Лисиця вискочила наперед і каже:

— По-моєму, нехай буде так: громада намітила в царі або пана лева, або пана слона. Нехай поміряються силами. Хто кого пережене, той і буде царем. От спробуйте зараз побігти наперегони. Хто з вас виявиться прудкішим, той, значить, цар.

Слон відмовився:

— Прудко бігати я не можу від природи. Мені здається, що цареві прудко бігати нічого. Потрібний порядок, розумна розправа, справедливий суд. А коли треба буде за ким погнатися, то я звелю кому захочу.

— Ну, то нехай буде так, — не здавалася лисиця, — хто з вас вище підскочить, той і буде царем.

Слон знов сказав:

— Ну, підстрибнути вгору я не можу, бо не легенький.

— Ну, тоді нехай буде лев царем! — гукнули ті, хто бажав лева.

А слон і каже:

— Про мене, тільки так буде не по правді. Що може зробити лев, того я не можу, а що я можу, того лев не може. Коли вже так, нехай він зі мною побореться. Якщо поборе, тоді він буде царем.

Лисиця засумувала, а далі надумала одну хитрість і каже:

— Добре, нехай буде так, зведемо вас боротися. Тільки тепер уже пізно, всі зморились. Краще завтра вранці. Тільки ви, панове, ніхто рано не приходьте дивитись, як вони боротимуться, а то ми їм будемо заважати. Прийдемо пізніше і побачимо, хто кого переміг.

Усі згодилися. Настала ніч, слонові забажалося спати. Пішов він до лісу, притулився до одного не дуже товстого дуба і заснув. Слони, звичайно, сплять стоячи, обпершись на дерево. Якби важкий слон ліг на бік, то б сам не зміг піднятися.

Лисиця здалеку стежила за слоном, де він зупиниться, а коли побачила, що той міцно заснув, побігла до лева і каже:

— Ясновельможний пане, ходімо мерщій до слона. Він уже заснув; щоб не гаяти даремно часу, будемо братися за діло.

— А що ж будемо робити? — спитав лев. — Задушити слона я не зможу. Він прокинеться і оборониться від мене.

— Ні, я не про те. Душити його не треба. Він має звичай, коли спить, спирається на дерево. Тож візьмися та перегризи дерево. Воно впаде, і слон впаде, тоді ми скажемо, що ти слона поборов.

— Добре ти придумала, тільки я сам не впораюся до ранку перегризти дерево: зуби заболять. Ти піди гукни ще кого-небудь на підмогу.

Лисиця побігла і зібрала з дванадцять вовків, мишей та щурів, привела їх до слона, і почали вони гризти дуба. Гризли, гризли до самої зорі, а дуба ще чимало залишалось. Він уже трохи похилився, та ще не піддався. Що робити? Уже світало, слон міг прокинутися.

Лисиця не розгубилася. Покликала трьох ведмедів і каже:

— Слон, майбутній наш цар, надибав ось на цьому дубі мед. Так-от, коли він лагодився спати, казав мені покликати вас, щоб ви дістали йому меду. Поки прокинеться, щоб був мед, інакше він вас покарає.

Ведмеді полізли на дуба. А лисиця дивилась угору і командувала ними напівголосно:

— Ви лізьте он туди, на той бік!

Показувала їм воронячі гнізда, що чорніли на тому боці, куди дуб похилився. Ведмеді вилізли на самий вершок дуба. Він не витримав, тріснув і впав. Слон теж упав на бік, а потім на спину. Перевернувся, задер ноги, підвестися сам не може. А ведмеді як гепнулися з дуба, ледве живими залишились.

Минула пора сніданку, почали сходитися звірі. Лев сидів біля лежачого слона, а лисиця віддалік вертіла хвостом. Коли зійшлися всі звірі, лисиця заявила:

— Дивіться, панове, який сильний наш цар: слона поборов. Слон хотів удержатися за дуба, то він і дуба разом з ним звалив. Який вже дуб міцний, і той не витримав, зломився. Три ведмеді хотіли заступитися за слона, то він їх як жбурнув від себе, ледве живі лишилися. Дивіться, он вони, бідолахи, валяються.

Всі звірі затремтіли від страху і в один голос закричали:

— Лев буде наш цар!

З того часу всі звірі стали боятися лева і шанувати його як царя. Коли лев закричить у лісі, то всі звірі тремтять.

