«Минулої ночі, - зауважив Вільям, — бо це тіло — ти ж бачиш — лежало у воді принаймні день…»

«Може, й минулої ночі», — погодився Северин. Вільям розповів йому дещо про події попередньої ночі. Він не сказав, що ми потай побували у скрипторії, але, приховавши різні обставини, пояснив, що ми йшли назирці за якоюсь таємничою постаттю, яка перехопила нам книгу. Северин зрозумів, що Вільям розповів йому лиш частину правди, але ні про що не спитав. Він зауважив, що якщо тим таємничим крадієм був Беренґарій, то, перехвилювавшись, він міг потім шукати заспокоєння у покріпній купелі. Беренґарій, спостеріг він, від природи був дуже вразливий, іноді якісь прикрощі або емоції спричиняли в нього тремтіння і холодний піт, тоді він витріщав очі і валився на землю, випускаючи білувату піну.

«Хай там як, — мовив Вільям, — але перед тим, як прийти сюди, він, певно, побував деінде, бо книги, яку він викрав, у лазні я не бачив».

«Так і є, - підтвердив я з деякими гордощами, — я підняв його одяг, що лежав поруч з шапликом, і не побачив навіть сліду якогось об'ємного предмета».

«Молодець, — усміхнувся мені Вільям. — А отже, він побував десь в іншому місці, а потім, припустімо, прагнучи заспокоїти своє збудження, а може, й сховатися від нас, пробрався в лазню і заліз у воду. Северине, як ти вважаєш — могло так бути, що хворість, якою він страждав, спричинила в нього непритомність, через яку він втопився?»

«Цілком могло бути, — з сумнівом відповів Северин. — З другого боку, якщо це сталося дві ночі тому, то навіть якби навколо була розхлюпана вода, вона б могла уже висохнути. Тому не можна виключати, що його втопили».

«Ні, - мовив Вільям. — Ти бачив коли, щоб силоміць утоплений роздягався перед тим, як його мали втопити?» Северин похитав головою, немов аргумент цей не надто вагомий. Він уже кілька хвилин розглядав руки трупа: «Дивись-но, яка цікава річ…» — сказав він.

«Що таке?»

«Вчора, коли тіло Венанція обмили від крові, я глянув на його руки і спостеріг одну деталь, якій не надав тоді великого значення. Пучки двох пальців правиці Венанція були темні, немов забарвлені якоюсь темною субстанцією. Точнісінько так — бачиш? — як пучки двох пальців у Беренґарія. Деякі сліди є тут навіть на третьому пальці. Тоді я подумав було, що Венанцій забруднив собі пальці чорнилом у скрипторії…»

«Дуже цікаво, — зауважив Вільям замислено, схиляючись, щоб ближче роздивитись Беренґарієві пальці. Надворі світало, а всередині ще далі було досить темно, і мій учитель, очевидно, гостро відчував брак своїх лінз. — Дуже цікаво, — повторив він. — Пучки вказівного і великого пальців потемніли, а середній палець потемнів лиш трохи, і тільки з внутрішнього боку. Але й на лівій руці є ледь помітні сліди, принаймні на вказівному і великому пальцях».

«Якби це було лише на правій руці, то можна подумати, що він тримав у ній щось невелике, або довге і тонке…»

«Наприклад, стилос. Або кусник чогось їстівного. Або комаху. Або змію. Або ковчег. Або патика. Забагато можливостей. Але якщо сліди є й на другій руці, це могла бути і чаша — правою рукою він міцно тримає її, а лівою лиш підтримує, не прикладаючи сили».

Северин тепер легко потирав пальці померлого, але потемніння не зникало. Я помітив, що він одяг пару рукавичок, якими користувався, мабуть, коли мав справу з отруйними речовинами. Він понюхав Беренґарієві пальці, але не відчув нічого. «Я б міг назвати тобі чимало рослинних (а рівно ж і мінеральних) субстанцій, які залишають подібні сліди. Деякі з них смертельні, інші ні. У мініатюристів пальці часто забрукані золотим порошком…»

«Мініатюристом був Адельм, — мовив Вільям. — Гадаю, коли ти побачив його розтерзане тіло, тобі не спало на гадку оглянути його пальці. Але ці двоє могли торкнутися чогось, що належало Адельмові».

«Не знаю, що й казати, — мовив Северин. — Двоє мертвих, пальці в обох почорнілі. Що можна з цього виснувати?»

