— Містер, Шо Капець? — непевно перепитала Пола.

— На честь Джеймса Брауна, короля музики соул.

— Вам краще знати.

Містер, Шо Капець все рідше й рідше промовляв до мене, особливо після того, як я кинув пити, але того дня він виринув з напівзабуття рівно на стільки часу, щоби промовити якихось кілька слів, що змінили моє життя. Та де там, вони врятували мені життя.

Перші вісім (це я сиджу на краєчку ліжка): Капець, подзвони, що ти захворів, та й поготів! Наступні шість (це я неквапом бреду до ванни, чухаючи собі сідницю): Капець, проведеш день у Центральному парку! Ніякого передчуття не було. Говорив якраз Містер, Шо Капець, а ніякий не голос Господа. Коротше кажучи, усього лише різновид мого власного голосу (як і всі ті голоси) намовляв мене прогуляти роботу. Та розслабся ти, заради Бога, зроби собі красиво! Наскільки пригадую, востаннє я чув цю версію свого голосу, коли він намовляв мене до участі у конкурсі караоке в одному барі на Амстердам-авеню: Капець, та заспівай же ти, дурню, з Нилом Даймондом — вилазь на сцену і покажи себе у всій красі!

— Мені здається, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала вона, ледь посміхнувшись.

— Справді?

— Ну… я одного разу зняла з себе маєчку в барі на Кі Весті і виграла десять доларів за танець під «Ханкі-Тонк Жінок». — Вона зашарілась. — Едвард про це не знає, і, якщо ви йому колись розповісте, мені доведеться встромити вам у око одну з його шпильок для краваток.

— Капець, що за крута ви дівчина, — проголосив я, і її усмішка перетворилася з непевної на доволі замріяну. Й одразу вона помолодшала лицем. Я подумав, що варто продовжувати в тому ж напрямку.

Ми зайшли до «Доналда». На дверях там був намальований стандартний індик, стандартні пілігрими на кахлях на стіні понад грилем.

— Я послухався Містера, Шо Капець, і тому тут, — пояснив їй я. — Але деякі інші речі також опинилися тут, і я не знаю, що мені з ними робити. Це речі, яких я, здається, не в змозі позбутися. Саме про них я й хотів з вами поговорити.

— Дозвольте вам нагадати знову, що я не психотерапевт, — промовила вона, явно почуваючись незручно. Усмішка зникла. — У мене диплом з німецької, а друга спеціальність — європейська історія.

Вам з чоловіком, напевне, є багато про що балакати, — подумалось мені. А вголос я промовив, що просто мусив поговорити, не обов’язково саме з нею, а будь з ким.

— Добре. Але я вас попередила.

Офіціант прийняв у нас перші замовлення, вона попросила каву без кофеїну, я — звичайну. Щойно той одійшов, як вона запитала, які саме речі я мав на увазі.

— Ось одна з них. — Я видобув з кишені прозорий кубик зі сталевим пенні і поставив його на стіл. Тоді розповів їй про інші речі і кому вони належали. Кліву «безбол для беде дуже-дуже добба штука» Фаррелу. Морін Геннон, яка носила волосся розпущеним до пояса, як ознаку власної незамінності для корпорації. Джимі Іглтону, що мав диявольський нюх на фальшиві аварії, сина з діагнозом «нездатність до навчання» й подушку-пердушку, яку він завжди тримав глибоко замкненою в шухляді свого столу, дістаючи її тільки один раз на рік, перед різдвяною вечіркою. Соні Д’Аміко, кращій бухгалтерці в «Лайт & Белл», якій окуляри «Лоліта» подарував на знак гіркого розлучення її колишній чоловік. Брюсові «Володарю Мух» Мейсонові, який перед моїм внутрішнім зором завжди з’являється з оголеним торсом; він дме у свою мушлю на Джонс Біч, а хвилі тим часом набігають на пляж, хапаючи його за щиколотки. І, насамкінець, Міша Бжизинські, з ким я відвідав щонайменше дюжину матчів «Нью-Йорк Мете». Я розповів їй, як повикидав усе, окрім Мішиної ляльки, до сміттєвого контейнеру на розі Парк-авеню й 75-ї вулиці і як вони раніше за мене опинилися знову в моїй квартирі, можливо через те, що я затримався на хвилинку замовити собі курку «Генерал Цо». Впродовж моєї розповіді прозорий кубик так і стояв між нами на столі. Його невмолимий вигляд майже не заважав нам їсти.

