Мені знову пригадався Уйма: «Аби голова пролізла». Кажуть, пацюки вміють пробиратися крізь діри розміром з вічко. У них череп якось там стискається. Шкода, що я не пацюк.

Обдираючи вуха, повертаючись то так, то сяк, я зуміла проштовхнути між прутами голову. Клітка небезпечно гойднулася. Сопучи й хекаючи, я визволила руки. Обперлася об підлогу — не вистачало ще, щоб клітка покотилася знову й задавила мене! Видихнула все повітря; м’ясо, яким пригощав мене принц-деспот, і вода, якою частував мене Уйма, неприємно захвилювалися в животі. Бодай би той принц лопнув зі своєю гостинністю! Ще трішечки…

Якийсь час я лежала на холоднючій підлозі, переводячи подих і намагаючись утамувати тремтіння. Потім вирішила, що мені терміново треба до туалету. Підхопилася, швидко оглянула зал, але не знайшла нічого ліпшого, ніж як прилаштуватися зі своєю потребою в дальньому кутку за купою сміття.

Після цього мені полегшало. Я пройшлася залою заспокоюючись. Навколо, як і раніше, було тихо. Я прокралася до дверей, притислась до них вухом…

Вони йшли сюди! Абсолютно точно: я почула далекий тупіт, голоси, металевий дзенькіт, і звуки ці щосекунди наближалися!

Від жаху мені знову захотілося в туалет. Я визволилася із клітки, а що далі? Куди я звідси подінуся, полечу? Кроки наближалися, ой лелечко…

Я підстрибнула. Зависла на долю секунди, важко опустилася на підлогу. Закусила губу, підстрибнула ще раз. Змахнула руками, наче птах. Повітря видавалося грудкуватим, ніби старий ватяний матрац. Вище, ще вище, ось і стеля. Надія одна: вони не бачать у темряві. Вони принесуть із собою факели, але я так вибруднилася, що зійду за химерний вапняний наплив…

З того боку загриміли ключі. Завищав, відчиняючись, засув. Я побачила смужку світла під дверима. Звичайно, вони відразу подивляться нагору — клітка ж була підвішена до стелі?

Я вже збиралася шльопнутися з висоти на голови тюремникам, як раптом побачила діру в стелі. Начебто відкритий каналізаційний люк, тільки перевернутий догори дном. Сіпнувшись, як потопаючий плавець, я підлетіла ближче, вхопилася за край, трохи підтяглася — і одночасно зі скрипінням дверей, що відчинялися, влізла досередини.

Тут можна було обіпертися об стінки спиною й ногами. Завмерти, як тарган у щілині, і відсапатися.

Унизу металося світло факелів, гриміло залізо й репетували три голоси. Один лаявся аж гай гудів, двоє інших вигукували в паніці якісь виправдання. «Чаклуни!» — долітало до мене. — «Ой лишенько моє, та ж чаклуни, у повітрі розтанули!» Луна повторювала їхні слова, так що шум стояв, як на дискотеці.

Я поворухнулася. Униз посипалося сміття зі щілини. Я завмерла.

Вони нічого не помітили. Обійшли зал, освітили все факелами, знайшли те місце, де я не втрималась і влаштувала туалет. Заверещали так, що хотілося вуха заткнути, — от тільки б руки були вільними.

Нарешті вони пішли.

Я повисіла ще трішки, для певності. Подивився вгору: колодязь, такий же рівний і кругленький, тягнувся кудись дуже високо. Що там? Куди мене виведе цей шлях?

І повільно, обережно, то намагаючись летіти, то впираючись у стінки, я рушила нагору кам’яною кишкою.

А якщо там, нагорі, люк привалено кришкою?

Кришки не було. Були ґрати, зовсім негусті, і я пролізла крізь них майже без зусиль.

Вибралась, лягла на підлогу й не встала б, навіть якби сам принц-деспот вирішив прогулятися поблизу.

Ото б хтось простяг наді мною руку, сказав би «Оживи», передаючи мені частину своєї сили! Нікому. Взагалі нікому. Навкруги темрява, залізо, вороги й зрадники. І десь зовсім поруч — Соляна Безодня.

Я встала й пошкандибала коридором, сама не відаючи, куди йду, і нітрохи не переймаючись обережністю.

Ось я визволилась із клітки. Вибралася з темниці. Ну і що? Із замку мені не вийти ні за що у світі. А що я їстиму? Що питиму? Ліпше вже відразу здатися.

