— Ну так. Як коли б у нього було дев’ять однакових будинків і він жив би в них по черзі. Десь умер — в іншому місці ожив. І відразу в бій. Щоб не гаяти час. Він не бенкетує, не спить і не їсть, не любить жінок. Він тільки бореться, — некромант зітхнув. — Це великий скарб, тіло Майстра-Генерала. Якби моя мачуха його не мала — давно б усіх перебили й замок зрівняли з землею.

— Він великий воїн, — сказав Уйма із незрозумілим виразом обличчя.

— Під його керівництвом, — очі Максиміліана затуманилися, — усі стають воїнами. Старі діди й бабусі, боягузи, каліки — усі. І не тільки люди. Можна хоч ляльок нашити з мішків, з дерева витесати чи з глини зліпити. Щоправда, солдати із глини розвалюються надто швидко… Звірів можна послати в бій. Якщо в тебе є Майстер-Генерал — все, вважай, ти переміг. Та що завгодно можна зробити!

Максиміліан замовк. Велика холодна крапля просочилася крізь хвою й упала мені за комір.

— Що ж, — тихо запитав Уйма, — і замок принца-деспота можна здолати?

— Ну, — некромант згорбився під його поглядом. — Узагалі-то… не можна.

— Не пробували?

— Пробували… один раз. Знайшлися такі. Тільки принц-деспот усі входи закрив, військо побилося-побилося об камінь, та й по всьому. Короля їхнього прихлопнули, а в Майстра-Генерала засадили стрілу. Відтоді вони, кажуть, усе втратили — і замок свій, і землю, і людей. Отак і ходять, і Майстра-Генерала із собою носять, мертвого, звичайно, з двома стрілами. Думають, він оживе.

— Та ж ми їх бачили! — не втрималась я.

Некромант навіть не глянув у мій бік:

— Та тільки він ніяк не встане, стріли ж дві.

— От тобі й маєш, — промурмотіла я саркастично. — Зі стилетом вставав, а зі стрілами…

— Після поразки він не оживає, — Максиміліан, як і раніше, звертався до Уйми. — Якщо здолали — значить, усе. Протухло.

Червоне лезо ножа світилося в темряві. Я сиділа, схрестивши ноги й поклавши на коліна посох. Це що ж виходить? Ми з такими зусиллями й ризиком знайшли двох принців, а користі від цього жодної. Принца-деспота не примусиш, принца-бранця не звільниш. Стільки сил і часу — собаці під хвіст…

Людожер спідлоба дивився на червоне лезо, і по його очах не можна було зрозуміти, про що він думає.

— До країни вулканів довго летіти? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Некромант хотів відповісти, але Уйма раптом підвів голову:

— А як він узагалі вибирає, де йому оживати?

Я не відразу зметикувала, що людожер має на увазі Майстра-Генерала.

Некромант шморгнув носом. Витер нюні тильною стороною долоні:

— Кажуть, він приходить на останній бій. Так кажуть. Якщо він комусь дуже потрібен. Ну от як моїй мачусі, коли принц-деспот зі своєю армією на наш замок попер.

— А за принца-деспота він коли-небудь воював?

— Сотню разів! Принц із його допомогою стільки земель заграбастав… Щоправда, це вже давненько було.

Знову все стихло, тільки дощ шарудів по гілках.

— Отже, він то за тих, то за інших, — підсумувала я. — Йому що, зовсім усе одно, за кого воювати?

— У кого бій — останній, за того й воює.

— І скільки в деспота було тих «останніх боїв»?

— Дурненька, — нешанобливо сказав некромант. — Останній — не за рахунком. За настроєм. Коли хоч умри — а треба перемагати.

— Це мені знайоме, — посміхнувся Уйма. — Мій татусь, Охра Кісткогриз, теж так уміє. Вирушає до якихось недобитих Шакалів за двома бочками риб’ячого жиру, а вірить, начебто в останній бій, най-найважливіший. У нього б Майстер-Генерал узагалі ніколи не вмирав.

— Хіба нам не байдуже, — пробубніла я. — Якщо замок деспота все одно не здобути.

Уйма подивився на мене, потім на Максиміліана. Поманив некроманта пальцем. Той підповз ближче.

— Спробуєш утекти? — запитав Уйма, оголюючи в посмішці білі зуби.

Максиміліан відсахнувся і так заметеляв головою, що з мокрого волосся навсібіч полетіли краплі. Він був наляканий; я покосувала на Уйму, і мені теж стало лячно.