«Нічого: nihil sequitur geminis ex particularibus unquam [200]. Обидва випадки належить звести до якогось правила. Наприклад: є субстанція, яка чорнить пальці того, хто її торкається…»

Я переможно завершив силогізм: «У Венанція і Беренґарія пальці почорніли, ergo [201]вони торкалися цієї субстанції!»

«Молодець, Адсо, — сказав Вільям, — та, на жаль, силогізм твій хибний, бо aut semel aut iterum medium generaliter esto [202], а в цім силогізмі середній член ні разу не є загальним. Це свідчить про те, що ми хибно вибрали більший засновок. Мені не можна було казати: усі ті, хто торкався деякої субстанції, мають чорні пальці, бо цілком можуть бути також люди з чорними пальцями, які не торкалися цієї субстанції. Мені слід було сказати: лише ті, хто має чорні пальці, безсумнівно торкалися цієї субстанції. Венанцій, Беренґарій і так далі. А це дає нам чудовий приклад Darii, силогізму третього модусу першої фігури».

«Це значить, що ми маємо відповідь!» — задоволено сказав я.

«На жаль, ні, Адсо, ти занадто віриш у силогізми! Маємо лиш нове запитання. Тобто ми припустили, що Венанцій і Беренґарій торкалися тієї самої речі, а це припущення, безперечно, цілком розсудливе. Та ми лиш припустили існування субстанції, яка єдина дає цей результат (а це ще треба довести), але не знаємо, що це за субстанція, де вони її знайшли і чому її торкалися. І май на увазі, ми навіть не знаємо, чи саме ця субстанція, якої вони торкалися, спричинила їхню смерть. Уяви собі, що якийсь божевільний захотів убити всіх тих, хто торкається золотого порошку. Хіба можна сказати, що причина смерті — золотий порошок?»

Я збентежився. У мене завжди була певність, що логіка — це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати. Зрештою, спілкуючись з учителем, я усвідомив — і ще глибше усвідомлював це в наступні дні, - що логіка може бути річчю вельми хосенною, та лиш за умови, що, використавши її, ми зумієм швидко її спекатись.

Северин, який, звісно, добрим логіком не був, тим часом міркував на основі власного досвіду: «Світ отрут такий самий різноманітний, як і таємниці природи, — сказав він. І вказав на вервечку глечиків і плящин, якими ми вже мали нагоду милуватися раніше, — вони вишикувались у строгому порядку на полицях вздовж стін, де було також чимало книг. — Як я вже тобі казав, багато з цих трав, якщо їх відповідним чином змішати у відповідних пропорціях, можуть утворити вбивчі трунки і масті. Ось тут, внизу, datura stramonium [203], беладона, цикута: вони викликають сонливість, збудження, або одне і друге; якщо їх застосовувати обережно, вони — чудові ліки, а у надмірних дозах спричиняють смерть…»

«Але жодна з цих субстанцій не могла залишити сліди на пальцях?»

«Гадаю, що жодна. Зрештою, деякі речовини небезпечні лише коли їх проковтнути, а інші натомість діють на шкіру. Біла чемериця може спричинити блювоту, якщо схопити її за гичку, щоб вирвати з землі. Коли садівник торкнеться середушника або ясенця у цвіту, він захмеліє, немов випив вина. Чорна чемериця викликає бігунку, варто лиш торкнутися її. Інші рослини спричиняють сильне серцебиття, ще інші — вдаряють в голову або позбавляють голосу. Натомість від отрути гадюки, намазаної на шкіру — якщо вона не проникне в кров, — буде всього лиш легке подразнення… Але якось мені показали одну сполуку: коли намазати її на внутрішню частину стегон собаки, поблизу Геніталій, вона в короткому часі призводить до поступового заклякання кінцівок і смерті тварини в жорстоких судомах».

«Ти чимало знаєш про трутизни», — зауважив Вільям тоном, в якому чулося захоплення. Северин пильно подивився на нього і якусь мить витримував його погляд: «Я знаю те, що повинен знати лікар, зілляр, адепт науки про людське здоров'я».

Вільям надовго занурився у свої думки. Тоді попрохав Северина відкрити трупові рота і подивитись на язик. Заінтригований Северин зробив це тонкою лопаткою, яка належала до його лікарського знадіб'я. Тоді здивовано вигукнув: «Язик чорний!»