У гробовому мовчанні ми з ним вийшли із храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов і обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернений рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

— А яка гарна ідея, — сказав Гарольд.

— Що?

— Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, — Гарольд хижо посміхнувся.

— Не любиш ти принца.

— А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

— Спасибі, — сказала я, зітхаючи.

— За що?

— За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

— Нема за що. Ти класно літала.

Я посміхнулася:

— І план, кажеш, гарний?

— Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

— Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

— Тепер вони ще наскаржаться королю…

— Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

Він здригнувся. Покосував з підозрою:

— Звідкіля ти знаєш?

— Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури…

Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

— Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина.

— Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги.

— Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька.

— Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

— Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна.

— Підемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… чи просто хай буде широка площа…

Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:

— Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!

І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:

— Ну ось… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Добре. Добре. Нехай начуваються.

І повернувся до вершника, що чекав наказів:

— Збирай людей. На світанку виступаємо.

Стражник поскакав.

— Ось так, Лінко, — з тугою сказав Гарольд. — Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати.

Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.

— Відьмина Печатка — це місце? Туди можна потрапити?

— Відьмина Печатка — це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які з цього світу потрапляли в той і назад. Могли передати мерцеві звісточку від родичів. І навпаки.

— Загробний світ? — я роззявила рота.

— Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди потраплять. Посередники — ті, хто ходив туди-сюди, — дуже цінувалися. А крім того що вони передавали звістки від родичів, ще й хороше містечко могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…

— Ну нічого собі, — вирвалося в мене.

— Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?

— Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду.

— От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей.

— Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі.

— Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…

— Оберон? Вона в нього?

— Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне.

— М-да, — пробурмотіла я.

Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина.

— Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки.

Гарольд знизав плечима:

— У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися.

— Але там є принци? — мій голос затремтів.

— Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци.

Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім.

— А чому Оберон сам туди не піде?

Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:

— Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться…

— А якщо він умре? Не почнеться?

Гарольд винувато схилив голову.

— Ну що ти мовчиш?

— Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я.

— Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону?

— Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили.

— Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи.

Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно.

— Пробач.

Він мовчав.

— Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди…

— Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть?

— Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.

— Я тебе привів, щоб ти вмовила Оберона, — заперечив Гарольд не дуже впевнено.

— Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш — він не може йти?

Над рікою загорілася перша тьмяна зірочка.

— Якщо чесно, — тихо сказав Гарольд, — я тебе привів просто від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось з тобою… поговорити, чи що.

— Ну от і поговорили.

— Поговорили, — Гарольд зітхнув. — Ліпше тобі повернутися, звичайно. Все одно…

Він замовк.

— Як він міг дати таку дурну обіцянку? — вирвалося в мене. — Не міг придумати щось інше?

— Може, й міг, — голос Гарольда став строгішим. — А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?

Зірки спалахували одна за одною, ніби розсипали білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.

Гарольд мовчав.

— А час? Час там такий самий?

— Оберон казав, що точнісінько такий самий. День у день.

— Хоч це радує, — я нервово захіхікала.

Гарольд ухопився за голову:

— Лінко… Ця ж Печатка — така паскудна штучка. Якщо за неї хтось увійде з нашого боку — поки він не вийде назад чи загине. Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов — сподівайся на себе!