Я почув тріск, який доносився зверху. Зі склепіння скрипторію падали уламки каменів разом з вапном. Замок склепіння, вирізьблений на кшталт квітки, відірвався і мало не впав мені на голову. Підлога лабіринту ось-ось мала впасти.
Я побіг униз і вийшов надвір. Кілька загарливих челядників принесли драбини і пробували передати воду через вікна верхніх поверхів. Та навіть найдовші драбини ледве досягали вікон скрипторію, і ті, хто виліз по них, не могли відчинити їх іззовні. Хотіли послати когось сказати, щоб їх відчинили зсередини, але більш ніхто не насмілювався іти нагору.
Тим часом я дивився на вікна третього поверху. Ціла бібліотека, мабуть, вже стала однією великою повитою димом жарівницею, і вогонь перебігав з кімнати до кімнати, швидко пожираючи тисячі пересушених аркушів. Вогнем світилися вже всі вікна, чорний дим виходив через дах: вогонь перекинувся на балочне перекриття покрівлі. Вежа, яка здавалась такою міцною і непорушною, виявила в ту важку хвилину свою слабкість, свої щілини, свої роз'їдені зсередини мури, тріснуті камені, які дали полум'ю змогу дістатися до дерев'яних каркасів, де тільки вони були.
Раптом кілька шибок тріснуло, немов зсередини на них тиснула якась сила, іскри вирвалися назовні, всипавши нічну темряву блудливими блискітками. Вітер, раніше сильний, тепер ослаб, і це було на нещастя, бо сильний вітер, можливо, погасив би іскри, а слабкий переносив і ще більше роздмухував їх, а разом з ними крутив у повітрі клапті пергамену, що їх внутрішній пал зробив геть тонкими. Тут почувся гуркіт: підлога лабіринту в кількох місцях осіла, і її охоплені вогнем балки завалилися на нижній поверх, бо тепер я бачив, як язики полум'я піднімаються від скрипторію, в якому теж було немало книг і шаф, а на столах лежали окремі аркуші, готові піддатися жадобі іскор. Я почув, як від гурту переписувачів долинули крики розпачу — рвучи собі волосся на голові, вони не облишали героїчної думки піднятися нагору, щоб порятувати свої улюблені пергамени. Але марно, бо кухня разом з трапезною стала схожа на роздоріжжя, де безладно метушаться страчені душі, де кожен плутається під ногами у всіх інших. Люди налітали одне на одного, падали, хто тримав посудину з водою, розливав її безцінний вміст, мули, що зайшли були до кухні, тепер, відчувши вогонь, забили копитами і кинулися до виходів, перекидаючи людей і своїх переляканих погоничів. Було ясно, що в будь-якому разі ця зграя селюків і побожних та мудрих, але геть безпомічних мужів, не маючи над собою керівництва, зводила нанівець навіть ту поміч, яка могла ще хоч чомусь зарадити.
Всюди на дворищі панував великий гармидер. Але то був лиш початок трагедії. Розлітаючись з вікон і з даху, звитяжна хмара іскор, під'юджувана вітром, засипала все навколо, долітаючи до даху церкви. Хто не знає, скільки чудових соборів стали поживою для вогню! Адже дім Божий здається прекрасним і міцним, наче небесний Єрусалим, завдяки своїй кам'яній пишноті, але мури і склепіння спочивають на крихкій, хоч і подиву гідній дерев'яній структурі, і якщо кам'яна церква нагадує чудовий ліс своїми колонами, які, гінкі, мов дуби, тягнуться до склепінь, то тіло її часто-густо й справді дубове — і дерев'яною є й уся її обстанова, вівтарі, хори, мальовані образи, лави, сідалища і канделябри. Так було і з монастирською церквою, чий чудовий портал так зачарував мене першого дня. Зайнялася вона дуже швидко. Ченці і всі мешканці монастиря вже зрозуміли, що боротьба іде тепер за саме виживання обителі, і всі стали ще прудкіше і ще безладніше метушитися, щоб зарадити якось небезпеці.
Звісно, до церкви був кращий доступ, а отже її легше було захистити, ніж бібліотеку. Бібліотеку згубила її власна недоступність, таємничість, яка її огортала, ощадливість доступу до неї. Церква ж, яка по-материнському відкривала обійми кожному в час молитви, відкритою була й у час порятунку. Але води більше не було, принаймні знайти її вдалося дуже мало, криниці постачали її з природною ощадливістю і повільністю, несумірною з наглістю потреби. Усі хотіли б погасити пожежу в церкві, але ніхто більше не знав, як це зробити. Крім того, вогонь перекинувся на церкву зверху, куди важко було видертися, щоб збити полум'я або загасити його землею та ганчір'ям. А коли полум'я дісталося до нижнього ярусу, даремно вже було закидати його землею і піском, бо стеля вже валилася на рятівників, ховаючи під собою не одного з них.
