«І ви б змогли змайструвати такий механізм?»

«Саме по собі це не так важко. З цього каменю можна змайструвати чимало чудесних речей, серед яких і механізм, який безнастанно рухається без жодної зовнішньої сили, але найпростіший спосіб описав один араб, Байлек-аль-Кабаякі. Береш посудину з водою і кладеш на воду шматок корка, встромивши в нього залізну голку. Тоді коловими рухами поводиш магнітним каменем над поверхнею води, аж поки голка не набуде тих самих властивостей, які має камінь. І тут голка — але так само поводився б і сам камінь, якби мав змогу обертатися навколо осі — повертається своїм кінцем у північному напрямі, і навіть коли ти переносиш посудину, голка незмінно повертається за північним вітром. Зайве й казати, що, позначивши на краю посудини відносно півночі також південь, схід і захід, ти завжди знатимеш, куди йти в бібліотеці, щоб дістатися до східної башти».

«Воістину дивовижна річ! — вигукнув я. — Але чому голка завжди звернена на північ? Цей камінь притягує залізо, я це бачив, тому, певно, його притягує якась величезна маса заліза. А це значить… значить, у напрямі полярної зірки, на краю світу розташовані великі поклади заліза!»

«Дехто справді так каже. Але голка не вказує точно на полярну зірку, вона вказує на точку, де зустрічаються небесні меридіани. А це знак, що, як казали, "hie lapis gerit in se similitudinem coeli" [167]і полюси магніту підкоряються полюсам небесним, а не земним. Чудовий приклад руху, який не має прямого матеріального рушія, а спричинений з відстані; це питання вивчає мій приятель Жан де Жанден, коли цісар не вимагає від нього, щоб він примусив Авіньйон запастися в надра земні…»

«То ж ходім візьмімо Северинів камінь, посудину з водою і корок…» — піднесено сказав я.

«Не поспішай, — мовив Вільям. — Не знаю чому, але я ніколи не бачив, щоб машина, досконала в описі філософів, потім була б такою ж досконалою у своєму механічному функціонуванні. А мотика селянина, яку не описував жоден філософ, функціонує як належить… Боюсь, що ходити по лабіринті зі свічкою в одній руці і з посудиною, повною води, в другій… Зажди, я ще дещо придумав. Цей механізм вказує на північ, навіть коли ми поза лабіринтом, правда?»

«Так, але поза лабіринтом він нам не потрібен, бо ми ж бачимо сонце і зірки…» — мовив я.

«Звісно, звісно. Але якщо цей механізм функціонує і всередині, і зовні, чому б тоді не мала так само функціонувати й наша голова?»

«Наша голова? Звичайно, вона функціонує і зовні, бо ж зовні ми чудово бачимо, як розташована Вежа! Це всередині ми вже нічого не розуміємо!»

«Отож-бо. Але забудь поки про механізм. Думка про механізм спонукала мене поміркувати про природні закони і про закони нашого мислення. Ось у чому заковика: треба знайти спосіб, щоб іззовні можна було описати, як влаштована Вежа всередині…»

«І як це зробити?»

«Дай-но мені подумати, це не має бути важко…»

«А той метод, про який ви говорили вчора? Хіба ви не хотіли пройти лабіринтом, проставляючи знаки вуглиною?»

«Ні, - мовив він, — що більше я про це думаю, то менш мене це переконує. Може, я не пригадую достеменно правила, а найімовірніше, річ в тім, що орієнтуватися в лабіринті можна тоді, коли при виході стоїть якась приязна Аріадна, яка тримає кінець нитки. Але таких довгих ниток нема. А навіть якби вони були, це означало б (казки іноді кажуть правду), що з лабіринту можна вибратися лише з зовнішньою допомогою. Адже закони зовнішнього простору тотожні законам внутрішнього. Отож, Адсо, вдаймося до математичної науки. Лише в математичній науці, як каже Аверроес, відомі нам поняття, тотожні поняттям абсолютним».

«Ну от, значить, ви таки допускаєте існування універсальних понять».

«Математичні поняття — це твердження, побудовані нашим розумом так, щоб вони завжди виступали як правдиві, чи то тому, що вони природжені, чи тому, що математику вигадали ще до виникнення інших наук. А бібліотеку сконструював людський розум, який мислив математичними категоріями, бо без математики лабіринт побудувати неможливо. А отже, треба зіставити наші математичні твердження з твердженнями будівничого, і з цього порівняння можна дещо виснувати, адже математика — це наука про дефініції дефініцій. Зрештою, припини втягувати мене у метафізичну дискусію. Що це тебе вхопило нині? Краще візьми пергамен — очі ж у тебе добре бачать — чи табличку, або щось, на чому можна писати, і стилос… чудово, все в тебе при собі, молодець, Адсо. Ходім обійдемо навколо Вежі, поки ще є трохи світла».

