«Острів напередодні», хоч більш грайливий та легковажний, ніж попередні романи, так само щільно наповнений незвичайними образами та захопливими ідеями. Еко знову робить свій твір трибуною для філософських ідей і дає нам змогу свіжим оком споглядати дивовижі і божевілля минулого, проектуючи їх на сучасність. Він витягає на світ Божий забуті поняття і спростовані сучасною наукою теорії середини XVII століття — часу, коли Галілей лиш недавно помер, а Ньютон був ще дитиною, — надаючи їм певного авторитету, зіставляючи їх з метафізикою та релігією, а подеколи змішуючи разом.
Третій роман Еко — це ще одна блискуча наративна спроба, оповідь про ту запаморочливу добу, коли наука і розум розлучалися з магією та забобонами, коли в політиці та релігії нуртували нові течії, а в дзеркалах паризьких салонів вже можна було побачити передвістя Просвітництва і революції.
Пишучи романи, Еко не облишає наукової і публіцистичної творчості. У 80-ті та 90-ті роки з'являються такі збірки, як «Сім років бажання» (Sette anni di desiderio, 1983), «Семіотика і філософія мови» (Semiotica e la filosofia del linguaggio, 1984), «Другий мінімальний щоденник» ( Il secondo diario minimo, 1992), «Інтерпретація та надінтерпретація» ( Interpretation and Overinterpretation, 1992), «Шість прогулянок лісами художньої літератури» (Sei passeggiate nei boschi narrativi, 1994, цикл лекцій, прочитаний в Гарварді в 1993 році), «П'ять есеїв на тему моралі» (Cinque scritti morali, 1997), «Кант і качкодзьоб» (Kant є I'ornitorinco, 1997), «Між брехнею та іронією» (Tra menzogna e ігопіа, 1998), «Нотатки на сірниковій коробці» (La bustina di Minerva, 1999) і багато інших. Насправді між науковою, публіцистичною і художньою творчістю Умберто Еко ніякого розриву немає, ті самі ідеї мігрують з монографії в есей, а з есею — в роман і навпаки, змінюючи свою форму, зіштовхуючись у несподіваних зіставленнях, породжуючи нові ідеї, даючи поживу для нових теорій.
У четвертому своєму романі, «Бавдоліно» (Baudolino, 2000) Умберто Еко повертається до середньовіччя, але цього разу це XII століття. Тут автор ховається за особою головного героя, Бавдоліно, легендарного засновника міста Алессандрія. У сповненій пригод історії свого альтер-еґо автор дає вираз ігровому, блазенському аспектові своєї особистості. Як і Еко, Бавдоліно володіє багатьма мовами, має пристрасть до історії та політики, кохається в оповідях, уміє тішитися доброю трапезою і свій ідеалізм вгамовує фантастичним почуттям гумору. У романі панує атмосфера фантазійних веселощів, які передаються читачеві, попри те, що книжка кишить кривавими сценами, описами воєнних кампаній, крадіжок, пожеж та інших сумних видовищ. Бавдоліно — невиправний фантазер і брехун з гострим язиком і золотим серцем. «Світ засуджує брехунів, які брешуть про речі низькі, і прославляє поетів, які обманюють лише про речі високі», — каже один із персонажів.
Названий на честь «єдиного святого, який не вчинив жодного чуда», Бавдоліно обдарований багатою уявою, йому часто ввижаються то єдинороги, то святі, то німецькі імператори. З дитячого віку Бавдоліно відкриває, що ці його візи дивовижно впливають на людей — і на забобонних селян, і на великих мужів, які шукають підтвердження своїх вірувань. Якось він випадково зустрічає Фрідріха І Барбароссу, імператора Священної Римської імперії, і завдяки вигаданій на місці побрехеньці входить до нього в ласку. Покинувши батька, молодий Бавдоліно стає названим сином і радником імператора. Раз за разом його сміливі вигадки стають імператорові в пригоді, і невдовзі він стає довіреним придворним, здобуває освіту в Парижі. Снуючи між Парижем та різними місцями перебування імператора, Бавдоліно бере участь у цілій низці політичних та церковних дебатів, імперських церемоній та воєнних кампаній.
«Бавдоліно» — це ще одна історія, яку можна прочитувати різноманітними способами. Спершу читач з недовірою ставиться до побрехеньок Бавдоліно, одначе потім розуміє, що, даючи волю фантазії, ми провіщаємо краще майбутнє. А якщо воно не поспішає настати, то що ж — почекаймо ще більшого вигадника, сподіваючись, що він не забариться.
