Ми пройшли через інші зали, нотуючи наші відкриття на моїй мапі. Деякі кімнати містили лише твори з математики та астрономії, інші зали були повні книг арамейськими літерами, яких ніхто з нас не знав, ще інші мали книги, написані ще незбагненнішими знаками, які, можливо, походили з Індії. Ми кружляли в межах двох суміжних ланцюжків, які гласили IUDAEA та AEGYPTUS. Одне слово, щоб не набридати читальникові описом подальших наших маневрів, скажу лиш, що згодом, остаточно уклавши мапу, ми переконалися, що будова та конфігурація бібліотеки і справді відображають образ земної кулі. На півночі були ANGLIA та GERMANI, вздовж західної стіни вони сполучалися з GALLIA, яка на крайньому заході переходила в HIBERNIA, а південна стіна прихистила ROMA (рай давньоримських поетів!) та YSPANIA. Далі на півдні простяглися LEONES та AEGYPTUS, який на сході межував з IUDAEA та FONS ADAE. Вздовж стіни між сходом і північчю пролягла АСАІА — непогана синекдоха, сказав Вільям, для позначення Греції, і справді, у чотирьох кімнатах рясніло від поетів та філософів поганської давнини.

Прочитували ми ці назви химерними способами — то йшли в один бік, то задкували, а іноді й кодували; нерідко, як я вже говорив, та сама літера входила у два різні слова (в таких кімнатах одна шафа містила книги на одну тему, а друга шафа була присвячена іншій темі). Та у такому розміщенні не варто було шукати якогось глибокого смислу. То був просто мнемонічний прийом, який допомагав бібліотекареві знаходити потрібні твори. Якщо книга розташована у quarta Acaiae [242], це значило, що вона міститься у четвертій кімнаті, рахуючи від зали з початковою літерою А, і щоб знайти її, бібліотекар повинен знати напам'ять шлях, прямий або коловий, який йому треба пройти. Приміром, ланцюжок АСАІАпролягає через чотири кімнати, розміщені квадратом, а це значить, що початкова літера А є також останньою. Зрештою, ми теж це дуже швидко зрозуміли. Так само швидко ми зрозуміли гру перегородок. Наприклад, коли йти зі сходу, жодна з кімнат АСАІА не дає доступу в дальші кімнати: тут лабіринт закінчується, і дійти до північної башти можна лише через три інші башти. Але бібліотекарі, ясна річ, добре знали, що, увійшовши через FONS, вони зможуть дійти, скажімо, до ANGLIA лише через AEGYPTUS, YSPANIA, GALLIA та GERMANI.

Зробивши ці та інші захопливі відкриття, ми завершили наші плідні звідини бібліотеки. Але, перед тим як сказати, що, задоволені вислідами нашої праці, ми налаштувалися вийти (аби стати свідками інших подій, про які невдовзі буде мова), я мушу визнати дещо своєму читальникові. Я вже казав: оглядаючи бібліотеку, ми, з одного боку, шукали способу дістатися до її таємного закутка, а з другого — щоразу затримувалися в кожній із зал, щоб з'ясувати її розміщення та тему, якій вона присвячена, і гортали розмаїті книжки, немов досліджуючи таємничий континент або незнану землю. Зазвичай ми робили це одностайно, обоє розглядали ті самі книги, я показував йому найдивовижніші з них, а він пояснював мені багато речей, яких я не розумів.

Але у певну мить, коли ми саме проходили кімнатами південної башти, званими LEONES, моєму учителеві трапилось затриматися в кімнаті, багатій на арабські твори з чудернацькими рисунками на тему оптики; а оскільки того вечора ми мали із собою не один, а два каганці, я з цікавості відійшов у сусідню кімнату, помітивши, що проникливі й обережні законодавці бібліотеки зібрали там вздовж однієї зі стін книги, яких, безперечно, не вільно було нікому давати до читання. Написані вони були переважно бусурманськими мудрецями, які різними способами описували розмаїті недуги тіла і душі. І погляд мій упав на одну невелику книжку, прикрашену мініатюрами, які (на щастя!) були далекі від її предмета — на них були зображені квіти, вусики виноградної лози, тварини парами, цілющі зела: називалася вона Speculum amoris [243], творіння брата Максима з Болоньї, і в ній було чимало цитат з багатьох інших творів, присвячених любовній недузі. Як читальник уже зрозумів, сього було досить, аби розбудити мою хворобливу цікавість. Ба більше, назви сеї було досить, щоб знов запалити мій розум, який од ранку дрімав, а тепер його знов розхвилював образ дівчини.