Отож ми довго ходили навколо Вежі. Тобто ми здалеку оглядали східну, південну і західну башти та мури, які їх з'єднували. Бо все інше виходило на урвище, але за симетрією воно мало бути таким самим, як те, що ми бачили.

А бачили ми, — зауважив Вільям, звелівши мені все точно записувати на табличці, - що кожен мур має по двоє вікон, а кожна башта — по п'ять.

«Тепер поміркуй, — мовив мій учитель. — Кожна кімната, яку ми бачили, має вікно…»

«Крім семикутних», — відповів я.

«Це природно, бо то кімнати в центрі кожної башти».

«І є ще кілька, які не семикутні і не мають вікон».

«Забудь про них. Спершу знайдім правило, а тоді поміркуємо, як пояснити винятки. Отже, з кожної башти назовні виходять п'ять кімнат, мури ж мають по дві кімнати, кожна з вікном. Але якщо з кімнати, яка має вікно, просуватися до середини Вежі, ми бачимо ще одну кімнату з вікном. Це значить, що то внутрішні вікна. А якої форми внутрішній колодязь, який видно з кухні та зі скрипторію?»

«Він восьмигранний», — мовив я.

«Чудово. На кожній грані восьмигранника цілком може бути по два вікна. Це значить, що кожна грань восьмигранника має по дві внутрішні кімнати? Слушно?»

«Так, а що ж ті кімнати без вікон?»

«Всього їх вісім. А семикутна внутрішня зала в кожній башті має п'ять стін, суміжних з п'ятьма кімнатами кожної вежі. З чим же суміжні ще дві стіни? Не з кімнатою, розташованою вздовж зовнішнього муру, бо тоді там були б вікна, і з тих самих причин вона не може бути суміжною з кімнатою, розташованою вздовж восьмигранника, та й кімнати тоді були б надто довгастої форми. Спробуй-но накидати рисунок, як виглядала б бібліотека, якщо дивитися на неї згори. Бачиш, кожна башта повинна мати дві кімнати, які межують з семигранною залою і виходять у дві кімнати, які межують з внутрішнім восьмигранним колодязем».

Я спробував малюнком зобразити те, що говорив мій учитель, і не стримав радісного вигуку. «Тоді ми все знаємо! Дайте-но я порахую… Бібліотека має п'ятдесят шість кімнат, з яких чотири семикутні і п'ятдесят дві майже квадратні, з них вісім не мають вікон, двадцять вісім виходять назовні і шістнадцять — досередини!»

«А кожна з чотирьох башт має по п'ять чотирикутних кімнат і одну семикутну залу… Бібліотеку споруджено за законами небесної гармонії, яка криє в собі розмаїті й подиву гідні значення…»

«Блискуче відкриття, — мовив я, — але тоді чому там так важко орієнтуватися?»

«Бо розміщення отворів між кімнатами не слідує жодному математичному законові. З деяких кімнат можна пройти до кількох сусідніх, з інших — лише до однієї, і варто з'ясувати, чи нема кімнат, які не мають виходу в жодну іншу кімнату. Якщо взяти це до уваги, а також врахувати брак світла і змоги орієнтуватися по сонцю (до цього додай ще видіння і дзеркала), можна зрозуміти, чому лабіринт спроможний збити зі шляху будь-кого, хто у нього потрапив, тим паче, якщо його вже й так гризе почуття провини. З другого боку, згадай наш розпач вчора ввечері, коли ми ніяк не могли знайти дорогу назад. Щонайбільша плутанина, досягнута через щонайбільший лад: це воістину неперевершений розрахунок. Будівничі бібліотеки були великими умільцями».

«То як нам тоді орієнтуватися?»

«Тепер це вже не так важко. Послуговуючись картою, яку ти тут намалював і яка, гадаю, більш-менш точно відповідає планові бібліотеки, ми вийдемо з першої семикутної зали і підемо так, щоб відразу потрапити до однієї з двох глухих кімнат. Тоді, весь час повертаючи праворуч, пройшовши через три або чотири кімнати, ми неминуче опинимось у північній башті; там ми знайдемо ще одну глуху кімнату, яка ліворуч межує з семигранною залою, і підемо праворуч шляхом, аналогічним тому, який я тільки-но тобі описав, і він приведе нас до західної башти».