— З більшістю?.. Там є й інші.

— Окрім пілота, — каже він. — 3 ним не все добре. Чи, може, це другий пілот. Він усе ще ридає: «Ми падаємо, нема тяги, о Боже мій». І ще: «Я не винен, не дайте їм мене звинуватити». І таке він ще примовляє.

Вона захолола.

— Хто ви такий насправді? Навіщо ви так жахливо жартуєте? Я лишень втратила свого чоловіка, ви, гівнюк!

— Люба…

— Не називайте мене так!

З однієї ніздрі в неї звисає прозора шмаркля. Вона витирає її тильним боком долоні, а тоді струшує навмання, такого вона не робила давно, з самого дитинства.

— Послухайте, містере, я зараз натисну зірочку 69, і поліція скоренько приїде по вашу дупу… ви ігнорант, нечуйний придурок…

Проте далі вона не може таке говорити. Це його голос. Безперечно. Те, як прозвучав дзвінок, — ніхто не взяв слухавку внизу, не ввімкнувся автовідповідач — говорить про те, що вона його адресат. І це …люба, чш-ш-ш, як у тій старій пісні Карла Перкінса.

Він зберігав тишу, ніби даючи їй самій впоратися зі своїми почуттями. Але, перш ніж вона знайшла сили заговорити знову, у слухавці почулося «біп».

— Джеймс? Джиммі? Ти ще тут?

— Так, але я не можу довго балакати. Я намагався додзвонитися до тебе, коли ми падали, і, гадаю, це єдина причина того, що мені пощастило вишкрябатися. Чимало інших теж намагалися, цих мобільних телефонів зараз, як грязюки, але марно. — Знову те пікання. — Тільки от тепер уже мій телефон майже висох.

— Джиммі, ти розумів?

Ця думка була найважчою і найжахливішою для неї — що він, либонь, усе розумів, нехай навіть упродовж безкінечних пари хвилин. Інші можуть уявляти собі обгорілі тіла або відірвані голови з вишкіреними зубами; навіть метушливих людців, що з’являються раніше рятувальників і знімають з пальців обручки та діамантові сережки з вух, але в Енні Дріскол сон відбирало видіння Джиммі, який дивиться через ілюмінатор на те, як набрякають, наближаючись, вулиці, машини і брунатні житлові будинки Брукліна. Нікчемні маски метляються, мов шкурки дрібних жовтих тваринок. Із прочинених верхніх шафок починає вивалюватись ручний багаж. Чиясь бритва «Норелко» котиться по нахиленому проходу.

— Ти розумів, що ви падаєте?

— Не зовсім, — відповідає він. — Усе здавалося нормальним аж до самого кінця, можливо, до останніх півхвилини. Хоча у таких ситуаціях важко орієнтуватися в часі, як я завжди й думав.

У таких ситуаціях. Більш того: як я завжди й думав. Так, ніби він побував на борту 767-го «Боїнгу» не в одній, а у півдюжині авіакатастроф.

— У будь-якому разі, — продовжує він, — я дзвонив, тільки щоб попередити, що ми прибуваємо раніше, тож вижени з ліжка кур’єра «Федерал Експрес», поки я не з’явився.

Цей жарт про її нібито флірт з кур’єром повторювався ним віддавна. Вона знову починає плакати. Його мобільний видає нову серію пікань, немов картає її за це.

— Гадаю, я помер за пару секунд до того, як він задзвонив перший раз. Гадаю, тому мені й вдалося пробитися до тебе. Але ця штука ось-ось розрядиться на смерть.

Він сміється, ніби це кумедно. Певним чином, гадає вона, так і є. Вона й сама, можливо, почне цінувати цей гумор — з часом. Дай мені ще років з десять, думає вона.

Тоді тим добре їй знаним голосом, ніби сам до себе:

— Чому я не ввімкнув цього сраного байстрюка на підзарядку минулого вечора? Забув, та й годі. Просто забув.

— Джеймсе… милий… літак розбився два дні тому.

Пауза. На щастя, без піпікання. А тоді:

— Правда? Місіс Корі казала, що час тут дивно поводиться. Хтось із наших погодився, хтось ні. Я був серед незгодних, але, схоже, вона мала рацію.

— Чирва? — питає Енні.

У неї відчуття зараз, ніби її винесло трохи назовні і вона хилитається понад своїм підтоптаним тілом жінки середнього віку, але вона не забула старих звичок Джиммі. Під час довгого перельоту він завжди шукав, у що б зіграти. Годилися хоч кріббідж, хоч канаста, але чирва була його улюбленою грою.