І так до криків жалю за чималими багатствами, які пропали у вогні, долучилися крики болю через опіки на обличчях, розтрощені кінцівки, тіла, що зникли під раптовим обвалом склепіння.
Вітер знову став поривистим, і його пориви ще більше розносили вогонь. Невдовзі після церкви зайнялися свинарники і стайні. Нажахані тварини зірвалися з прив'язей, вивалили ворота, розбіглися по дворищі, страхітливо іржучи, мукаючи, бекаючи, рохкаючи. Клуби іскор попадали на гриви коней, і видно було, як по дворі гасають пекельні створіння, огненні румаки, затоптуючи все на своєму бігу, який не мав ні мети, ні спочинку. Я побачив, як старого Алінарда, який розгублено блукав, не розуміючи, що діється, збив з ніг розкішний, увінчаний огнем Гнідий; старий так і лишився лежати в пилюці убогою безформною купкою. Але я не мав ні часу, ні способу йому допомогти, ані оплакувати його кінець, бо подібні сцени ставалися вже повсюди.
Охоплені полум'ям коні рознесли вогонь туди, куди ще не доніс його вітер: палали вже майстерні й оселя новіціїв. Юрби людей бігали від одного кінця дворища до другого, без жодної мети або з метою безглуздою. Я побачив Николу: голова його була поранена, одяг звисав лахміттями; опустивши руки, він стояв навколішках на головній алеї, проклинаючи Боже прокляття. Я побачив Пацифіка з Тіволі, який, відмовившись від всякої участі у порятунку, намагався на ходу схопити забриканого мула, а коли йому це вдалося, гукнув мені, щоб я зробив те ж саме і тікав, тікав геть від цієї зловісної подоби Армагеддону.
Тоді я подумав, куди подівся Вільям, і мене охопив страх, що його могло привалити десь уламками. Після довгих пошуків я знайшов його поблизу кружґанку. В руці він тримав свій дорожній мішок: коли вогонь зачепив уже й притулок для прочан, він піднявся у свою келію, щоб принаймні врятувати своє безцінне добро. Він взяв і мій мішок, з якого я витяг одежу, щоб прикрити голе тіло. Затамувавши подих, ми зупинилися, спостерігаючи, що діється навколо.
Монастир був приречений. Майже всі його будівлі різною мірою охопив вогонь. Споруди, ще не торкнуті ним, невдовзі чекала така ж доля, адже тепер вже геть усе, від природних стихій до безладних вчинків рятувальників, сприяло поширенню пожежі. Вільними від вогню були лиш незабудовані терени — город, садок перед внутрішнім двориком… Споруди вже ніяк не можна було врятувати, але облишивши думку про їх порятунок, можна було спостерігати за всім без жодної небезпеки, ставши на відкритому місці.
Ми подивились на церкву, яка тепер вже горіла повільно, адже такі великі споруди зазвичай хутко спалахують, коли займаються їх дерев'яні частини, а потім довго, годинами, ба навіть днями дотлівають. По-іншому пломеніла Вежа. Тут палахкого матеріалу було багацько, і вогонь, цілковито заволодівши скрипторієм, вже вторгся на поверх, де була кухня. Третій поверх, що його раніше впродовж століть займав лабіринт, вже був цілковито зруйнований.
«То була найбільша бібліотека християнського світу, — сказав Вільям. — Тепер, — додав він, — пришестя Антихриста воістину близьке, адже жодне знання не стане йому на заваді. Та й цієї ночі ми бачили його лик». «Чий лик?» — запаморочено спитав я. «Я маю на увазі Хорхе. У його обличчі, спустошеному ненавистю до філософії, я вперше уздрів портрет Антихриста, який гряде не з Юдового племені, як вважають ті, хто його голосить, ані не з далеких країв. Антихрист може народитися і з самої побожності, з надмірної любові до Бога або до істини, як зі святого народжується єретик, а з провидця — одержимий. Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них. Хорхе сповнив своє диявольське діло, бо так сласно любив свою істину, що пішов на все, аби лиш знищити олжу. Хорхе так боявся другої книги Арістотеля, бо вона, мабуть, справді навчала перекривляти лик будь-якої істини, щоб ми не ставали рабами наших власних видив. Можливо, повинність того, хто любить людей, і полягає в тому, щоб примусити сміятися з істини, примусити сміятися істину, бо єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини».
