«Ага! — нарочито стурбовано вигукнув Бернард, — чорний кіт і чорний півень… Що ж, атрибути сі добре мені відомі… - Посеред присутніх він помітив Вільяма: — Ви теж їх упізнаєте, правда, брате Вільям? Хіба не ви були інквізитором три роки тому в Кілкенні, у справі тієї дівчини, яка мала зносини з дияволом, що з'являвся їй у подобі чорного кота?» Мені здалося, що учитель мій промовчав через слабодухість. Я схопив його за рукав, смикнув і розпачливо зашепотів: «Та ж скажіть йому, що це для харчу…» Він висмикнув руку і ввічливо звернувся до Бернарда: «Не думаю, що вам потрібен мій давній досвід, аби дійти ваших висновків».

«О, ні, є далеко вагоміші свідчення, — усміхнувся Бернард. — Стефан Бурбонець у своєму трактаті про сім дарів Святого Духа оповідає, як святий Домінік, проповідуючи у Фанжо проти єретиків, оголосив деяким жінкам, що вони зараз побачать, кому досі служили. І раптом стрибнув посеред них страхітливий кіт завбільшки з великого собаку, очі у нього були великі і палали вогнем, кривавий язик сягав пупа, короткий хвіст стирчав догори так, що хай як ця тварюка поверталася, завжди видно було його гидомирний зад, від якого страшенно смерділо, як і личить тому гузнові, що його чимало шанувальників Сатани, серед яких не останніми були лицарі тамплієри, звикли цілувати під час своїх збіговиськ. Покрутившись з годинку навколо жінок, кіт стрибнув, учепився в шнур дзвону і видряпався по ньому, лишивши по собі сморідний послід. І хіба кіт не є улюбленою твариною катарів, сама назва яких, як твердить Алан Лільський, походить власне від саtus [249]: вони прикладаються вустами до заду сього звіра, вважаючи його втіленням Люцифера? І хіба не підтверджує сеї огидної заведенції також Ґійом Овернієць у творі «De legibus» [250]? І хіба не каже Альберт Великий, що коти — то сокриті біси? І хіба не повідає мій шановний побратим по чину Жак Фурньє, що на смертному ложі інквізитора Ґодфрида з Каркассона з'явилося двоє чорних котів, які були не чим іншим, як злими духами, що хотіли познущатися над його останками?»

Зграйкою монахів пробіг гамір обурення, чимало з них перехрестилося.

«Ой, мосьпане абат, мосьпане абат, — говорив тим часом Бернард з виглядом праведника, — ваша світлість, може, й не знає, що звикли робити грішники за допомогою сього начиння! Але я це добре знаю, борони мене Боже! Я бачив, як глупої ночі деякі гидосвітні жінки, разом з іншими жінками такого ж штибу, послуговуючись чорними котами, творили мерзенні чари, яких потім заперечити не могли: вони їздили верхи на деяких тваринах і під пеленою ночі долали величезні відстані, тягнучи за собою своїх невільників, перетворених на хтивих інкубів… Сам диявол являється їм — принаймні вони в це ревно вірять — у подобі півня чи якоїсь іншої пречорної живини, і вони з ним злягаються — та не питайте мене як. І я напевне знаю, що цілком недавно з допомогою подібного чорнокнижництва в самому Авіньйоні готували чар-зілля і мастила, щоб посягнути на життя самого мосьпана Папи, отруївши його харч. Папа зумів захиститись і виявив трутизну лише завдяки тому, що мав чудодійні коштовності у формі зміїного язика, силу яких підтримували чудові смарагди та рубіни, що мають божественну властивість виявляти отруту в їжі! Одинадцять таких коштовних язиків подарував йому, дяка небесам, король Франції, і лише так наш мосьпан Папа зміг порятуватись од смерті! Щоправда, вороги понтифіка допускалися й ще гірших речей, адже всі знають про єретика Бернара Делісьє, арештованого десять років тому: у нього вдома знайшли книги чорної магії з нотатками на щонайогидніших сторінках, які містили всі вказівки, як робити воскові фігурки, щоб завдавати шкоди своїм ворогам. І повірите чи ні, у нього було знайдено й самі фігурки, які напрочуд майстерно відтворювали подобу самого Папи, а життєво важливі частини тіла позначені були червоними кружальцями: бо ж усі знають, що такі фігурки вішають на мотузці перед дзеркалом, а тоді штрикають шпичками у позначені таким чином життєво важливі місця, а тоді… Ох, навіщо я гаю час на опис цих огидних лиходійств? Сам Папа ще торік описав і засудив їх у своїй конституції Super illius specula [251]. Сподіваюсь, що список сього твору є у вашій розкішній бібліотеці, то ж поміркуйте як слід над ним…»

«Аякже, є, є він у нас», — палко підтвердив украй занепокоєний абат.

