Інколи, щоб не перенасититися хорошою кавою, варто зайти до привокзального буфету і взяти склянку рідкої багнюки, яка у них у меню нахабно іменується «кофе». Дуже допомагає позбутися аристократичних закидонів.
— Скажи мені, друже Олексо, чи є на світі чогось такого, що і не снилося мудрецям з карного розшуку?
— Було у матері три сини. Два розумних, а третій — російський філолог. Ти що вирішив перевірити: моє знання Шекспіра чи моє знання особливостей одеського діалекту? Як там: «Одесса имеет много таких вещей, которых нет в других городов»? Так у карному розшуку їх теж до біса — на десять Шекспірів вистачить.
— Знаю, знаю. Ти вже колись довів до гикавки викладача логіки, переконуючи його, що «Гамлет» — то стовідсотковий детектив, а не класична трагедія.
— Розумієш, нашому доцентові досить було відповісти мені, що в часи Шекспіра не було такого жанру — детектив. Та й край. А він мене цитатами з професора Костюка почав гвоздити. Навіть не здогадався, що я його просто підколюю.
— Шкода, не дожив Шекспір до Скотланд-Ярду. Там би його просвітили стосовно концептуальної різниці у літературних жанрах. А то й справді — в які рамки ставили геніїв? Якщо є труп — пиши трагедію. Нема трупу — видавай «на гора» комедію.
— А про комедію зі вбивством ти коли-небудь чув?
— Читав у спогадах про Маяковського, що він страшенно мріяв про аналогічний сюжет. Але дійшов висновку, що ні в житті, ні в літературі такого не буває.
— Перефразовуючи славетну фразу Ве-І-Леніна з цього приводу, скажу: не знаю, як щодо літератури, а от щодо криміналістики, Володимир Володимирович стовідсотково неправий. Була в моєму житті така «комедь» — не знав: чи сміятися, чи плакати.
Від автора: Мій друг Олекса Сирота, як і всі сищики-професіонали, любив кепську погоду. Наприклад, нудний осінній дощ чи класична київська ожеледь викликали в його міліцейській душі суто професійну реакцію: в таку погоду жоден порядний злодій на діло не йде. Йому своє здоров'я дорожче. Він краще посидить вдома і подивиться по телевізору діда Панаса у «На добраніч, діти!».
Я теж: любив діда Панаса і несприятливі для злочинців кліматичні умови. Бо тоді у мого друга Олекси випадало більше вільного часу, і можна було спокійно дослухати до кінця за один раз його чергову кримінальну історію. Коли бандити і менти нікуди не поспішають, то класичним філологам від цього теж є якась користь.
Олекса Сирота:
Все почалося з кави «Даміана», коньяку «Камю» і російської антикварної порцеляни. А закінчилося, вибачай, громадським туалетом на Лук'янівському ринку. А якщо врахувати, що надворі щойно запанувало літо, то можеш собі уявити букет запахів і вражень.
Настрій у мене був паскудний. Я тобі про справу «Музиканта» розповідав? Ні? Тоді нагадай якось іншим разом. Скажу лише — обійшли тоді і мене, і Старого з обіцяними нагородами, та ще й у душу плюнули: начальство на моєму робочому органі (голову маю на увазі) у нові квартири в'їхало, а нам і про звичайне «спасибі за службу» забули. Генерал, вочевидь, моральні обстановини відчував. Бо викликав мене невдовзі і, схоже, навіть вибачився:
— Я розумію, капітане, тобі зараз тяжко, але що поробиш? У нас усе планується: і нагороди, і роздовбони. Тож вільні квартири для старшого командного складу ще були, а ордени і медалі для середньої офіцерської ланки вже закінчилися. Все, що можу, — попросити тебе про послугу: одна дуже високопоставлена людина, сам її пізнаєш, вимагає на пару годин інтелігентного офіцера з хорошими манерами для делікатної справи… що ще додати? Справи, яка не підлягає розголошенню. Але всі підходящі кандидатури з нашого Управління були перебиті під час виконання службових обов'язків саме через свою надмірну інтелігентність і делікатність.
— Ну, чому ж усі, товаришу генерал? От наш замполіт, наприклад…
— Якщо наш замполіт — інтелігент, то я — прима-балерина! І взагалі — не перебивай старших… Але це добре, що ти встряв. Бо це означає, що й тобі до хороших манер, як до Фастова рачки… по шпалам. Тому ти зрозумієш мої переживання. Але вибирати нема з кого, я вже сказав. Шуруй додому, поголись, почисти зуби, черевики, помий ноги і не забудь поміняти шкарпетки. Як удома немає цілих — заскоч на склад речового довольства, записку я дам.
