Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.

«Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, — мовив Вільям весело, — бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus [152], де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня — карлика».

«Господи Ісусе! — мовив я. — Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?»

«Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. — Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". — Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? — Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: — Адсо, без моїх благословенних oculi ad legendum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв».

Я взяв навмання якусь книжку: «Учителю, тут нічого не написано!»

«Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?»

«Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух…»

«Ага, це по-арабському. А ще подібні є?»

«Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль… Аль Куварізмі, "Tabulae"».

«Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аделярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі».

«Іса ібн Алі, "De oculis" [153], Алькінді, "De radiis stellatis" [154]…»

«Тепер подивись на столі».

Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою «De bestiis» [155]. Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.

«Чудово зроблено, — прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. — А ця?»

Я прочитав: «"Liber monstrorum de diversis generibus" [156]. Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші».

Вільям нахилився над книгою: «Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір». Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.

«З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п'ятиграннику другої башти, — мовив Вільям, — але центральної семикутної зали нема — може, ми помиляємось».

«А вікна? — сказав я. — Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні».

«Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які — внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад».

Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили. Перед собою ми побачили анфіладу з трьох-чотирьох кімнат, а в останній виднілось якесь слабке світло.

«Там хтось є!» — вигукнув я здушеним голосом.

«Якщо так, то він уже помітив наш каганець», — мовив Вільям, одначе прикрив-таки полум'я рукою. Ми застигли нерухомо на хвилину-дві. Світло далі легко колихалося, але не сильнішало і не слабшало.

«Може, це лишень лампада, — сказав Вільям, — одна з тих, які мають переконати монахів, що бібліотеку замешкують душі померлих. Але треба з'ясувати. Ти залишайся тут і прикрий свічку, а я обережно піду вперед».

Я ще відчував сором за те, що оскандалився був перед дзеркалом, і запрагнув реабілітуватися у Вільямових очах: «Ні, піду я, — сказав я, — а ви залишайтесь тут. Я йтиму обережно, я менший і легший. Тільки-но переконаюсь, що небезпеки немає, то гукну вас».

Так я й зробив. Легким кроком, наче кіт (або наче новіцій, який крадеться до кухні, щоб поцупити з комори сиру, бо в Мельку в ділі цім я був неперевершений), я проминув три кімнати, крадучись вздовж стін. Дійшовши до порога кімнати, звідки долинало це досить слабке світло, я прослизнув уздовж муру, став позаду колони, яка правила за правий одвірок, і зазирнув до кімнати. Там не було нікого. На столі стояв якийсь чудернацький світич, він димівся, немов не в силі горіти. То не був каганець, як у нас, він нагадував радше кадило без накривки, полум'я не було, але під легким попелом щось жевріло. Я набрався відваги й увійшов. На столі поруч з кадилом розгорнутою лежала яскраво розмальована книга. Я підійшов ближче і побачив на сторінці чотири смужки різного кольору — жовту, яскраво-червону, блакитну і червоно-брунатну. Там був зображений звір, який жахав око, — величезний дракон з десятьма головами, який хвостом стягав з неба зірки і кидав їх на землю. Тут я побачив, що дракон множиться, а луски на його шкурі стають цілою тьмою блискіток, вони відірвалися від книги і вихором закрутилися мені навколо голови. Я відсахнувся і побачив, що стеля кімнати нахиляється і опускається на мене, тоді почув, немов засичали тисячі змій, але не моторошно, а радше спокусливо, і з'явилася жінка, осяяна світлом; вона наблизила своє обличчя до мого і дихнула на мене. Я відсторонив її простягнутими руками, і мені здалося, що руки мої торкнулися книг у шафі напроти, які немовби непомірно збільшилися. Я вже більше не усвідомлював, де я, де земля і де небо. Посеред кімнати я побачив Беренґарія, він пильно дивився на мене з огидною усмішкою, яка аж просякла жагою. Я прикрив обличчя руками, але вони здалися мені кінцівками жаби, слизькими і перетинчастими. Здається, я закричав, відчув кислуватий смак у роті, а тоді запався у безконечний морок, який немов дедалі більше відкривався піді мною, і більш нічого не пам'ятаю.

До тями я прийшов через відтинок часу, який, здавалось, тривав цілі століття, бо відчув удари, які відлунювали мені в голові. Я лежав на підлозі, а Вільям частував мене ляпасами по щоках. Я був уже в іншій кімнаті, мої очі помітили картуш, який гласив: «Requiescant a laboribus suis» [157].

«Ну ж бо, Адсо, опам'ятайся, — шепотів мені Вільям. — Нічого страшного…»

«Отам… — мовив я, все ще у нетямі. — Там звір…»

«Нема там ніякого звіра. Я знайшов тебе, коли ти марив під столом, на якому лежала чудова мозарабська Апокаліпса, розгорнута на сторінці, де mulier amicta sole [158]виступає супроти дракона. Але із запаху я зрозумів, що ти нанюхався чогось поганого, й одразу виніс тебе звідти. У мене теж болить голова».

«Але що я бачив?»

«Нічого ти не бачив. Там просто горіли субстанції, які викликають видіння, я впізнав їх запах, це арабський знадіб, може, той самий, який Гірський Старець давав вдихати своїм асасинам перед тим, як штовхнути на їхні діла. Ось ми й пояснили таємницю видінь. Хтось накладає на ніч магічного зілля, щоб переконати непрошених гостей, що бібліотеку стережуть диявольські сутності. Що ж ти відчув, зрештою?»