Ми вжили вислів «психологічний метод Гри», може, не всім нашим читачам зрозумілий, проте за часів Кнехта дуже широко вживаний. Мабуть, за кожної епохи серед втаємничених у Гру існували різні течії і моди, точилася боротьба між різними поглядами й тлумаченнями, а в той час найбільше прихильників мали два погляди на Гру, навколо яких провадились суперечки й дискусії. Тоді розрізняли два типи Гри — формальний та психологічний, і нам відомо, що Кнехт, так само як і Тегуляріус, хоч і уникав словесних сутичок, належав до прихильників і захисників другого типу, тільки він волів називати його не «психологічним», а «педагогічним». Формальна Гра прагнула з конкретних тем кожної партії — математичних, мовних, музичних тощо — витворити якомога щільнішу, суцільнішу, формально бездоганну єдність і гармонію. Психологічна ж Гра, навпаки, намагалася досягти єдності і гармонії космічної заокругленості й довершеності не стільки через вибір, упорядкування, сполучення, пов’язування й протиставлення тем, скільки через медитацію, яка наставала після кожного етапу Гри і на якій робився особливий наголос. Така психологічна, чи, як Кнехт любив казати, педагогічна, Гра зовні не справляла враження досконалої, але, завдяки чергуванню докладно визначених медитацій, підводила гравця до відчуття досконалого, божистого. «Гра, як я собі її уявляю, — писав колись Кнехт старому Магістрові музики, — охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла охоплює свою серцевину, і викликає в нього почуття, що якийсь бездоганно гармонійний і симетричний світ забрав його зі світу хаотичного й випадкового і прийняв у себе».

Але та партія, яку Кнехт приготував до великого змагання, була за своєю побудовою формальною, а не психологічною. Можливо, він нею хотів довести керівництву й самому собі, що, провадячи початковий курс Гри в Маріафельсі й виконуючи свою дипломатичну місію, він як гравець нітрохи не втратив навички, гнучкості, елегантності й віртуозності, і довів це. Останній варіант і чистовий запис свого начерку Гри, оскільки її можна було виконати тільки у вальдцельському Архіві, він доручив своєму другові Тегуляріусу, до речі, теж учасникові змагань. Він мав змогу сам передати другові свої матеріали, докладно обговорити їх з ним, а також проглянути Тегуляріусів проект, бо йому вдалося викликати Фріца на три дні до монастиря: цього разу Магістр Томас виконав його прохання, яке він повторював двічі. Та хоч як тішився Тегуляріус відвідинами, хоч яка цікавість посідала його, відрізаного від світу касталійця, почував він себе в монастирі вкрай незатишно. Дуже вразливий, він навіть мало не захворів від безлічі незвичайних вражень, серед привітних, але простих, здорових і трохи грубуватих людей, для жодного з яких його думку, турботи і проблеми нічогісінько не важили.

— Ти живеш тут на чужій планеті, — сказав він своєму другові. — Не розумію, як ти міг тут витримати вже три роки, і просто захоплююсь тобою. Твої святі отці дуже чемні, але я почуваю себе тут страшенно чужим, усе мене відштовхує, ніщо не дається в руки, не сприймається саме собою, не засвоюється без мук і опору. Якби мені довелося прожити тут два тижні, то це було б для мене пеклом.

Кнехтові було важко з ним, він уперше з неприємним почуттям ніби збоку побачив відчуженість між двома орденами, двома світами, і відчув, що його надчутливий друг своєю боязкою безпорадністю не справить тут гарного враження. Проте вони грунтовно, критично проглянули обидві свої партії, з якими мали виступати на змаганні, і коли Кнехт після такої спільної праці йшов у інший флігель до отця Якоба чи до трапезної, йому здавалось, що він раптом із рідної країни перенісся в зовсім іншу, де все було не таке — земля й повітря, клімат і зірки.

Коли Фріц поїхав, Кнехт викликав отця Якоба на відверту розмову про нього.

— Сподіваюся, — сказав святий отець, — що більшість касталійців схожа на вас, а не на вашого приятеля. В його особі ви показали нам чужу, занадто витончену, слабку і, боюся, ще й до того ж трохи зарозумілу породу людей. Я волію і надалі мати справу з вами, а то я став би несправедливий до касталійців. Через цього вразливого, аж надто розумного, нервового бідолаху може спротивитися вся ваша Провінція.

— Ну що ж, — відповів Кнехт, — на протязі сторіч, можливо, й серед шановних бенедиктинців траплялися хворобливі, фізично кволі, зате духовно повноцінні люди, як мій друг. Мабуть, я зробив нерозважно, що запросив його сюди, де його вади пильно помічають, а великих вартостей не бачать. Мені він своїм приїздом зробив неоціненну послугу. — І він розповів старому вченому про свій намір узяти участь у змаганні.

