«Історія ця почалася ще до фра Дольчина, — мовив він, — понад шістдесят років тому, коли я ще був дитиною. То було в Пармі. Там почав проповідувати такий собі Ґерардо Сеґалеллі, який закликав усіх до покаянного життя, вигукуючи по вулицях "penitenziagite!", — чим він, чоловік невчений, хотів сказати: "Penitentiam agite, appropinquabit enim regnum coelorum [173]". Він закликав своїх учнів уподібнитися до апостолів, домагався, щоб його секту возвели в чин апостолів, і хотів, щоб його послідовники ходили по світі убогими старцями, живучи лише з милостині…»

«Як братчики, — сказав я. — Хіба не це заповідав Наш Господь і ваш Франциск?»

«Так, — погодився, зітхаючи, Убертин з легким ваганням в голосі. — Але Ґерард, мабуть, перебрав міру. Його і людей, що були з ним, звинуватили в тому, що вони не визнають авторитету священиків, відправи богослужінь, сповіді, а лиш тиняються без діла».

«Але в цьому звинувачували й францисканців-спіритуалів. А хіба нині мінорити не заперечують авторитету Папи?»

«Так, але не авторитету священиків. Ми самі священики. Хлопче, тут все таке заплутане, що важко розрізнити. Межа, яка відділяє добро від зла, така крихка… Ґерард так чи інакше впав у помилку і заплямував себе єрессю… Він попрохав, щоб його прийняли до чину міноритів, та наші брати не прийняли його. Він цілі дні проводив у церкві міноритів і бачив тут образи апостолів у сандаліях на ногах і в плащах, які огортали їхні плечі, тому й собі запустив волосся й бороду, взув сандалії, заперезався мотузкою братів менших — адже кожен, хто хоче закласти нове згромадження, завжди щось запозичає від чину блаженного Франциска».

«То, значить, він був по слушному боці…»

«Але в дечому таки помилився… У білому плащі поверх білої туніки, довговолосий, він швидко здобув собі славу святого поміж посполитих. Він продав свою хатину і, одержавши гроші, виліз на камінь, з якого у давнину промовляли до народу посадники. В руці він тримав мішечок з грішми, але не порозкидав їх, ані не віддав убогим, а покликав ярижників, які грали в кості поблизу, і, кинувши їм гроші, мовив: "Беріть це, хто хоче", — і ярижники взяли гроші і пішли грати на них у кості, і зводили хулу на Бога живого, а він, що дав їм гроші, чув це і навіть не почервонів».

«Але й Франциск позбувся усього, і нині я чув од Вільяма, що він пішов проповідувати крукам і яструбам, як рівно ж прокаженцям, себто тому шумовинню, яке відштовхують ті, хто вважає себе чеснотливими…»

«Так, але Ґерард таки схибив, а Франциск ніколи не ворогував зі святою церквою, та й Євангеліє велить давати убогим, а не ярижникам. Ґерард роздав своє і нічого не одержав взамін, бо роздавав він лихим людям, і його затія мала кепський початок, кепський розвиток і кепський кінець, адже громада його заробила несхвалення Папи Григорія X».

«Може, — мовив я, — цей Папа був не такий далекоглядний, як той, що схвалив Францискове правило…»

«Так, але Ґерард упав у блуд, а Франциск добре знав, що робить. Зрештою, хлопче, ці свинопаси і чередники, які раптом стали лжеапостолами, хотіли, не обливаючись потом, блаженно жити собі з милостині людей, яких з такими трудами і через такі героїчні взірці убогості виховали мінорити! Та річ не в цім, — додав він одразу, — а в тім, що, прагнучи уподібнитись до апостолів, які були юдеями, Ґерардо Сеґалеллі звелів себе обрізати, а це супротивне тому, що сказав святий Павло ґалатам, — і ти знаєш, що чимало святих голосить, начебто майбутній Антихрист прийде з народу обрізаних… Та Ґерард пішов ще далі — він став збирати навколо себе посполитих і казав їм: "Ходіть зі мною у виноградники", — й ті, хто його не знав, ішли разом з ним в чужі виноградники, вважаючи їх своїми, і їли чужий виноград…»

«Але хіба мінорити захищають чужу власність?» — необережно сказав я.

