Як же все це виглядало і доки тривало? Наскільки я зрозумів, років з тридцять тому він пристав до якогось монастиря міноритів у Тоскані і там прийняв габіт святого Франциска, але рукоположення не одержав. Там, гадаю, він і вивчився тієї дещиці латини, якою говорив, мішаючи її з наріччями усіх місцевостей, де він, убогий і безрідний, побував, і з говірками всіх товаришів по блуканнях, з якими водився, — від найманців родом з моїх земель до далматинських богомилів. Там він віддавався покутньому життю (покаяйтеся, твердив він з натхненними очима, і я знов почув формулу, яка зацікавила була Вільяма), але, схоже, міноритів, серед яких він жив, теж біс попутав, бо вони, розсердившись на каноніка поблизької церкви і звинувативши його в грабежах та інших неподобствах, напали якось на його дім і спустили його зі сходів, від чого грішник помер, а вони пішли грабувати церкву. Тоді єпископ наслав на них жовнірів, ченці розбіглися, а Сальватор тривалий час вештався по північній Італії з бандою жебрущих братчиків, себто міноритів, які вже не визнавали ні закону, ні послуху.
Від них він прибився в околиці Тулузи, де пережив дивну історію, яка сповнила його запалом і прагненням повторити славні подвиги хрестоносців. Сила-силенна пастухів та інших простолюдців скупчилась там великою юрбою, збираючись вирушити за море і воювати проти ворогів віри. їх прозвали «пастушками». Насправді вони просто хотіли втекти з цієї проклятої землі. Вони мали двох ватажків, які задурманювали їх всілякими байками, — один був священик, якого через ганебну поведінку прогнали з парафії, а другий — чернець-відступник чину святого Бенедикта. Вони настільки позводили з глузду тих бідолах, що ті кидали все і юрмами бігли за ними, взявши з собою лише торбину і палицю, без грошей, полишивши свої поля, за ними йшли навіть хлопчаки шістнадцяти років проти волі батьків, наче стадо, і була їх тьма. Вони вже не слухалися ні глузду, ні справедливості, а знали лише силу і свою волю. Опинившись в гурті таких самих, як вони, звільнившись від гніту, окрилені невиразними сподіваннями на обітовану землю, вони немов сп'яніли. Носилися селами і містами, забираючи собі все, що бачили, а якщо когось з них хапали, вони нападали на в'язницю і звільняли його. Коли вони ввірвались у паризьку фортецю, щоб звільнити своїх товаришів, яких синьйори звеліли арештувати, паризький прево спробував був чинити опір, та вони побили його, спустили вниз по сходах фортеці і вивалили ворота в'язниці. Відтак вишикувались на Сен-Жерменській луці, лаштуючись до бою. Та ніхто не наважився виступити проти них, тож вони покинули Париж і вирушили до Аквітанії. А по дорозі вбивали всіх гебреїв і відбирали їхнє майно…
«Чому гебреїв?» — спитав я Сальватора. «А чому ні?» — відповів він. І пояснив, що ціле життя вони чули від проповідників, мовляв, гебреї — вороги християнського люду, вони нагромаджують багатства, відбираючи від них, злидарів. Я спитав, хіба не синьйори та єпископи нагромаджують статки, збираючи десятину, хіба то гебреї були справжніми ворогами «пастушків»? Він відповів, що коли справжні вороги надто сильні, треба знайти ворогів серед слабших. Ось чому простаків називають простаками, міркував я собі. Лише сильні світу сього завше добре знають, хто їхні справжні вороги. Синьйори не хотіли, щоб «пастушки» стали загрозою для їхніх дібр, і їм було дуже на руку, що отамани «пастушків» стали ширити думку, буцім багато дібр належать гебреям.
