Вільям увічливо кашлянув і мовив: «У-гм… е-гм…» То був знак, що він хоче змінити тему розмови. Йому вдалось це без труднощів, бо звичаєм його було — і, мислю собі, це типовий звичай людей з його сторін — розпочинати кожну розмову довгим попереднім кректанням, немов йому коштувало великого розумового зусилля задовільно викласти свою думку. А насправді, і в цім я вже переконався, що більше він кректав, готуючись заговорити, то більше був упевнений в слушності думки, яку мав висловити.

«У-гм… е-гм… — сказав, отже, Вільям. — Може, варто б нам обговорити зустріч і дискусію про убогість…»

«Про убогість… — повторив настоятель, далі у полоні своїх думок, немов несила йому було спуститися з того чудового закутка вселенної, куди занесли його самоцвіти — Справді, зустріч…»

І вони почали напружену розмову про те, що я почасти вже знав, а почасти зумів утямити, прислухаючись до їхньої бесіди. Мова була, як я вже сказав ще на початку цього незрадливого мого літопису, про подвійний спір, де, з одного боку, імператор протистояв Папі, а з другого — Папа протистояв францисканцям, які на Перуджійській капітулі, нехай багато років опісля, та все ж підтвердили тези спіритуалів про убогість Христа; і про те, що францисканці стали на бік імперії, а трикутник протистоянь і союзів тепер вже обернувся квадратом, бо в клубок цей вплутались ще й абати чину святого Бенедикта, що для мене було геть незрозумілим.

Мені й досі невтямки, чому бенедиктинські абати дали захисток і притулок францисканцям-спіритуалам ще до того, як їх власний орден розділив до певної міри їхні погляди. Бо якщо спіритуали проповідували відмову від усіх земних дібр, старші мого ордену ішли шляхом не менш чеснотливим, одначе цілковито протилежним — і найвиразніше підтвердження цьому я бачив того ж таки дня. Але гадаю, що абати мислили собі, що надмірна влада Папи означає надмірну владу єпископів і міст, а тимчасом чин мій впродовж століть ревно боронив свою могутність саме від зазіхань світського кліру та купців-міщан, претендуючи на гідність прямого посередника між небом та землею і дорадника монархів.

Я не раз разів чув твердження, за яким Божий народ ділиться на пастирів (себто кліриків), собак (себто воїнів) та овець, себто поспільство. Та перегодом я зрозумів, що твердження це можна трактувати різними способами. Бенедиктинці часто говорили не так про три стани, як про дві великі царини, одна з них стосувалася порядкування земними речами, а друга — порядкування речами небесними. Поділ на клір, мирських володарів і поспільство мав силу щодо речей земних, одначе над цією троякою цариною височів ordo monachorum [129], прямий посередник між Божим народом і небом. Монахи не мали нічого спільного з мирськими пастирями, до яких належали священики та єпископи, ці зіпсуті неуки, готові служити інтересам міст, де вівцями були вже не добрі і вірні селяни, а купці і ремісники. Бенедиктинський чин не мав нічого проти того, щоб оруду над посполитими довірити світським клірикам, аби лиш право остаточно вирішувати про характер цих стосунків належала монахам, і в цьому вони, прямо спілкуючись з джерелом всякої небесної влади, так само прямо спілкувалися з джерелом всякої земної влади, себто імперією. Оце тому, мислю собі, немало абатів-бенедиктинців, щоб відновити гідність імперії супроти міських управ (єпископів у спілці з купцями), погоджувалися навіть захищати францисканців-спіритуалів: їхніх ідей вони не поділяли, але їхня присутність була для них зручна, адже давала імперії непогані аргументи проти всемогуття Папи. Тому й Аббон, подумав собі я, погодився на співпрацю з Вільямом, цісарським посланцем, ставши посередником між францисканським чином і папським престолом. Адже попри бурхливі сутички, які сильно наражали на небезпеку церковну єдність, Михаїл з Чезени, якого Папа Йоан вже не раз викликав до Авіньйону, нарешті згодився прийняти запрошення, бо не хотів, щоб орден його остаточно зітнувся з понтифіком. Як генерал францисканців, він хотів водночас домогтися перемоги їх позиції і дістати папську згоду, адже він, зрештою, відчував, що без цієї згоди не зможе довго очолювати орден.