Убертин глянув на мене суворим оком: «Мінорити хочуть самі бути убогими, але ніколи не вимагали убогості від інших. Не можна безкарно замахуватись на власність добрих християн, бо добрі християни затаврують тебе як розбійника. Так сталося й з Ґерардом. Зрештою про нього кажуть (завваж, я не знаю, чи це правда, але довіряю словам брата Салімбена, який добре знав той люд), що, випробовуючи силу своєї волі і свою здержливість, він спав з жінками, не маючи з ними статевих стосунків; але коли його учні спробували наслідувати його, результати були зовсім іншими… Е-е, про такі речі хлопцеві не варто знати, жінка бо — начиння диявола… Ґерард усе волав "penіtenziagite", — а тим часом один його учень, такий собі Ґвідо Путаджо, спробував перейняти провід в його гурті і став з великою помпою гарцювати повсюди, розкидатися грішми, влаштовувати бенкети, як це роблять кардинали римської церкви. Тут почалась гризня між ними за владу в секті, і стали діятися гидотні речі. Та до Ґерарда далі йшло чимало люду, не лише селяни, а й міщани, записані в цехи, і Ґерард позбавляв їх усього, щоб вони нагими наслідували нагого Христа, і посилав їх у світ проповідувати, а собі справив білу одежу з цупкої тканини без рукавів, і в цій одежі він був більше схожий на блазня, ніж на монаха! Жили вони просто неба, але іноді виходили на церковні казальниці, прогнавши проповідників і вносячи зам'яття у зібрання побожного люду, а якось раз у церкві святого Урса в Равенні вони посадили на єпископський престол маленького хлопчика. І називали себе спадкоємцями вчення Йоахима Флорійця…»

«Але францисканці теж його почитали, — мовив я, — і Ґерард з Борґо Сан Донніно, і ви!» — вигукнув я.

«Заспокойся, хлопче. Йоахим Флорієць був великий пророк, він першим зрозумів, що Франциск започаткує добу віднови в церкві. Та лжеапостоли використали його вчення, щоб виправдати своє божевілля. Сеґалеллі тримав коло себе одну апостолесу, якусь Трипію чи Рипію, яка твердила, буцім вона має дар пророцтва. Мав коло себе жінку, розумієш?»

«Але ж, отче, — спробував було заперечити я, — ви самі говорили того вечора про святість Клари з Монтефалько та Ангели Фоліньянки…»

«То були святі жінки! Вони жили смиренно, визнаючи владу церкви, і ніколи нахабно не приписували собі дар пророцтва! Натомість лжеапостоли твердили, що й жінки можуть ходити з міста у місто і проповідувати, як це казало й багато інших єретиків. Вони не визнавали різниці між неодруженими і одруженими, і жодного обіту не вважали вічним. Одне слово, щоб занадто не набридати тобі сумними цими історіями, тонкощів яких тобі й так не зрозуміти, скажу, що єпископ Пармський Обіццо вирішив урешті закувати Ґерарда в кайдани. Але тут сталася дивна річ, яка показує тобі всю слабкість людської природи і всю підступність бур'яну єресі. Бо зрештою єпископ звільнив Ґерарда, запросив до свого столу і сміявся з його витівок, тримаючи коло себе за блазня».

«Чому ж він так зробив?»

«Не знаю, а може, боюся знати. Єпископ був шляхетного роду і погорджував міськими купцями та ремісниками. Може, йому припало до душі, що Ґерард, проповідуючи убожество, виступав проти них і перейшов від жебрання до грабунку. Але врешті втрутився Папа, єпископ повернувся до своєї слушної суворості, і Ґерард закінчив на вогнищі як нерозкаяний єретик. То було на початку цього століття».

«А яке відношення має до цього всього фра Дольчино?»

«Має відношення, і з його історії ти зрозумієш, як єресь виживає, попри знищення самих єретиків. Дольчино цей був незаконним сином священика новарської єпархії, у цій частині Італії, трохи далі на північ. Дехто казав, що він народився деінде, в долині Оссола або у Романьяно. Але це байдуже. Був то юнак вельми гострого ума. Він навчився грамоти, а тоді обікрав священика, який ним опікувався, і втік на схід, у місто Тренто. Там він взявся проповідувати Ґерардове вчення, ще більше поглибивши його єретичність, — він називав себе єдиним правдивим Божим апостолом і твердив, що всяка річ має бути спільною в любові і що дозволено мати стосунки з усіма жінками без розбору, тому нікого не можна звинувачувати у перелюбі, навіть якщо він має стосунки і з дружиною, і з донькою…»