Оскільки цілий день я відганяв од себе вранішні думки, напоминаючи собі, що вони не личать розсудливому і врівноваженому новіцієві, та й події того дня були достатньо багатими й напруженими, щоб відвернути мою увагу, апетити мої задрімали, і мені навіть здалося, що я звільнився від того, що було всього лиш минущим неспокоєм. Але варто було мені побачити ту книгу, і я зрозумів — «de te fabula narrator», — і переконався, що набагато глибше запав у любовну недугу, ніж мені здавалося. Опісля я дізнався, що, читаючи книги з медицини, ми завжди знаходимо у собі недуги, про які вони розправляють. І справді, ці сторінки — які я переглядав нишком, боячися, що ввійде Вільям і спитає, що за вчені твори привернули мою увагу, — переконали мене, що я страждаю саме сею недугою, а симптоми її були описані так блискуче, що я, з одного боку, занепокоївся через свою хворість (яку непомильно підтверджували численні auctoritates), але, з другого боку, мене втішив такий яскравий опис мого становища. Я-бо переконався, що болість моя є, сказати б, нормальною, адже стільки інших людей страждали нею в такий самий спосіб, і здавалось навіть, що автори, яким належали цитати, подробиці своїх описів списували з мене.

Я зворушився сторінками Ібн Газма, де любов означено як норовливу недугу, адже лік від неї у ній самій, та недужий не хоче зцілитись од неї, а болящий не прагне одужання (бачить Бог, це свята правда!). Я зрозумів, чому вранці мене так хвилювало все, що я бачив: бо кохання, схоже, входить через очі, як каже також Василій з Анкири, і непохибним її симптомом є те, що болящий надміру веселиться і водночас цурається інших людей, воліючи самотність (так було й зі мною того ранку); а ще їй товаришать інші явища, як-от навальний неспокій і таке приголомшення, що стражденний аж язика в роті забуває… Я злякався, прочитавши, що щирий закоханий, якому відібрано змогу бачити предмет його кохання, неодмінно впадає у стан виснаження, від якого може навіть злягти, а іноді хворість поймає мозок болящого і він страчає розум і починає марити (очевидно, я ще не дійшов до цього стану, бо цілком успішно досліджував бібліотеку). І мені стало моторошно, коли я прочитав, що з погіршенням недуги може настати смерть, і я подумав, чи та радість, яку справляла мені думка про дівчину, вартувала сеї найвищої пожертви тіла, не кажучи вже про загрозу для спасіння душі.

До того ж мене настрахала ще одна цитата з Василія, яка мовила «qui animam corpori per vitia conturbationesque commiscent, utrinque quod habet utile ad vitam necessarium demoliuntur, animamque lucidam ac nitidam carnalium voluptatum limo perturbant et corporis munditiam atque nitorem hac ratione miscentes, inutile hoc ad vitae officia ostendunt [244]». У такому розпачливому становищі я нізащо не хотів би опинитися.

Крім того, з одного вислову святої Гільдеґарди я прознав, що той меланхолійний гумор, який сповнив був мене удень і який я мав за солодке почуття страждання через відсутність дівчини, небезпечно споріднений з почуттям, яке переживає людина, віддаляючись від того гармонійного і досконалого стану, який властивий їй в раю, і що меланхолія ся, «nigra et amara» [245], є плодом навіювань змія і нашептів диявола. Опінію сю поділяли й не менш авторитетні мудреці з-серед невірних, бо погляд мій упав на рядки, приписувані Абу Бакру Мухаммадові Ібн Закарії ар-Разі, який у Liber continens [246]ототожнює любовну меланхолію з лікантропією — недугою, яка примушує свою жертву поводитися, як вовк. Від цього опису мені аж дух забило: спочатку закоханий змінюється зовнішньо, зір його слабне, очі западають і запалюються, язик повільно пересихає і на ньому з'являються гнійники, ціле тіло його сохне, і він невпинно страждає від спраги; у такому-от стані він цілі дні лежить лицем униз, на обличчі та на стегнах з'являються знаки немов від укусу собаки, а вночі він блукає по цвинтарі, наче вовк.