Ставши царем, лев видав маніфест, в якому було сказано так: «Ми, цар дрімучих лісів, король дібров і гаїв, великий князь степів, наказуємо всім нашим підлеглим жити справедливо, мирно, чужого не брати, слабшого не дерти, старших шанувати й поважати. Хто помітить за ким грішок, повинен доносити нам, ми будемо розглядати справу і винних карати. Хто буде жити по правді, підглядати гріхи інших та доносити, той дістане нагороду».

Лев призначив собі на допомогу міністрів: вовка — луговим міністром, тигра — лісовим, лисицю — польовим. Міністри подякували цареві і пішли кожний на свою посаду.

Звірі не раз говорили потім між собою:

— Що за причина, що вовк і лисиця достукались такої честі? Ніби і краще є за них звірі, а, бач, не потрапили в міністри.

Олень каже:

— Та тут, панове, діло нечисте. Правдою і чесною поведінкою не достукаєшся уваги царя. Я відразу помітив, що лев поборов слона неспроста, там була якась хитрість. Звичайно, лисиця на хитрощі здатна і вона щось вигадала, а вовки, мабуть, допомагали їй, через те вони і потрапили в ласку. Ну, тигр — то інша справа; він дужий звір, йому личить бути великим начальником. А тут ще й те: обмини тигра, він розгнівається на лева і заважатиме йому в справах.

— Та я і сам так думав, — обізвався ведмідь. — Видно, що вони схитрували і моїх трьох братчиків занапастили тоді.

Дивляться, біжить лисиця. Всі принишкли.

— Тссс! Мовчіть, а то як почує, біда буде!

Лисиця наблизилась, всі їй вклонились. Вона зупинилась і питає:

— А чого ви тут докупи збилися, чи, бува, не змову яку чините?

— Боже нас борони, це ми зійшлися побалакати про той радісний для нас день, коли ми царя обрали. Ми всі радіємо, що Господь нам послав такого мудрого царя і таких правдивих міністрів.

— А-а! Якщо так, то це нічого. А все ж таки на другий раз не смійте збиратися всі докупи. Ніяких таємних зборищ робити не вільно.

Після того всі звірі старалися жити кожен собі осібно. Ті, що живилися рослинами, жили мирно, а хижі шкодили слабшим. А як цар почне допитуватися, навіщо той роздер зайця або ще якого-небудь звірка, то винний відбріхується, що він покарав його ніби за те, що той глузував з царя або підмовляв інших убити його. Цар вірив міністрам і давав їм нагороди за їх вірну службу.

Спершу хижі звірі додержувались закону, а далі голод вимагав обминати закон, і кожний жив собі так, як йому бажалося. Свою провину звертали на слабшого або на того, хто їм був противний.

Набридло лисиці бути польовим міністром, бо там, опріч мишей та інших дрібних звірків, нічого не доводилося їсти. А їй кортіло поласувати курятиною або гусятинкою. Діждавшись ночі, починала перевіряти курники. Щоночі уминала по дві, по три курки.

Одного разу чоловік підстеріг лисицю і застукав її в курнику. Тільки лисиця поп’ялась за курми, як чоловік вхопив її за хвіст і ну частувати бичем по ребрах. Так частував, що вона ледве жива зосталася. А потім прив’язав до хвоста мотузок і повісив лисицю на тин, бо боявся, щоб вона до ранку не віджила і не втекла.

Чоловік пішов спати, а лисиця віджила і почала придумувати, як їй викрутитися з біди. Пручалася, пручалася, ніяк не могла відірватися, бо мотузок був дуже міцний. Тоді вона вирішила позбутися свого хвоста, щоб тільки самій залишитися живою. Відгризла свій хвіст і втекла. Вибігає вона в поле і думає:

«Ну, що його тепер робити? Як я покажуся своїм підлеглим? Вони мене не пізнають і не будуть тепер слухати. А як я цареві покажусь? Що йому буду казати, коли спитає про хвоста? Соромно бути безхвостим міністром. Ех! Краще б він мене убив! Ну, та тепер того не вернеш, що проминуло. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там». Підійшла до зайчикової хатки і каже:

— Пусти мене переночувати. Я тобі колись у пригоді стану.

— Ні, не пущу, — каже заєць. — У мене тісно, малі діти.

— А я тобі кажу — відчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контролер свійських птахів. Була на селі в державних справах.

Заєць злякався і відчинив. Лисиця увійшла в заячу хатку і лягла на м’яке ліжко, а зайченят скопирснула геть.