«Гаразд, — сказав на закінчення Бернард. — Випадок цей виглядає мені цілком зрозумілим. Спокушений чернець, відьма і якийсь ритуал, який, на щастя не відбувся. Навіщо вони це робили? А це ми ще дізнаємось, і я пожертвую кількома годинами сну, щоб це з'ясувати. Тож нехай ваша великодушність зволить надати у моє розпорядження якесь місце, де можна замкнути сього чоловіка…»

«У нас є острог у підземеллі під кузнею, — мовив настоятель, — який, на щастя, мало використовується і вже роками стоїть порожнім…»

«На щастя чи на нещастя», — зауважив Бернард. І звелів, щоб лучникам показали дорогу і щоб вони завели ув'язнених у два різні остроги; звелів також добре прив'язати чоловіка до кільця, вмурованого в стіну, наміряючись невдовзі спуститися туди і допитати його, дивлячись йому прямо в лице. Щодо дівки, додав він, то цілком ясно, хто вона, і допитувати її вночі не варто. Її ще добряче візьмуть на спитки, перед тим як спалити. Якщо вона відьма, то розв'язати їй язика буде нелегко. А от монах ще, можливо, покається (і він пильно глянув на тремтячого Сальватора, немов натякаючи, що дає йому шанс для порятунку), розповість усю правду і — додав — викаже своїх співучасників.

Спійманих виволокли геть. Сальватор мовчав, геть прибитий і немов у гарячці, а дівчина плакала, хвицала ногами і кричала, наче тварина на бойні. Але ні Бернард, ні лучники, ані я сам не розуміли її селянської говірки. Хоч вона й говорила, але була немов німа. Одні слова наділяють могутністю, а інші кидають людину у ще більше безталання. Саме такими є неотесані словеса посполитих, яких Господь не сподобив послуговуватися універсальною мовою, носієм мудрості та могутності.

Я знов хотів був кинутися за нею, але Вільям, чорніший чорного на виду, і цього разу стримав мене. «Зупинись, дурню, — мовив він, — дівчині кінець, вона — пожива для вогню».

Споглядаючи у жасі цю сцену, в полоні суперечливих думок, невідривно дивлячись на дівчину, я відчув, як хтось торкнув мене за плече. Не знаю чому, але ще до того, як я обернувся, я вже знав, що це Убертин.

«Дивишся на відьму, правда?» — спитав він мене. Він, звісно, не міг нічого знати про мою пригоду, а отже, сказав це лиш тому, що своїм моторошним внутрішнім оком, яке наскрізь бачить людські пристрасті, спостеріг всю напругу мого погляду.

«Ні… - ухильно сказав я, — я не дивлюсь на неї… тобто, може, й дивлюсь, але вона не відьма… ми ж не знаємо, може, вона невинна…»

«Ти дивишся на неї, бо вона вродлива. Вона вродлива, правда? — спитав він дуже тепло, стискаючи моє рамено. — Якщо ти дивишся на неї, бо вона вродлива, якщо тебе це хвилює (а таки справді хвилює, і гріх, у якому її підозрюють, робить її ще привабливішою у твоїх очах), якщо дивишся на неї і бажаєш її, то вона й справді відьма. Стережись, сину мій… Краса тілесна обмежена до шкіри. Якби люди могли бачити, що криється під шкірою, як вміє бачити беотійська рись, вони б жахнулися від вигляду жінки. Уся ця врода — лиш слиз і кров, лиш мокротиння й жовч. А як згадати, що криється у ніздрях, в горлі та в череві, то й тут нічого, крім нечистот, не знайдеш. Якщо тобі відразливо навіть кінчиком пальця торкнутися слизу або фекалій, чому ж ти прагнеш обняти сам той мішок, що ці фекалії містить? [252]»

Мене раптом знудило. Слухати його мені було вже несила. Тут на допомогу наспів мій учитель, який усе чув. Він різко підійшов до Убертина, схопив його за рамено і відсторонив од мене.