— Чирва, — погоджується він. Телефон знову пікає, немов підтакує.

— Джиммі… — Вона загаялась доволі надовго, питаючи сама себе, чи дійсно їй так потрібно це знати, а потім, так і не відповівши самій собі, вистрілює: — Де саме ти зараз знаходишся?

— Скидається на вокзал Гранд Централ, — каже він. — Тільки більший. І більш порожній. Такий, немов це зовсім не справжній Гранд Централ, а тільки… м-м-м-м… декорація для кіно про Гранд Централ. Розумієш, що я намагаюся сказати?

— Я… я гадаю, так…

— Достоту тут нема ніяких поїздів… і їх не чути й звіддаля… але тут є двері, що ведуть у різних напрямках. О, тут є ще ескалатор, правда, поламаний. Увесь у пилюці, і деякі сходинки виламані.

Він робить паузу, а коли знову починає говорити, робить це притишеним голосом, ніби остерігається, щоб ніхто їх не підслухав.

— Люди йдуть звідси. Дехто поліз вгору по ескалатору — я їх бачив, — але більшість ідуть через двері. Гадаю, мені теж треба йти. По-перше, тут нема чого їсти. Стоїть цукерковий автомат, але він теж поламаний.

— А ти… милий, ти там голодний?

— Трішки. Найбільше хотілося б попити води. Я ладен був би вбити когось заради пляшки «Дасані».

Енні поглянула вниз, на свої все ще вкриті крапельками води ноги. Уявила його, як він злизує ці крапельки, і злякано відчула сексуальне збудження.

— Та попри все я в порядку, — додає він поспішно. — Поки що, принаймні. Проте сенсу залишатися тут нема. От тільки…

— Що? Джиммі, що?

— Я не знаю, в які двері піти.

Знову біп.

— Хотілося б знати, в які пішла місіс Корі. У неї залишилися мої, чорт їх забирай, карти.

— А ти… — Вона витирає собі обличчя рушником, у якому вийшла з душу, тоді свіжа, тепер вся в сльозах і шмарклях. — А тобі страшно?

— Страшно? — перепитує він задумливо. — Ні. Я трохи хвилююся, оце й усе. Головним чином через те, що не знаю, в які двері піти.

Знайди шлях додому, ледь не промовила вона. Знайди правильні двері та знайди шлях додому. Та якщо б він знайшов, чи захоче вона його побачити? Привид — то хай би був, а якщо вона відчинить двері задимленому недогарку з червоними очима і в рештках джинсів (він завжди подорожував у джинсах), прикипілих до його ніг? А що, як з ним з’явиться і місіс Корі з пропеченою колодою карт у покрученій руці?

Біп.

— Я більше не збираюся застерігати тебе проти кур’єра «Федерал Експрес», — каже він. — Якщо, тобі такий дійсно потрібен, хай буде так.

Вона аж лякається власного реготу.

— А втім, насправді я хотів сказати, що кохаю тебе.

— О милий, я тебе теж коха…

— … і не дозволяй хлопцю МакКормаку восени лагодити риштаки, він працює добре, але занадто ризиковий, минулого року цей дурень ледь не скрутив собі в’язи. І більше не ходи до булочної по неділях. Там щось мусить трапитись, і я знаю, що це буде в неділю, але не знаю, в яку саме. Час тут дійсно чудернацький.

Хлопець МакКормак, про якого він згадав, це, певне, син їхнього доморядника у Вермонті… От тільки дім той вони продали ще десять років тому, і тому хлопцю зараз уже, либонь, за двадцять. А булочна? Вона здогадується, що він має на увазі «У Золтана»[70], але який стосу…

Біп.

— Деякі люди тут, мені здається, були на землі. Їм важче, бо вони не розуміють, як сюди потрапили. І пілот не перестає кричати. Чи, може, він другий пілот. Мені здається, він тут ще затримається. Він просто усюди вештається. Він дуже схвильований.

Біпікання звучать частіше, майже підряд.

— Я мушу йти, Енні. Я не можу тут залишатися, та й телефон ось-ось здохне назавжди. — Знову він бурмоче тим голосом, ніби сам до себе (неможливо повірити, що від сьогодні вона ніколи його більше не почує; неможливо не повірити). — А було б дуже просто, всього лише… та годі, не звертай уваги. Я кохаю тебе, серце моє.

— Зачекай. Не йди!

— Я подз…

— Я тебе теж кохаю! Не йди!