Вікторія підійшла до календаря на стіні.

- Мами не стало в ніч з неділі на понеділок, в ніч з двад цять п’ятого на двадцять шосте. А до лікарні вона потрапила сімнадцятого, ми викликали швидку. То була субота, її завезли до чергової лікарні. Вісімнадцятого я туди дзвонила, не додзвонилася, поїхала туди. Мамі було зовсім погано, і ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте я в неї сиділа. Я пішла додому, подзвонила Женику. Ні, він сам дзвонив… Потім він пішов до мами і сидів у неї ніч, хоча потреби вже не було.

Але йому хотілося виявити себе. Що далі було? Далі я хотіла йти до мами вже увечері, але мені подзвонили, то була По ліна, сусідка по палаті, і сказала: приїдьте заберіть вашого хлопчика. Він лежить у нас у палаті напівдохлий, а ми не можемо перевдягтися. Я приїхала, забрала Женика, відвезла його на таксі на Печерськ… так, а мамі тоді вже було значно краще! Ніби Женик забрав на себе частину її хвороби…

- А ти казала, від нього ніякої користі.

- Так, але я його повезла на таксі додому, і він сказав, ніби має чим розрахуватися, а потім мені довелося платити остан ні гроші…

- Ну то він поверне! Ти тільки йому нагадай! Але ми не про нього! Який то був день тижня? Понеділок?

- Вівторок. І той дзвоник був у вівторок. Коли я відвезла його додому, він був наче п’яний. Я його піднімала на поверх і боялася, чи вдома його матінка Тетяна Віталіївна. Але вона, слава Богу, була вдома. Вона іще мене почастувала кавою і спитала, в якій мама лікарні. Я встигла на третю пару. Потім зайшла додому. А потім заїхала до мами. І саме того дня був той дзвінок, нібито з Блюхівки. А ти саме в той час був у Блюхівці, тату?

- У вівторок, якого? Двадцятого? Ні, на Водохрещу я був у Дубовому, а не в Блюхівці. Я дуже хворів у перший тиж день січня. А потім поїхав до Дубового, бачив Валерку, він був зовсім поганий, нерадісна була зустріч… Але я бачився зі своїми шкільними друзями, багато з них там живе.

- Але, принаймні, в Києві тебе не було?

- В Київ я повернувся в суботу. До речі, я був у лікарні сьогодні і хотів розповісти про це.

- Ми неодмінно все вислухаємо, але давай спочатку закінчимо із підозрілими дзвониками з Дубового й Блюхівки.

Отже, ти вважаєш, Віко, що той дзвоник був увечері, у вівторок, двадцятого січня.

- Так, це точно! У мами ще три чи чотири дні трималася температура, але вона вже не марила. І я вже ходила не щодня - пам’ятаєте, тьотю Ларисо, одного разу були ви. А з п’ятниці їй взагалі стало краще, і в неї були її актори, був той придурок Адріян. В сyботу вранці в неї був Женик, якому б ще не варто було виходити, але йому стало краще, і він побіг… Ні, той дзвоник був у вівторок, я точно в цьому певна.

- Я чому допитуюсь про той дзвоник? Немає сумнівів, його хтось свідомо сфабрикував. Може, нам пощастить узяти чиюсь специфікацію телефонних розмов. І це буде доказ.

Гаразд, а тепер ще раз коротко, що ти тоді чула?

- Було дуже погано чутно. Говорила жінка. Вона не назвалась. Cказала: Віко! Чому ти навіть не приїздила на Різдво? Я кричала: нічого не чутно, передзвоніть! Це бабуся?

А там знову повторили про Різдво. - І твоє ім’я називали? Бо може просто хтось не туди потрапив?

- Так, називали! Точно! Я чула десь таке: Віко, ти вже другий рік не їдеш на Різдво! Чого мама не їде до мене?

- Гаразд, облишимо це. Тепер ти, Дмитре. Тобі дзвонили у неділю?

- У суботу. В неділю я був у лікарні. Мені дзвонили у суботу - було темно, але зараз темніє рано… Десь, може, о шостій… І тепер, щодо цього дзвоника. Я говорив сьогодні з лікаркою Ольгою Павлівною. Вона казала, що міг подзво нити хтось із хворих. А ще вона казала, що в палаті з Веро нікою була якась істерична особа Поліна.