Закінчивши свою розповідь, я відчув більше полегшення, ніж сподівався. Але з її боку столу зависло відчутно важке мовчання.

— Отже, — порушив я тишу, — що ви скажете з цього приводу?

Вона на мить задумалась, і я її не виню.

— Мені здається, ми з вами вже не колишні незнайомці, — врешті почала вона. — І заводити нових друзів — непогана справа. Мені цікаво було почути про існування Містера, Шо Капець і розповісти вам про свою пригоду.

— Мені теж, — вставив я, це було правдою.

— А тепер чи можу я поставити вам два запитання?

— Звичайно.

— Наскільки сильно ви відчуваєте те, що називається «почуттям провини тих, що вижили»?

— А я гадав, ви не психотерапевт.

— Я й не психотерапевт, але читаю журнали і навіть не дуже приховую, що дивлюся Опру. Мій чоловік, принаймні, знає, хоча я й волію не тикати його в це носом. Отже… Скотте, наскільки сильно?

Я обмірковував її запитання. Гарне питання — і, звісно, я сам собі його не раз ставив тими безсонними ночами.

— Досить сильно, — промовив я. — Але також і полегшення, не буду тут брехати. Якби Містер, Що Капець існував насправді, він би ніколи більше не платив за ресторанні обіди. Принаймні тоді, коли я був би поряд з ним. — Я зітхнув. — Вас це шокує?

Вона потягнулася через стіл і легко торкнулася моєї руки.

— Аніскільки.

Від цих її слів мені ще більше полегшало, я навіть повірити не міг, що так може бути. Я коротко потиснув її руку й відпустив.

— А яке ваше друге запитання?

— Наскільки для вас важливо, чи повірю я вашій розповіді про речі, які до вас повертаються?

Я вирішив, що це неперевершене запитання, хоча прозорий кубик так і залишався стояти поряд із цукерничкою. Врешті-решт, не така вже це й рідкісна річ. І ще я подумав, що, якби вона замість німецької отримала диплом з психології, справи б у неї йшли ого-го.

— Не так важливо, як я гадав ще годину тому, — відповів я. — Самої розповіді про них вистачило для полегшення.

Вона кивнула й посміхнулась.

— Добре. А тепер я висловлю здогад: схоже, хтось грає з вами у якусь гру. Не вельми чесну гру.

— Морочить мене, — сказав я. Намагався не показати цього, але нечасто в мене траплялося таке розчарування. Можливо, у деяких обставинах між людьми виникає шар недовіри — для їх же захисту. Чи, може, — ймовірно, — я не доніс свого власного відчуття того, що все це… відбувалося насправді. Усе ще відбувається. Як відбуваються зсуви.

— Так, вас морочать, — погодилася вона, а тоді: — Але ви в це не вірите.

Знову зачіпки для сприйняття. Я кивнув.

— Я замикав двері, коли виходив, і вони залишалися замкнені, коли я повернувся зі «Стейплз». Я чув клацання засувів, коли повертав ключ. Вони голосно клацають. Їх неможливо не почути.

— Авжеж… почуття провини тих, що вижили… дивна річ. І потужна, якщо вірити журнальним статтям.

— Це… «Це не почуття провини тих, що вижили» — збирався я сказати, але не варто було цього говорити. Я виборов собі шанс придбати нового друга, а отримати нового друга — вже само по собі гарно, не важливо, що буде далі. Тому я вніс поправку. — Я не вважаю це почуттям провини, — показав я на прозорий кубик. — Він же справжній, чи не так? Такий самий справжній, як Сонині окуляри. Ви його бачите. І я також бачу. Я можу припустити, що міг сам його купити, проте… — Я знизав плечима, намагаючись передати цим те, про що нам обом було відомо, — можливе будь-що.

— Не думаю, щоб це робили ви. Але для мене також неприйнятна думка, ніби відкрився люк між реальністю і присмерковою зоною та звідти випали ці речі.

Так, у цьому й полягала проблема. Для Поли сама ідея того, що прозорий кубик та інші речі, які з’явилися в моїй квартирі, мають надприродне походження, автоматично виходила за межі здорового глузду, байдуже, скільки було фактів на її користь. Мені залишалося вирішити, чого я більше прагну, — доводити ще щось чи мати друга.