Але багато хто остерігав його, що папа чекає на нього у Франції, щоб заманити у пастку, звинуватити в єресі і віддати під суд. Тому йому радили, що перед візитом до Авіньйону варто влаштувати перемовини. Марсилію спала на гадку ще краща ідея: разом з Михаїлом послати ще й імперського легата, який би представив Папі позицію прибічників імператора. Не так для того, щоб переконати старого Кагорця, як для того, щоб посилити позицію Михаїла, адже коли Михаїл прибуде як член імперської леґації, Папі важче буде з ним розквитатися.

Проте ця ідея теж мала численні незручності, і її не можна було здійснити притьмом. Звідси зродилася думка про попередню зустріч між членами імперської леґації та посланцями Папи, щоб взаємно з'ясувати позиції сторін і скласти стосовно зустрічі угоду, яка б гарантувала італійським гостям безпеку. Організувати цю попередню зустріч було доручено саме Вільямові з Баскервіля. Він же мав би потім викласти позицію імперських богословів в Авіньйоні, якщо вважатиме, що візит цей можна здійснити без жодної небезпеки. Легкою справою то не було, адже Папа хотів бачити Михаїла самого, бо так легше було присилувати його до послуху, тому можна було предбачити, що він пошле до Італії леґацію з напученням по змозі не допустити прибуття імперських посланців до його двору. Досі Вільям діяв вельми спритно. Після довгих бесід з багатьма бенедиктинськими абатами (саме тому наш шлях був таким звивистим), він вибрав абатство, де ми були зараз, бо відомо було, що тутешній настоятель без решти відданий імперії, але, завдяки своєму неабиякому дипломатичному талантові, не осоружний і папському двору. Отже, обитель ця була нейтральною територією, де могли зустрітися ці два угруповання.

Проте опір понтифіка цим не вичерпався. Він знав, що на землях абатства його посольство буде в абатовій юрисдикції; а що до нього повинні були увійти також представники світського кліру, він не погодився на це, заявивши, що побоюється пастки з боку імперців. Тому він висунув умову, щоб турботу про недоторканність його посланців було довірено чоті лучників французького короля під орудою його довіреної особи. Я дещо чув про це, коли Вільям розмовляв з одним із папських посланців у Боббіо: йшлося про те, щоб визначити формулу, яка б окреслила завдання цієї чоти, тобто що мається на увазі під захистом недоторканності папських легатів. Врешті зупинилися на запропонованій авіньйонцями формулі, яка виглядала розсудливою: стрільцям та їх зверхникові ввірено юрисдикцію «над всіма тими, хто якось намагався б вчинити замах на життя членів папської леґації і насильницькими діями впливати на їх поведінку і судження». Тоді угода ця здавалася суто формальною. Тепер же, після подій, які сталися недавно в обителі, настоятель занепокоївся і висловив Вільямові свої сумніви. Якщо посольство прибуде в монастир до того, як призвідця цих двох злочинів буде знайдено (наступного дня стурбованість настоятеля зросте ще більше, бо злочинів стане вже три), доведеться визнати, що в цих мурах блукає хтось, хто насильницькими діями може впливати на судження і поведінку папських легатів.

Спроба приховати скоєні злочини нічого б не дала, бо якби сталося ще щось, папські легати подумали б, що проти них снується змова. А отже були лишень два виходи. Або Вільям знаходить вбивцю ще до прибуття посольства (і тут настоятель пильно глянув на нього, немов німо дорікаючи, що він усе ще не розібрався в цілій цій справі), або ж доведеться лояльно попередити представника Папи про ситуацію і попрохати, щоб на час перемовин він поставив абатство під пильний нагляд. А це настоятелю було не до вподоби, бо означало зректися частини своєї влади і віддати своїх власних монахів під оруду французів. Та ризикувати було не можна. І Вільяма, і настоятеля дратувало те, як поверталися справи, але великого вибору не було. Тому вони домовилися, що остаточне рішення приймуть протягом наступного дня. А поки нічого іншого не зоставалося, як довіритися Божому милосердю і Вільямовій проникливості.