І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм «benedicite» [204]. He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.

«Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?» — спитав він.

Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: «А я що?»

«А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому».

Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вільяма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.

«Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?»

«Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне», — залементував Сальватор.

«Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!»

«Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити…»

Вільям рвучко схопив його за барки: «Хто був з нею, ти чи келар?»

Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.

Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: «Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?» Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.

Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем — він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми — з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.

«З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять», — мовив Вільям.

«Коли як, — відповів Ремиґій, — іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну».

«А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?»

«Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві».

«Слушно, — погодився Вільям і різко змінив тему: — Селище внизу не дуже заможне, правда?»

«І так, і ні, - відповів Ремиґій, — там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того — двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, півчвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть…»

«Я зрозумів, зрозумів, — перебив його Вільям, — але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців — монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює…»

«А-а, ти це маєш на увазі, - сказав Ремиґій, — пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі».

«А скільки це — один відріз?»

«Ясна річ, чотири квадратні кусні».

«Квадратні кусні? А скільки це?»

«Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина — на північних землях — вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії».

«Півчвертки?»

«Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка — вісім гарців».

«Зрозуміло, — спантеличено мовив мій учитель. — У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?»

«Або у відрах. Шість відер — одне барильце, вісім барилець — одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі».

«Гадаю, я все зрозумів», — зневірено сказав Вільям.

«Ще щось хочеш знати?» — спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.

«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis [205]. Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo [206]. Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».

Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.

«Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, - смиренно відповів він. — Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити — здалеку, заприсягтися не можу, — як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе…»

«Ні, розкажи».

«Гаразд, як це сказати? Беренґарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…»

«Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищанками, як це я тебе питав?»

Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: «Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…»

«А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?»

«Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним».