«Отже, Франциск підбурював ізгоїв до бунту?»

«Ні, підбурював хіба що Дольчино зі своїми людьми. Франциск же хотів повернути в лоно Божого народу цих готових повстати ізгоїв. Щоб навести лад у стаді, треба було повернути в нього ізгоїв. Францискові це не вдалося, і це сповнює мене великою гіркотою. Щоб повернути вигнанців у стадо, він мусив діяти в межах церкви, а щоб діяти в межах церкви, він мусив укласти своє правило. На основі цього правила виник новий орден, який відновив той сам образ кола, на марґінесі якого розташовані ізгої. Тепер розумієш, звідки взялися зграї братчиків і йоахимітів, чому навколо них знов і знов збираються ізгої».

«Але ми говорили не про Франциска, а про те, що єресь є ділом рук посполитих та ізгоїв».

«Авжеж. Ми говорили про тих, кого вигнано зі стада овець. Поки Папа з цісарем скубли один одного в своїх суперечках за владу, ізгої століттями далі жили на марґінесі, вони були справжніми прокаженцями, бо прокаженці — лише символ, яким Бог хотів допомогти нам збагнути цю дивовижну притчу, тож під висловом «прокаженці» слід розуміти «вигнані, забуті, убогі, посполиті, безрідні, безземельні на селі, принижені в місті». Та ми цього не збагнули, і таємниця прокази зосталась таємницею, яка мучить нас, бо ми не осягнули її природи як знаку. Відлучені від стада, всі вони були готові слухати і творити самі будь-яку проповідь, яка, посилаючись на слово Христове, насправді звинувачувала б поведінку собак і пастухів й обіцяла б, що колись всіх їх буде покарано. Сильні світу сього це завжди розуміли, і, позаяк повернення ізгоїв у суспільство означало зменшення їхніх привілеїв, тих вигнанців, які усвідомлювали свій стан вигнанців, таврували як єретиків, незалежно від вчення, яке ті сповідували. А насправді ізгоїв, засліплених усвідомленням свого стану, жодне вчення не цікавило. У цьому вся оманливість єресі. Кожен є єретиком і водночас ортодоксом, байдуже, яку віру обстоює той чи той рух, — важлива надія, яку він несе. Всі єресі є штандартом стану вигнання. Колупни глибше єресь — і знайдеш прокаженця. Всяка боротьба проти єресі змагає до одного: щоб прокаженець зоставався прокаженцем. А чого можна вимагати від самих прокаженців? Хочеш, щоб вони вміли відрізнити слушне від помилкового у тринітарній догмі чи в дефініції євхаристії? Ні, Адсо, це ігри для нас, людей учених. У посполитих інші проблеми. І, вважай, розв'язують вони їх хибним способом. Тому й стають єретиками».

«Але чому дехто з учених їх підтримує?»

«Бо вони потрібні для їхньої гри, у якій рідко коли йдеться про віру, а набагато частіше про здобуття влади».

«Тому римська церква звинувачує в єресі всіх своїх супротивників?»

«Саме тому, і саме тому вона визнає православ'ям ту єресь, яку спроможна тримати під контролем або яку мусить прийняти, бо інакше вона була б надто сильним і грізним супротивником. Але тут нема твердого правила, все залежить від людей і від обставин. Це стосується й мирських синьйорів. П'ятдесят років тому міська управа Падуї видала розпорядження, згідно з яким провинного за вбивство клірика присуджували до великого грошового штрафу…»

«Яка мала покара за вбивство!»

«Ото ж бо. Таким-от способом підстьобували ненависть простолюду до кліриків, а місто тоді саме воювало з єпископом. Тепер тобі зрозуміло, чому колись давно в Кремоні прибічники імператора допомагали катарам — вони робили це не з міркувань віри, а щоб дошкулити римській церкві. Іноді міські управи сприяють тому, щоб єретики перекладали Євангеліє посполитими говірками: посполита говірка стала тепер мовою міст, а латина — мовою Риму і монастирів. Вони підтримують вальденсів, бо ті твердять, що всі, чоловіки й жінки, великі і малі, можуть навчати і проповідувати, і пахолок, який повчився днів з десять, вже шукає когось, кого б він сам міг навчати…»

«І так вони затирають різницю, яка робить кліриків незамінними! Тоді чому ті самі міські управи повертаються, буває, проти єретиків і допомагають церкві палити їх?»