— Спасибі, у мене мама пильнує…
— Мамі привіт. Так от, зараз одинадцята, о чотирнадцятій нуль-нуль чекаю для стройового огляду. Форма одягу цивільна, сорочка біла. Краватка обов'язкова, можна яскраву, бо завдання все ж таки неофіційне. Виконуй!
Я вклався у дві години, проте Генерал залишився задоволений моїм виглядом і облишив жартівливий тон:
— Сирота, одна дуже впливова жінка, здогадуєшся, хто, вирішила купити своїй доньці на весілля порцеляновий антикваріат. Є товар, є продавець, але з'являтися до комісійного нашій дамі не з руки. Не той рівень номенклатури. Тому операція відбудеться вдома у хазяйки сервізу. Природно, такі люди без охорони нікуди не рипаються. Але вона не хоче втягувати у цю справу конторських, бо я вже казав, що це все у приватному порядку, суто по-сімейному. їй не потрібні зайві чутки. Повторюю, не той рівень. Тому вона звернулася до мене. Сирота, я тебе дуже прошу — не підведи. Людина вона принципова, але від її настрою багато що залежить. І для мене, і для тебе. Через півгодини тебе забере чорна «Волга». Вперед — і благаю: жодних сирітських жартиків.
Я сказав: сука буду!
Генерал показав мені кулак і зробив вигляд, що збирається вийти з-за столу. Я вискочив за двері — в обійми замполіта. Той щось одразу запідозрив.
— Капітан Сирота, куди це ви такий святковий?
— До Палацу одружень, розписуватися. Товариш генерал вже благословили. Він же для мене — як батько рідний, ви ж знаєте.
І побіг собі коридором на вихід.
Новенька «Волга» зі спецномерами прибула секунда в секунду. Загалом у нашій столичній номенклатурі нараховувалося чотири серйозні дами, від яких багато що залежало. Багатьом людям. І нашому Генералу теж. Але три з чотирьох начальниць звеліли би привезти сервіз їм додому або на роботу. І лише в однієї залишилося достатньо делікатності, аби поїхати по подарунок самій.
Я все правильно вирахував. Вона вийшла з під'їзду відомого всім киянам будинку через кілька секунд після нашого прибуття. Мені вистачило часу тільки на те, щоби вискочити з машини, ввічливо привітатися і відчинити перед нею задні дверцята. Ми досить швидко примчали у старий двір на Микільсько-Борщагівській. Там вийшли з машини. Я запитливо глянув на даму, вона кивнула у бік середнього під'їзду. Біля входу я вибачився:
— Даруйте, я перший.
Швидким жестом перевірив наявність пістолета під лівою пахвою і увійшов. У під'їзді було прохолодно і порожньо. Я викликав ліфт. Коли він прийшов, дама сказала:
— Третій.
Мені подобалася ця суто професійна манера не видавати всю інформацію одразу, та ще й в одній фразі.
На поверсі перед розчиненими дверима вже стояла літня жінка. Зобачивши нас, розпливлася у посмішці на всю ширину одвірка. Я ще раз вибачився й увійшов першим, увігнавши господиню в стан легкого шоку. Але моя дама незворушно поводилася, як належить, — зупинилася перед порогом. Я швидко обійшов усю квартиру, в якій жила, як я зрозумів, вдова медичного світила. Не проминув не те що ванної і кухні, а й туалету. Потім так само рвучко повернувся до передпокою і сказав:
— Прошу вас.
Дама рефлекторно затрималася на секунду перед великим круглим дзеркалом на стіні і вочевидь залишилася задоволеною. Господиня, пройнявшись нашим настроєм, жестом запросила нас до вітальні. Тут я вже не пхався поперед батька в пекло.
В центрі великої кімнати на столі чекав на нас дивовижної краси антикваріат: сервіз на дванадцять персон із картинками пасторального життя у стилі бароко на кожному предметі. Я скромно відійшов на пару кроків і почав вивчати корінці книжок у великій дубовій шафі. Чимала частина літератури була німецькою мовою — старі видання з готичним шрифтом. У склі шафи я бачив усе, що діялося за моєю спиною.