Отцеві Якобу сподобалося, що Кнехт боронить друга.

— Добрий хід! — засміявся він і приязно додав: — Але, здається мені, у вас приятелі справді всі такі, що з ними нелегко ладнати.

Кнехт подивився на нього, нічого не розуміючи. Отець Якоб хвилину весело спостерігав його розгубленість, тоді сказав, наче нічого й не сталося: — Цього разу я маю на увазі іншого. Ви не чули нічого нового про свого друга Десиньйорі? Ці слова зовсім спантеличили Йозефа. Безмежно здивований, він попросив пояснень. Виявилось ось що: Десиньйорі в одній своїй полемічній статті висловив гостро антиклерикальні погляди і при цьому досить завзято напав на отця Якоба. Вчений дістав від своїх приятелів у католицькій пресі відомості про Десиньйорі, де було згадано і про його навчання в касталійській школі та про відомі всім стосунки з Кнехтом. Йозеф попросив у старого, щоб той дав йому прочитати статтю Плініо; тільки після цього відбулася його перша розмова з отцем Якобом на актуальну політичну тему, але й надалі їх було дуже мало. «Я здивувався і майже злякався, — писав Кнехт своєму приятелеві Ферромонте, — побачивши раптом на арені світової політики постать нашого Плініо і як додаток до нього свою власну, — ніколи не думав, що можливий ще й такий аспект». А втім, святий отець відгукувався про полемічну статтю Плініо швидше схвально, принаймні без дражливості, похвалив його стиль і зауважив, що в Десиньйорі добре видно касталійську школу, звичайно в політичній пресі вдовольняються набагато скромнішим інтелектуальним рівнем.

Десь на той час Ферромонте прислав Кнехтові копію першої частини своєї праці, яка згодом стала широко відомою: «Використання й переробка слов’янської народної музики в творчості німецьких композиторів, починаючи від Йозефа Гайдна». У своїй відповіді на це послання Кнехт між іншим пише: «Твої студії, в яких мені колись певний час дозволено було теж брати участь, дали вагомий наслідок: обидва розділи про Шуберта, особливо той, де ти пишеш про квартети, належать до найсолідніших сучасних праць з історії музики, які я знаю. Згадуй інколи й про мене, мій урожай набагато менший від того, що тобі пощастило зібрати. Хоч який я міг би бути вдоволений тутешнім життям — бо свою місію в Маріафельсі я, здається, виконую успішно, — все ж таки часом мене пригнічує довга розлука з Провінцією і вальдцельським колом, до якого я належу. Я тут учуся, багато дечому вчуся, але від цього росте не моя впевненість і фахова придатність, а мої сумніви. Щоправда, ширшає мій світогляд. І я став спокійніший, мене вже не мучать так, як перші два роки тут, почуття непевності, відчуженості, безпросвітності, недовір’я до себе та інші химери. Недавно сюди приїздив Тегуляріус, тільки на три дні, але хоч як його тішила зустріч зі мною, хоч як йому цікаво було побачити Маріафельс, його вже другого дня опанувало таке гнітюче почуття чужини, що він насилу витримував тут. Оскільки ж монастир також, кінець кінцем, затишний, мирний світ, не чужий духовним потребам, аж ніяк не схожий на в’язницю, казарму чи фабрику, то я з свого досвіду роблю висновок, що ми, жителі нашої любої Провінції, набагато розпещеніші і вразливіші, ніж самі собі уявляємо».

Саме в той час, яким був датований цей лист до Карло, отець Якоб, якого намовив Кнехт, у кількох словах відповів керівництву касталійського Ордену ствердно на відомий дипломатичний запит і додав прохання, щоб «усім нам тут любого гравця в бісер Йозефа Кнехта», який його, отця Якоба, вшанував privatissimum de rebus castaliensibus[41] лишили їде на якийсь час у Маріафельсі. Певна річ, у Вальдцелі вважали за честь для себе вдовольнити його прохання. А Кнехт, який щойно нарікав, що його «врожай» такий малий, отримав підписаного керівництвом Ордену й паном Дюбуа листа з подякою за виконане доручення. Найважливішою здалася йому в цьому надзвичайно офіційному посланні і найбільшу радість викликала в нього (він майже переможно повідомив про це Фріца) коротка фраза такого змісту: Магістр Гри поставив до відома Орден про бажання Кнехта повернутися у Vicus Lusorum, і Орден цілком згоден після закінчення його теперішньої місії задовольнити це прохання. Йозеф прочитав це місце й отцеві Якобу і признався йому, як воно його тішить і як він боявся, щоб його часом не послали до Риму й не розлучили надовго з Касталією.