Я спитав, хто нацькував натовп на гебреїв. Сальватор не пам'ятав. Гадаю, коли збирається така тьма народу і окрилюється надією, нетерпеливлячись здобути бажане, ці люди не питають себе, хто першим кинув заклик. Ватажки їхні, помислив я собі, вчилися в монастирях і єпархіальних школах, тому висловлювались як синьйори, але ідеї свої описували словами, зрозумілими пастухам. А пастухів далекий Папа мало обходив, зате гебреї були під боком. Якось вони взяли в облогу високу і міцну вежу, яка належала французькому королю, бо там знайшло схрон чимало переляканих гебреїв. Дехто з гебреїв вийшов під мури вежі, вони боронилися відважно й відчайдушно, відбиваючись від напасників дерев'яними колодами і камінням. Та «пастушки» підпалили ворота вежі, димом і вогнем завдаючи мук забарикадованим там гебреям. Спасіння їм не було, і вони воліли накласти на себе руки, аніж загинути від руки необрізаних, тому попрохали одного зі своїх, найвідважнішого, щоб він повбивав їх мечем. Той погодився і позбавив життя майже п'ять сотень своїх одноплемінців. Відтак вийшов з вежі, ведучи з собою гебрейських дітей, і попрохав «пастушків», щоб вони охрестили його. Та «пастушки» сказали йому: ти вчинив таку різанину над своїми ж одноплемінцями, а тепер хочеш уникнути смерті. І порубали його на шматки, пощадивши дітей, котрих звеліли охрестити. Тоді вирушили на Каркасон, грабуючи і проливаючи кров на своєму шляху. На ту пору французький король зрозумів, що вони перебрали міру, і наказав, щоб у кожному місті, через яке вони проходили, їм було чинено опір, захищаючи навіть гебреїв, немов вони теж люди короля… Чому раптом король став так піклуватись про гебреїв? Либонь, він почав усвідомлювати, що «пастушки» можуть наробити чимало лиха в цілому королівстві, бо стає їх дедалі більше. Тому він став співчувати навіть гебреям, адже гебреї давали користь торгівлі в королівстві, але найголовнішим тепер було знищити «пастушків», — та й дати добру науку всім добрим християнам, яким тепер доведеться оплакувати їхні злочини. Але чимало християн не послухались короля, вважаючи, що захищати гебреїв не слід, адже вони завжди були ворогами християнської віри. В багатьох містах люди, які мали сплачувати гебреям лихву, тішилися, що «пастушки» примушували їх спокутувати за їхні статки. Тоді король під страхом смерті заборонив допомагати «пастушкам». Він зібрав велике військо і напав на них; чимало з них було вбито, інші врятувалися втечею і поховались у лісах, де гинули від голоду і холоду. Одне слово, всіх їх було знищено. А люди короля виловлювали їх і вішали по двадцятеро-тридцятеро за раз на найвищих деревах, щоб видовище їхніх трупів було вічним напоминанням для тих, хто захоче знов збурити мир у королівстві.
Дуже особливим було те, що у Сальваторових устах історія ця звучала так, немов то був якийсь героїчний подвиг. Він справді був переконаний, що натовп «пастушків» прагнув завоювати Христовий Гріб і звільнити його від невірних, — я так і не зміг його переконати, що Святий Гріб вже було славно завойовано за часів Петра Пустельника та святого Бернарда і за правління Людовіка Святого Французького. Хай там як, але Сальватор так і не потрапив до краю невірних, а мусив якнайшвидше драпати з Франції. За його словами, він прибився в околиці Новари, але як там було, так ясно і не сказав. Врешті він дійшов до Казале, де знайшов прихисток у монастирі міноритів (і саме там, гадаю, зустрів Ремиґія). То були якраз ті часи, коли, боячись папських гонінь, багацько міноритів міняло габіт і шукало притулку в монастирях іншого ордену, щоб не опинитися на огнищі. Це ми вже чули від Убертина. Сальватор був вельми повороткий у всіляких чорних роботах (навправлявшись у всьому досхочу спершу в нечестивих цілях, коли блукав сам по собі, а потім у святобливих цілях, коли мандрував заради Христової любові), і келар одразу взяв його за помічника. Тому вже багато років він живе тут, мало цікавлячись пишнотою ордену, а більше — порядкуванням в пивниці і коморі, маючи змогу їсти, не крадучи і, хвалити Господа, не боячись бути спаленим.
Отаку-от історію почув я од нього між одним шматком їдла і другим. І я питав себе, що ж він тут вигадав і що замовчав.
Я дививсь на нього з цікавістю, та не тому, що пригоди його були чимось винятковим, а саме тому, що вони напрочуд ясно підсумовували всі ті численні події і нуртування, які робили тогочасну Італію такою захопливою і незбагненною.
Що ж я дізнався з цих оповідок? Передо мною постав образ людини, яка вела повне пригод життя і здатна була завиграшки убити собі подібного, навіть не усвідомивши власного злочину. Хоч тоді всі переступи божественного закону в моїх очах все ще були однаково ганебні, я вже починав розуміти деякі речі, про які чув, і збагнув, що одна річ — різанина, якої допускається юрба у полоні сливе екстатичного захвату, плутаючи закони диявольські з законами Господніми, і зовсім інша річ — особистий злочин, скоєний холоднокровно, мовчки і лукаво. І я не думав, що Сальватор здатен заплямувати себе таким злочином.
