– Пшкен дут! Пшкен дут!..
Всі руки залиті в них соком, як кров’ю. На зеленому сіні з горових полонин, із запашними квітками, лежали старі татари у білих чалмах й ждали купців. Запах свіжої кави мішавсь із запахом часнику. Бряжчали філіжанки. Раптом вітер зняв хмару пилу, яка закрила все. Все щезло. Потому, як із туману, почали випливати поважні мулли, в зелених чалмах і в довгих халатах, що сунулись тихо по хідниках, а там – цілі гори черешень і абрикосів, помідорів й цибулі; сліпили очі мідні коновки, довгі, як сурми, на плечах суворих сільських татар, що грубим, сердитим голосом, немов дрова рубали, хвалили своє молоко:
– Вар-сют-вар…
Дзюрчали десятки фонтанів, лящали та щебетали всілякі птахи у клітках попід піддашшям, свистів стругом бондар, що тут, у чорній печері, повній ліщини й запаху лісу, робив обручі. Вихилявсь за кожним разом із крамниці й купав на сонці свою білу бороду, червоний фез. Сохли вздовж стін великі вила і наставляли засмалені кінці, немов волячі роги. Арабські літери повзли по вивісках, неначе павучі ноги. З вулиці не своїм голосом кликано спраглих по лимонад:
– О-ой бузлй… пектатлй!..
І простягались у той бік руки.
З вікон кав’ярень стирчали, як ліс, цибухи і струмки синього диму повзли, як змії.
Громадський деллял[7], завішаний весь дукачами на продаж, намагавсь усіх перекричати.
Блищала на сонці черепиця дахів, світились вікна в мечетях, пашів нагрітий камінь, горіли, як маки, фези, кричали птахи і продавці, дзвенів метал по кузнях, безперестанку дзюрчала вода, запирав віддих у грудях запах шкури, кави та часнику, бряжчала посуда, шкварчав шашлик, душив усіх пил, – і в сьому пеклі життя, у сьому хаосі фарб, ліній, пахощів, згуків, у сій неможливій тісноті проскакував часом, зайнявши всю вулицю, новий фаетон під білим парасолем, із елегантними європейцями, як щось чуже, негармонійне, й зникав за хмарою пилу…
А вгорі, над тим бурхливим морем, із високих білих мінаретів, серед блакитного неба, лунав протяглий, жалібний спів муедзинів: «Прийдіть, достойні, на поклін Богу, прийдіть по рятунок. Немає Бога, опріч Бога, і Магомет його пророк…»
Абібула ледве розгледів батька. Старий Сулейман, у білім халаті і білім тахе[8], так притуливсь до надгробника, що його трудно було відрізнити від каменя. Очі йому вже не служили, і навіть окуляри не помагали. Проте він не кидав своєї роботи й, зігнутий, скулений, у богомільнім настрої довбав із Корану святі слова. У чорній пащі крамниці стояли рядками надгробні камні, розмальовані й білі, у фезах, чалмах, тюрбанах, немов там зібрались поважні гості. На ляді спав робітник. Закинув голену голову, відкрив беззубий рот і простяг босі ноги. Зсохлий, зморщений, жовтий, він скидавсь на мерця, над яким скоро буде стояти один із надгробників.
Сулейман дуже зрадів, діставши чотки, – без них він був як без рук. Кинув роботу й почав оповідати синові останню новину, яка вже облетіла Бахчисарай: мулла Смаїл, такий достойний, багатий, імам і хатіп[9], прогнав учора єдиного сина Рустема. Батько не міг врешті стерпіти, що син бунтує народ проти духовенства, пише книжки, в яких ні слова нема про Бога, сміється з давніх звичаїв і навіть із Корану. А що найгірше – найнявсь у кав’ярню до ефенді Мухтара, який з муллою у сварі, і з сьогоднішнього ранку подає гостям каву.
– Кажуть, мулла Смаїл лихий на сина, що не хоче сватати Шерфе, хоч батьки замінялись уже словом, – сказав Абібула.
– Ах, молодь, молодь. Се ж бейнамаз[10], та й годі!.. Крий Боже мати такого зятя. Великий Бог – Алла ікбер! – закінчив старий Сулейман своєю любимою приповісткою.
Був саме час, коли Сулейман ходив на каву. Надівши чалму та взявши в руки чотки, він подавсь до кав’ярні ефенді Мухтара, яка була лиш через дорогу. Вже тридцять літ він щодня у такий час відвідував її. Абібула подавсь за батьком.
Кав’ярня торгувала сьогодні добре. Всі хотіли на власні очі бачити, як син такої відомої в місті особи розносить каву, мов простий наймит. Тому в кав’ярні було аж тісно. Хазяїн поїхав у Сімферополь, і гостям служили Рустем та хлопець Бекір, тонкий, високий і клаповухий.
Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого. Служив він гостям не дуже зручно. Проте всі його кликали, кожен намагавсь, щоб він подав каву.
– Рустеме! Нам кави!..
– Ха-ха!.. Рустем, неси до нас!.. То ми тобі служили, тепер послужи нам.
– Ми всі служимо один одному, – осміхався Рустем.
В кутку сиділи якісь селяни. Скромні, похмурі, немов чужі горожанам. Сулейман вступив із ними в розмову. Вони оповіли, що привезли хорого, одержимого злим духом, – «меджіна». Вже п’ять літ не ходить, із того саме часу, як мало не згорів на пожежі. Сьогодні на Азізі будуть молитись дервіші, то, може, виблагають йому полегкість.
– Алла ікбер! – зітхав Сулейман і слухав далі.
Бекір задовольнив своїх гостей й підсів до них.
– Ну, скоро підеш у москалі? – жартували ті з його.
Бекір зацмокав та закрутив головою.
– Втечу… зароблю гроші – й гайда до Стамбула…
Очі в нього спахнули й червоні вуха світились на сонці.
– Ч-чорт його знає! – гарячився Бекір. – Служи у війську, коли дають домуз (свиню) їсти. Розумієш, хитрий який: зварить із свинини юшку, м’ясо дає своїм, а юшку нашим: на, їж!.. Ч-чорт його знає…
– Селям алекім, – привітавсь новий гість. – А де Рустем?
– А, Джіафер! – радісно скрикнув Рустем й побіг назустріч.
– Так се правда? Ну, розказуй, як було діло…
Рустем потяг його в куток.
– Все розкажу… потому. А тепер маю до тебе справу…
– І я до тебе в справі. Знаєш, Осман зрікся грати у твоїй комедії. Як дізнавсь його батько, який зміст п’єси, так і насів на Османа. А той, дурень, злякався й не хоче грати.
– Ну, се байдуже, десь знайдемо другого.
– Завзялись на нас старі. Таке робиться, що страх. Вони нас камінням ладні побити. От побачиш, що наша вистава так не минеться.
– Пусте… тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерті старих піде все краще, – потішав його Рустем. – А моя справа така: сьогодні приїхав із села один вірний товариш. Треба через нього послати книжок. От ти б і приніс, бо мені не можна кинути службу.
– Добре. Я принесу. А ти приходь завтра, треба порадитись.
Рустем мусив покинути товариша: нові гості вже його кликали.
Та не встиг він поставити на стіл філіжанку, як хтось гукнув знову:
– Рустеме, тебе Айше кличе.
Рустем враз зблід, і філіжанка затремтіла в його руках. Здержуючись, щоб не побігти, він вийшов на вулицю. Його небога, восьмилітня Айше, перегнувшись над важким кухлем із водою, лукаво кліпала до нього очима та моргала фарбованими бровами. Вони зайшли в подвір’я і тут, у темному закутку, Айше дістала з-під ватованого халата зібганий папірець і подала Рустемові.
Рустем так хапавсь прочитати, що мало його не роздер.
«Я вже чула про твою біду, Рустеме, – читав Рустем надряпане напівписаними, напівдрукованими літерами. – Та не журись. Господь милосердний. Так, як ти зробив, – ти зробив найкраще, і я твоя вірна Мір’єм. Коли б ти знав, що нині сталося. Батько побачив у мене каламар і перо. Так на мене кричав, що я плакала, і досі очі червоні. Побив каламар і викинув перо, а сам побіг сердитий і забув чотки. Та я мовчала, хоч добре знаю, що в Корані того не стоїть, аби жінка не сміла писати. Тепер пишу батьковим пером. Було б мені, коли б дізнався. Твої книжки читала аж двічі. Хоч мені страшно (від твоїх думок), та ти не смійся. Я хоч не вчена, проте чую, що твоя правда. А що ти не схотів брати Шерфе, то зробив добре. Вона сміється з тебе і не кохає. Сьогодні Абібула буде молитись, а батько поїде. Мати лягає рано. Прощай. Хай звеселить зір твій Аллах. Твоя Мір’єм».
Коли Рустем вернув до кав’ярні, щоки в нього горіли і все тіло стало туге і легке, як м’яч. Гостей, як і перше, було багато. Старий Сулейман поскидав капці, поклав ноги у білих панчохах на софу і пахкав із довгого цибуха. Він справляв тут свій кейф. Абібула вів тиху розмову з приїжджим муллою, а в кутку, серед синього диму, викладав свої погляди гостям балакучий Бекір:
