький до тієї добротної регіональної німецькомовної традиції, яка, стверджуючи життя, спиралась на довір’я до високої доцільності природи, на гармонійність її зв’язків з людиною. Ця традиція мала й зворотний бік: обмежену поетизацію «рідного грунту», наївний провінціалізм, буколічність. Але якраз Гессе не був звичайним ідиліком.
«Непорушні скелі уперто й шанобливо говорили про ті часи, які їх породили, про часи, що наклали на них свої карби. Вони говорили про ті часи, коли земля розколювалася й вигиналась, стогнала й натужувалась, викидаючи із свого змученого лона вершини і гребені». Так у тканину розповіді про поета, що блукав по світу і знайшов тиху радість у єднанні з рідним краєм («Петер Каменцінд»), вривається образ далеко не ідилічної, не тихомирної природи.
Ще ясніше внутрішній розлад проступає крізь розповідь про Кнульпа. Завжди бадьорий, легковажний блукач, спадкоємець ейхендорфівського «гультяя» і водночас людина непорушних моральних засад, Кнульп і протистоїть ремісницькому міщанському південнонімецькому побутові, і разом з тим природно вписується в нього. А втім, Кнульп — не зовсім типовий. В останньому з оповідань змальовано його смерть. Смерть для ідиліка — неминучий закон буття, невід’ємна ланка природного кругообігу. І вона може, навіть повинна бути ясна й спокійна. А тяжко хворого Кнульпа мучили сумніви, «…він дедалі більше заплутувався в тернових хащах свого змарнованого життя, не знаходячи в ньому ні сенсу, ні втіхи». Але перед самим кінцем йому відкрилося, що на його життя можна глянути із зовсім іншого боку. Коли він замерзав у снігу, йому привидівся бог. І бог сказав: «Ти й досі не здогадався, любий, навіщо тобі судилося пройти по життю легковажним гультяєм і волоцюгою? А на те, щоб заразити світ хоч крихтою дитячої грайливості й дитячого сміху. На те, щоб тебе скрізь трішки любили, трішки кепкували з тебе і трішки були тобі вдячні».
Кнульп помер тихо, заспокоєно, як і належить в ідилії. Проте залишилась дилема, залишилась двоїстість. Адже бог тільки привидівся йому, це був один Із Кнульпових сумнівів, одне з його самовиправдань. Кнульп — це художник, митець, який не хоче коритися навколишній дійсності, ворожій мистецтву. В цьому його позитивна («приємна богові») місія. Але Кнульп — і витвір, як визнав набагато пізніше сам Гессе, несприятливих суспільних умов. Так через ідилію проходить розколина; ідилія виявляється хистким мостом над полюсами, над суперечністю сущого, не стільки знахідкою, скільки пошуками гармонії.
Письменник регіональний, як правило, прославляє усталені звичаї і традиції тільки свого власного гнізда; все чуже викликає в ньому недовір’я. Гессе і з цього погляду був винятком. «Три сильних чинники протягом усього мого життя впливали на моє виховання, — казав він на схилі віку. — Це християнський і ділком позанаціональний дух батьківського дому, читання давніх китайців і не в останню чергу вплив єдиного історика, якому я був відданий як вдячний учень, до якого ставився з довірою і пошаною, — Якоба Буркгардта».
Релігійною людиною в справжньому значенні цього слова Гессе не був, а тим більше не був він релігійним письменником. Але домашній «християнський дух» справді впливав на нього, до того ж дуже своєрідно. Швабський пієтизм, якого дотримувалась сім’я, був ученням дивним, суперечливим. Він поєднував у собі протест проти лютеранськоцвінгліанського церковного догматизму з вузькою, сектантською ортодоксією, був понародному єретичний і посхимницькому самозаглиблений. Гессе ставився до цієї віри батьків неоднозначно і найбільше цінував у ній саме протестантське, бунтівне зерно.