У 2004 році видавництво Бомпіані опублікувало п'ятий, і поки що останній роман Умберто Еко — «Таємничий пломінь королеви Лоани» (La misteriosa fiamma delta regina Loana), з підзаголовком «Ілюстрований роман». Головний його герой, міланський букініст Джамбаттіста Бодоні на прізвисько «Ямбо» внаслідок нещасливого випадку втрачає пам'ять. Але він не пам'ятає тільки свого особистого життя — не пригадує свого імені, не впізнає дружину та доньок. А вся «книжна» його пам'ять залишається — він чудово пам'ятає все, прочитане колись в книжках. Невипадково ім'я і прізвище його збігається з іменем відомого італійського друкаря XVIII століття. У пошуках утраченого часу Ямбо їде в будинок, де провів дитинство. Комікси, щоденники, газети й афіші розповідають йому і читачам про те, що означало зростати за режиму Муссоліні. Через кілька днів з ним трапляється ще одне нещастя — він впадає в кому, сповнену дедалі дивовижніших галюцинацій. Цей напівбіографічний роман сповнений ностальгією за юністю.
З початком нового тисячоліття з'являються друком кілька збірок есеїстики Умберто Еко, серед яких варто згадати книжку есеїв «Сказати майже те ж саме: досвід перекладу» (Dire quasi la stessa cosa: esperienze di traduzione, 2003). Це воістину унікальна книжка, адже її автор виступає тут водночас у багатьох ролях — філософа, семіотика, теоретика перекладу, перекладача-практика і автора, твори якого широко перекладаються і який тісно співпрацює зі своїми перекладачами. Остання на цей час його книжка — «Кроком рака» (A passo di gambero, 2006) — це збірка статтей та есеїв на актуальні політичні теми, які з'явилися в періодичних виданнях за останні роки.
Умберто Еко далі займає посаду професора в Болонському університеті і веде рубрику La bustina di Minerva в тижневику «Еспрессо». Він далі випалює за день кілька пачок сигарет, працює допізна, звик розважати гостей і досліджувати будь-яку околицю, в яку потрапляє. Йому властиві бурхливі жести, він часто вигукує під час дискусій. Сам Еко описує себе як багатобарвну особистість, яка «розпочинає багато речей водночас, а потім об'єднує їх, творячи між ними безперервні пов'язання… Коли я не займаюся багатьма речами нараз, я розгублююсь».
Ідея роману «Ім'я рози» зродилася дуже просто: «Я почав писати в березні 1978 року під спонукою певної зародкової ідеї: мені захотілось отруїти монаха». Повитягавши свої нотатники, вирізки, статті, які він збирав з 1952 року, Еко почав писати роман з робочою назвою «Вбивство в абатстві». Але невдовзі він вирішив, що така назва сконцентрує увагу на детективному аспекті роману, а він хотів написати твір, який можна читати як відкритий текст — повний загадок, складний і відкритий до кількох рівнів інтерпретації. Наступною робочою назвою була «Адсо з Мелька», але врешті рядок з середньовічної поеми, яким завершується роман, дав поетичнішу назву — «Ім'я рози». Це задовольнило Еко, оскільки він вважає, що «роза є символічною фігурою, яка має стільки значень, що тепер вже не знати, чи якесь значення в неї взагалі залишилось». Попри таке просте пояснення, шанувальники «Ім'я рози» досі не втомлюються висувати нові припущення, інтерпретації, а то й просто фантазії з приводу назви роману. Цікаво, що слово «роза» зустрічається в романі лише один раз, у цьому кінцевому гекзаметрі.
«Ім'я рози» — це захопливе плетиво найрізноманітніших елементів, які утворюють єдине органічне ціле. Це немов дивовижна гра, де філософські розважання, богословські дебати, наукові дискусії блискуче взаємодіють на історичній сцені; це драма, де складний сюжет, замаскований під детективну історію, втягує читача у складні і динамічні стосунки з розмаїтими персонажами.
Спершу Еко хотів помістити дію своєї детективної історії в сучасне середовище; та його інтерес до середньовіччя розсудив інакше. Термін «середні віки» з'явився в добу Відродження для позначення «темних» часів, своєрідного «тунелю» між величчю античної культури та пишнотою і багатством ренесансної доби. Відтак протягом довгого часу біч-о-біч існували два стереотипні уявлення про середньовіччя — як про період тотального занепаду і запустіння, грубих звичаїв і неуцтва з одного боку, і як про ідилічну добу палкої віри і куртуазного кохання, — з другого. Обидва ці стереотипи розглядали цю добу як щось далеке, давно минуле, від чого не залишилося й сліду. Однак XX століття, зокрема завдяки працям теоретиків школи Анналів Марка Блока, Люсьєна Февра, Жака Ле Ґоффа, переосмислило цю епоху. Середньовіччя постає як ключ до розуміння сьогоднішніх наших проблем, як місце зародження багатьох суспільних і культурних явищ сучасного світу. Саме в такому ключі підходить до цієї епохи автор роману «Ім'я рози», який вважає середні віки «дитинством» західної цивілізації, «до якого нам слід вертатися, щоб відродити нашу пам'ять».
