Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піньмати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивовалися на сюю кумедію… Та як і не дивоватись, бачачи, що чоловік о своїм умі ні з того ні з сього полетів, як птах. І коли б се опівночі, як усяка нечисть І товчеться, а то ще й сонечко тільки-тільки що зайшло… Стара Льозниха ледве від старості та від недуги вийшла на вдвір'я і, дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартовали, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобі, господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати, та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» – та й задивилась на них, а далі… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розглядівши, потюпала до козаків і стала їм розказовати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетів. «Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворона, тільки що не крака, а знай пити просить…»

Пан писар і козаки – нічого робить – порозіходились і порозказовали, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетів, мов ворона… І усі ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: «Жди ж добра, коли і начальство наше «обвідьми-лось!» А Прокіп Ригорович зна, де раки зимуються! Він хоч і перелякавсь, та не забув ні про вареники, ні про яеш-ню, ні про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже і не згадовали.

А наш пан сотник летів, сердешний, летів від самого Конотопа і не зна, де він опиниться і що з ним буде, аж гульк – хутір, і він чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється – аж се хутір Безверхий, що на Сухій Балці… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двір, де вже він раз був… От як улетів у двір, та до хорунжевниної хати, та у сіни, та прямісінько у хатні двері, що зачинені і ізсередини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь, як колода, і не дише, і не ворушиться… Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чаклувала над хорунжівною конотопська відьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз і обізвалась до нього:

– Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. – Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу ні послушанія; лежить наш пан сотник, мов одубів. Нічого Явдосі робити, поволокла його самотужки у хату і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху, зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матір її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче: – Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двірню. Що ж будеш діяти: злякавсь, злякавсь, нігде дітись. Ніколи тепер тобі переполох виливати. На лишень, понюхай сього. – Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі, а далі став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далі злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив та й каже:

– Дай, тітусю, ще.

– Але! – каже Зубиха. – Я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що на полу спить панна Олена… та так і задрижав мов опарений. Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тільки, як порозпускались, так ті вже прикрили пазуху, та й то не зовсім…

Уласович наш, як вздрів таку кралю, та так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і працю свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!

Він би що-небудь і придумав… гм! так Явдоха його за полу сіп, і притягнула до печі, і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отею жабу та й скрути їй головку набік, і ще живу, не здохшу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як веліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадила на припічок.

Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну, точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни… вона зараз спросоння і заговорила, і каже: «Н вже мені пан Халявський!… плюю на нього… Микиточку, мій голубчику! Де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»

Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжів-ну: так та його за руку дьорг! Відвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці, креймашки, скляночки, жарнівки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хорунжівна знай спросоння проговорює: «Микиточку, душко Уласовичу! Час від часу дужче тебе люблю!»

Далі Явдоха подала йому жаб'ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася, і стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрьоху… коли не віддасте… утечу…»

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:

– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому.

– Як додому? Тільки усього і буде? – пита пан Микита.

– Буде з тебе і сього; чого тобі більш? – каже Зубиха. – Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо додому.

– Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп'ять летіти, то цур йому; єй! Не можу!…

– І ні вже, синку, і мені тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб'ячої кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться.

От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:

– Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.

Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!., днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном иоганя, та цмока, та приговорює, мов на кобилу, і піднялися під самії небеса!…

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович За-брьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! Воно чкурить ще прудше, чим Яць-кова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти докучали.

Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! Біля Забрьошиних воріт і впало… Пан Уласович як гепнув, та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вглядів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось проводжала.

– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали і досі… я отеє усе за вами журилася…

– Чого ж ти вийшла за ворота? – розшітовав її пан сотник.

– Із журби! – каже Пазька.

– А кого ж ти проводжала з двора?

– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…