«Бо усвідомлюють, що ширення єресі поставить під загрозу й привілеї мирян, які розмовляють народною говіркою. Ще на Латеранському соборі 1179 року (бачиш, усе це заварилося ще майже двісті літ тому) Вальтер Man остерігав проти надмірної довіри до того дурного і темного люду, яким були вальденси. Якщо добре пам'ятаю, він сказав, що вони не мають постійного житла, блукають босоніж, нічим не володіють, користуються всім спільно, своєю наготою наслідуючи нагого Христа; поки що, мовляв, вони поводять себе сумирно, бо вони ізгої, та якщо дати їм волю, вони проженуть нас усіх. Тому згодом міста прихильно поставилися до жебрущих орденів, а зокрема до нас, францисканців: бо ми даємо змогу налагодити гармонійний взаємозв'язок між потребою в покаянні і міським життям, між церквою і міщанами, заклопотаними своєю торгівлею…»

«Отже, було досягнуто гармонії між любов'ю до Бога і любов'ю до крамарства?»

«Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флаґеллантів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин…»

«То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому — олжа?» — розгублено спитав я.

«Усі мають свою правду, й усі улягають олжі».

«А ви, мосьпане, — вирвалось мені в бунтівничому пориві, - чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?»

Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: «Дивись, — сказав мені, - що ти бачиш?»

«Залізяка, трохи збільшена».

«Ну от, найбільше, що можна зробити, це краще придивитись».

«Але це та ж сама залізячка!»

«Венанціїв рукопис теж зостанеться тим самим рукописом, коли завдяки цій лінзі я прочитаю його. Але, можливо, прочитавши його, я краще пізнаю якусь частину істини. І завдяки цьому можна буде, сподіваюсь, хоч трохи поліпшити життя цієї обителі».

«Але ж цього мало!»

«У моїх словах більше істини, ніж тобі здається, Адсо. Не вперше я розповідаю тобі про Роджера Бекона. Може, то й не був наймудріший муж усіх часів, але мене завжди дуже приваблювало те, що рушієм його любові до мудрості була надія. Бекон покладав надію на силу, потреби, духовну винахідливість посполитих. Він не був би справжнім францисканцем, якби не вважав, що устами вбогих, знедолених, неотес і неписьменних часто промовляє Наш Господь. Якби він міг пізнати братчиків зблизька, вони б зацікавили його куди більше, ніж провінціяли ордену. Посполиті обдаровані чимось більшим, ніж учені мужі, які надто часто забувають про все у пошуках універсальних законів. Посполиті мають безпосереднє знання поодиноких явищ. Але самого цього знання замало. Посполиті відчувають якусь свою істину, яка, може, правдивіша від істини учителів церкви, але потім розтринькують її в необміркованих вчинках. Що ж тоді робити? Допустити посполитих до науки? Надто легко або надто важко. Та й, зрештою, до якої науки? До абатової бібліотеки? Францисканські вчителі замислювались над цим. Великий Бонавентура казав, що мудрі повинні доводити істину, сокриту в жестах посполитих, до концептуальної ясності…»

«Як це було на Перуджійській капітулі та у вченій пам'ятці Убертина, де заклики посполитих до убогості преобразились в богословські постанови», — мовив я.

«Так, але ти сам розумієш — усе це стається запізно, а коли таки стається, виявляється, що істина посполитих стала вже істиною могутніх, яка більше годиться для цісаря Людовіка, ніж для ченця убогого життя. Як черпати з досвіду посполитих, не збавляючи його, сказати б, дієвої сили, здатності перетворювати і покращувати свій світ? Це питання й ставив собі Бекон: "Quod enim laicali ruditate turgescit non habet effectum nisi fortuito [162]", — казав він. Досвід посполитих завжди виливається у щось дике і непередбачуване. "Sed opera sapientiae certa lege vallantur et in finem debitum efficaciter diriguntur [163]". Це значить, що навіть для виконання практичних завдань — механіка це чи рільництво, а чи міське врядування — конечне щось на кшталт богослов'я. Бекон вважав, що новим великим ділом учених мужів має стати нова наука про природу і завдяки новим знанням про природні процеси вони зможуть дати раду тим засадничим потребам, які становлять невпорядковану, але по-своєму слушну і справедливу частину сподівань посполитих. Нова наука, нова природна магія. Одначе, на думку Бекона, у ділі цьому має головувати церква, але, гадаю, він вважав так тому, що в його часи спільноту кліриків ототожнювали зі спільнотою мудреців. Тепер все вже по-іншому, адже носії мудрості з'являються й поза монастирями та соборами і навіть поза університетами. Ось маємо приклад у цій країні: найбільший її філософ був не ченцем, а аптекарем [164]. Я маю на увазі того флорентійця — ти, певно, чув про його поему — я її не читав, бо не розумію того наріччя, а судячи з того, що я про неї знаю, мені вона б навряд чи сподобалась, бо він фантазує про речі, дуже далекі від нашого досвіду. Але, гадаю, він вельми мудро писав про природу стихій та цілої вселенної і про державне правління, наскільки це взагалі дано нам зрозуміти. Оскільки нині ми з моїми друзями вважаємо, що уряджати закони для облаштування людського життя належить не церкві, а народному зібранню, я думаю, що в майбутньому спільнота вчених мужів випрацює нове, людське богослов'я, яким є природна філософія і позитивна магія».