- Я її знаю. Вона, між іншим, могла. Не сподобався їй Женик, не сподобався кретин Адріян, ну то зателефонуємо законному чоловікові, ніби то її діло. Це, між іншим, вона сказала мені, що ти був у мами напередодні… Це вона, Поліна. Інакше звідки б я знала?

- A я не бачив ніякої Поліни. Бачив тільки огидно брудне ліжко.

- То було її ліжко. Значить, мама щось їй розповідала, коли ти пішов. може, навіть, щось абсолютно нейтральне.

- А тепер давайте повернемося до баби Зосі. Я на сто відсотків певен, що це та сама жінка, яка була в домі Івана Раєвського вісімнадцять… ні, вже дев’ятнадцять років тому.

Ці вивернуті губи, ці кошлаті брови - їх не забудеш. Я не відразу згадав, де я її бачив. Але згадав. Власне, щоб погово рити про ту бабу Зосю, я і їхав до лікарні. І Ольга Павлівна сказала, що вона звільнилася з лікарні минулого понеділка!

Тобто в день… в день смерті, кончини, загибелі… - називайте це, як хочете…

- Це серйо о озно, - озвався від порога Ярослав, який уже виспався у кріслі у передпокої і уважно слухав хід розслідування загадкової загибелі Вероніки Раєвської. - А може, та баба Зося - просто диявол? Убила бідну тьотю Вероніку і повернулася у пекло? Це дуже логічно! Тьотя Ніка була просто ангелом на землі! Я її любив! І вона мене теж! Її всі любили!

- Ярославе, облиш блазнювати! - Її не можна було не любити! - Ярослав говорив з інтонаціями поганого актора, - а диявол таких не любить!

- Та замовкни ти зі своїм дияволом, єдина тема, яку ти здатен розробляти, - невдоволено озвалася Вікторія.

- Так, я хотів би навчатися на факультеті дияволо знавства і сатанізму! Чи десь ще не відкрили такий?

- Не відкрили! Тобі треба орієнтуватися на етноґрафію.

Або на українознавство… А поки що не заважай нам!

- Дайте ще рибки - не заважатиму.

- Отже, баба Зося звільнилася з тої лікарні буквально в день смерті мами?

- Так! І лікарка Ольга Павлівна запевняє, що й гадки не має, куди вона могла подітися. А санітарка у вестибюлі сказала мені, що та баба Зося у лікарні жила. Не мала де жити і жила в лікарні.

- Це схоже на правду. Вона була у лікарні щодня. Зазви чай, санітарки і медсестри то є, то їх нема. А ця була завжди.

Я на це звернула увагу.

- Ну, то якщо її пригріли у лікарні, то вона мала трима тися за таку роботу обома руками!

- Але якщо вона вчинила злочин, то мала тікати подалі! І якомога швидше!

- Вона була нібито непогана бабця! Вона купувала мамі сік за свої гроші!

- То, може, вона й підсипала щось, що викликало у Веро ніки алергію! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?

- Звичайно!

- Хто власник цієї хати? Скільки осіб?

- Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збира лася туди… Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов таки тільки через півроку.

- Якщо не буде інших спадкоємців…

- На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.

- Але в неї є якісь брати, якісь сестри… - Є. Але донька - першочерговий спадкоємець.

- Ми іноді починаємо робити ремонт, і тут бозна звідки з’являються якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні і тому їм належить частина площі. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Хоч би ти не опинилася в такому стані, Віко!

- Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.

- Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум.

Але й вони загрожують нам і можуть комусь укоротити віку… І ще одне, якщо вже ми говоримо про це… та сама… моя ранкова співрозмовниця… - Дмитро тепер боявся вимовляти ім’я своєї колишньої коханки.

- Вона мені теж розповідала по телефону про розбиті вікна у кав’ярні біля Дніпра, - перебила Лариса. - Туди, звісно, можна піти попити кави, це дорого не коштуватиме.

Але я дедалі менше вірю у версію щодо кримінальних роди чів. Ці телефонні дзвінки вам обом. Це були якісь хитрі дзво ники. Люди з життєвого дна, які їдять зі смітників і б’ють вікна у кав’ярні, не додумались би до таких прийомчиків. А це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і наполягає на подальшому розтині, на з’ясуванні причин смерті… І хто б це міг такого накрутити?