Не менш істотним виявилось і «читання давніх китайців», вірніше, довголітнє вивчення всієї брахманської, буддійської, конфуціанської філософської премудрості. Поштовх до цього знову ж таки дала родина: недарма і батько, і дід Гундерт побували в Індії місіонерами. Проте Гессе перевершив їх усіх. Справа не в тому, що він також здійснив подорож до Індії. Знаменніше те, що він з часом став знавцем духовного життя античного і середньовічного Далекого Сходу. Якраз у «давніх китайців» він знайшов підтвердження своєї ідеї двополярності буття, розділеного і нерозривно зв’язаного, буття, що складається з позитивного Ян (воно символізує небо, тепло, чоловіче начало) і негативного Інь (земля, холод, жіноче начало). У стародавніх індійців і китайців учився Гессе й мистецтва медитації, самоаналізу, незворушно споглядального ставлення до сущого. А втім, це останнє він, з властивою йому непослідовністю, поєднував з досить активним соціальним протестантством. Зокрема, відлюдник Гессе 19– 19pp. був одним із видавців літературногромадського журналу «Мерц», настроєного опозиційно до режиму Вільгельма II, а — зверненого до молоді журналу «Vivos voco» («Я закликаю живих»).
Гессе був енциклопедично начитаною людиною. Важче назвати це освіченістю. Давався взнаки брак системи. Дехто з самоуків здатен довідатись про певні речі набагато більше, ніж вихованець Кембріджа, Сорбонни чи Геттінгена. Але в самоука неминучі прогалини, і то не так через брак програми, як через вільне ставлення до неї. Гессе, наприклад, був байдужий до європейської філософії після Сократа, і він її майже не вивчав. Навіть Гегеля, за його власним визнанням, «читав мало». Винятком були тільки Шопенгауер, Ніцше та психоаналітики Фрейд і Юнґ.
Письменникові, на відміну від ученого, брак систематичної освіти в принципі не повинен заважати. Але на творчості Гессе його певний дилетантизм усе ж таки позначався. І, знову ж таки, у вигляді своєрідних Ян та Інь протилежностей, сонячного і затіненого схилів однієї гори. То він — великий і глибокий художник, що чудово володіє словом, тонко відчуває колір і форму, вміє одним порухом пензля зробити образ пахучим, об’ємним, живим, то — літератор, що спішить поділитися з читачем своїми філософськими знаннями, викласти на стіл свої улюблені думки, не втілити їх у дію, в метафори й символи мистецтва, а просто розповісти про них. Мабуть, усвідомлюючи це, Гессе писав в одному з листів: «…Будь ласка, не дивіться на мої книжки як на літературу, як на виклад тих чи тих думок. Ви повинні бачити в них поезію, визнаючи тільки те і прислухаючись тільки до того, що справді здається вам поезією». А проте «поезія» і «література» немовби зливаються в нього, доповнюють одна одну, утворюють щось ціле.
В нотатках «Вечір за письмовим столом» він писав 2 грудня: «Новий твір виникає для мене тієї миті, коли я бачу постать, здатну на певний час стати символом, носієм мого переживання, реальності моїх думок, проблем. Така міфічна постать з’являється (Петер Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Гаррі Галлер і т. д.), і це й є та творча мить, яка породжує решту. Майже всі прозові твори, які я написав, — це зображення життєвого шляху душі; мова йде не про історію, сюжетне плетиво тощо, все це в основному монологи, в яких розглядається однаєдина особа, саме та міфічна постать у її ставленні до світу і до власного «я». Такі поетичні твори називають «романами». Але насправді це не романи, так само як, наприклад, «Генріх фон Офтердінген» Новаліса чи «Гіперіон» Гельдерліна — твори, з юних років священні для мене».
Цитата ця довга, але надзвичайно цікава. Тут Гессе окреслив свій власний, індивідуальний творчий метод, визначив свою позицію щодо напрямів і жанрів: вказав на свій генетичний зв’язок із романтиками і на свою нехіть до традиційного (об’єктивнорозповідного) роману. Він сказав, що завжди так писав і пише. І всетаки, мабуть, мав на увазі насамперед «Степового вовка». Хоча б тому, що на 19рік то був останній із романів, які він написав. У центрі роману Гаррі Галлер — постать, до речі, не тільки «міфічна», але й відтворена з особливою автобіографічною точністю. Як і сам Гессе, він — письменник, противник війни, відлюдник, похмурий мовчун, що особливо негарно почуває себе вранці; як і Гессе тих років, йому майже п’ятдесят, він хворіє на подагру і розлучився з дружиною. Нарешті, балмаскарад, що відкрив Галлерові шлях до розкішного й повчального переживання «магічного театру», — майже точний зліпок з тієї великодньої феєрії, учасником якої Гессе був у Цюріху. До кола його знайомих на карнавалі навіть долучився якийсь Галлер.