Приблизно так розмірковуючи, я йшла в повній темряві, поки коридор раптом не завернув, і я не побачила нішу в стіні. У ніші стояло чи то ліжко, чи то ослін, і на ньому хтось лежав.

Спершу я хотіла пройти мимо, але потім усе-таки не втрималася й глянула.

Він лежав на спині: блакитні очі дивляться прямо перед собою, руки складені на грудях. Між пальцями стирчить грубе дерев’яне руків’я.

— Майстер-Генерал, — прошепотіла я.

Цього разу він був не в білій сорочці й не в пурпурній. Золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного шкіряного жилета. Цей Майстер-Генерал виглядав багатшим за колишніх двох і акуратнішим — у нього навіть волосся було подекуди заплетене в кіски.

Але теж мертвий. І теж з дірою в грудях. Може, він теж уміє оживати?

— Майстре-Генерале, — сказала я пошепки. — Отямтеся. Мені самій так зле…

Він не відповів. Та й якої відповіді чекати від захололого трупа?

Далі я рухалася, як сліпа. Взагалі не пам’ятаю, куди йшла. Змінювали один одного сходи, переходи, й коридори. Мабуть, я забрела в якусь зовсім заборонену частину замку — тут не було ні душі, нікого: ні сторожі, ні бранців. Вітер гуляв коридорами. Тут навіть пилюки не було.

Потім я знайшла сходи й почала по них підійматися. Подумала: може, зрештою, я знайду хоча б вікно? Хоча б бійницю чи щілину, щоб можна було кинутися вниз? Пощастить — злечу, а не пощастить — то й розіб’юся?

Сходи вивели мене до величезної зали, сповненої шерехами і ледве чутним поскрипуванням. Я затримала дихання: по гладкій кам’яній підлозі тисячами снували чорні жуки, огидні на вигляд. Шурхіт їхніх лап і надкрил відлунював від стін і стелі. Я злякалася, що мене знудить, і швиденько рушила назад.

— Хто тут?

Я підстрибнула.

Виявляється, високо під стелею висіла ще одна клітка. Більша за мою і не кругла, а квадратна. У клітці сидів, тримаючись за пруття, довговолосий бородатий чоловік. Він не бачив у темряві. Намацував щось поряд із собою й водночас вдивлявся в морок трохи правіше від мене.

В’язень! Мій побратим по нещастю!

— Хто тут? — повторив він швидко і пошепки. — Відповідай! Я знаю, що ти тут!

Йому нарешті вдалося відшукати кресало. Руки в нього тряслися, і він не відразу висік іскру. Нарешті з-під пальців блимнув вогник; жмурячись, як від яскравого сонця, в’язень запалив свічу й підніс над головою.

Я стояла нерухомо, щоб мене розгледіли.

— Хлопчику! — свічка задрижала в його руці. — Ти як? Звідки тут?

— Я дівчинка.

Він довго мовчав.

— Я втекла із клітки. Майже такої, як ваша.

— Уте… утекла?

— Так, — я випрямила спину. — Я бачу в темряві й умію літати. Я маг дороги з королівства Оберона.

— Я не чув про таке.

— Ще б пак. Адже це за Печаткою.

Я перевела подих. Вибовкати всі таємниці за півхвилини, та ще коли тебе не питають, — це вміти треба. Справжній подвиг розвідника.

— Дивно, — промурмотів в’язень і опустив руку зі свічею. — Дива… Розкажи мені. Я стільки літ ні з ким не розмовляв…

Мені здалося, що я теж не розмовляла ні з ким як мінімум років десять. Я готова була підійти ближче, але не йти ж просто по чорних жуках!

— Це смужелиці, — сказав в’язень, наче ця новина мала мене заспокоїти. — Нічого!

Я зціпила зуби, наблизилася навшпиньках й задерла голову. Людина із клітки дивилася на мене зверху вниз, підсвічуючи собі тоненьким язичком полум’я. Він сильно мружився.

— Ти не могла б дотягтися до ось того колеса й опустити клітку нижче?

Я простежила за його рукою. Дійсно, у кутку був механізм із колесом і важелями, від нього вів ланцюг до кільця на стелі. На другому кінці ланцюга висіла клітка.

— Спробую, — сказала я, повністю впевнена в тому, що з моєю вагою і силою цю хитру машинерію не здолати.