Уранці ми перевалили за пагорб, і перед нашими поглядами постала пристань вогненних куль.

Не те щоб я раніше ніколи куль не бачила. Якось у нас перед школою на перехресті цілий місяць стояла надута куля з якоюсь рекламою, але та була шматяною, з обвислими сірими боками, на ній точно нікуди не полетиш. А від цих, прикутих ланцюгами до якорів, так і пихкало жаром. Їх було три: дві майже чорні, важкі, ланцюги навколо них провисли. А третя — темно-червона — висіла над землею, натягуючи ланцюг, і повітря над нею тремтіло.

— Трьох не підійме, — тихенько сказав Максиміліан.

— Навіть не думай, — прочитав його думки Уйма. — Тільки один крок убік — знаєш, що буде?

Максиміліан звісив голову.

Чим ближче ми підходили до куль, тим сильніше неспокій закрадався в мою душу. Під кулями притислись до землі хижки й помости, і ще якісь дивні споруди, а навколо — ні душі. Ні голосів, ні кроків, ні гавкоту, ні скрипу коліс — у тиші чулося тільки незрозуміле шкрябання, шерех і метушня, наче у величезну сірникову коробку завбільшки з будинок заштовхали хруща.

— Перевізнику! — крикнув Уйма, порушуючи цю моторошну тишу.

Відчинилися дерев’яні двері, що висіли на одній завісі. Виглянув старигань віком років з дев’яносто, жовтий, зморшкуватий і лисий, зате з довгою білою бородою.

— Ну?

— До країни вулканів відвезеш?

— П’ятсот монет, — старий не зрадів і не здивувався.

— Триста.

— Чотириста п’ятдесят, — старий знов-таки не виявив жодних емоцій, наче всі питання й відповіді були розписані наперед.

— Триста.

— Чотириста.

Уйма відчепив від пояса гаманець. Кинув старому. Той не піймав, роззява. Гаманець ударив йому в груди, старий похитнувся і шльопнувся на підлогу. Дзвякнули монети. Старий скривився, потираючи ребра:

— Тут триста п’ятдесят.

— То ми летимо чи йдемо геть?

— Летите, — старий піддав гаманець босою ногою, спритно, як мавпа, підняв його, перехопив рукою і засунув за пазуху. — Де в країні вулканів приземлитися?

Ми переглянулись.

— Ми шукаємо принца-саламандру, — сказала я, перш ніж Уйма встиг втрутитися.

Стареча лисина — від брів і, напевно, до потилиці — взялася дрібними брижами зморшок. Здається, мої слова дещо похитнули його нудну байдужість.

— Мало з вас узяв, — сказав він після довгої паузи.

— Що було, то спливло, — зазначив Уйма, скоса зиркнувши на мене круглим скаженим оком.

— Біс вас бери, — старий зважився. — Вам, значить, до столиці тамтешньої треба, до палацу. Заради такої справи найкращу кулю запущу. Ходімо.

Ми пройшли слідом за ним через перекошені двері й опинились у квадратному дворику. Над головами нависала розпечена куля. Шкрябання, шерех і метушня зазвучали голосніше, вони долинали з кулі, зсередини. А посеред дворика, обплутана мотузками, стояла величезна дивна штука, я з першого погляду навіть не зрозуміла, що це таке. А коли зрозуміла, то так і завмерла з роззявленим ротом.

Це був кістяк! Точніше, лише грудна клітка з ребрами. Подекуди ребра були зв’язані, подекуди — зчеплені залізними скобами, до хребта кріпилися ланцюги, що вели нагору, до кулі, а всередині, де колись містилися легені, серце та інші нутрощі, було влаштовано щось на кшталт кабіни для повітроплавців. Я так і вклякла, ніби до землі приросла.

— Непогано, — сказав Уйма. — І де ж це водяться такі пташки?

— Де треба, — чемно повідомив старий. — Голову пригни, бо таких здоровенних ми зазвичай не перевозимо.

Уйма пробрався досередини, через секунду я побачила його крізь ребра, як крізь ґрати. Тепер, коли він згадав про «пташок», я й сама здогадалася, що, схоже, кістяк пташиний, а отже, легкий. Та тільки навіщо? Що їм, важко було звичайний кошик змайструвати?

Некромант стояв і дивився на це потворне чудо; видно, і на нього будова кулі справила враження. Тим часом старий-перевізник вліз на хисткі сходи (мені здавалося, що він ось-ось гепне звідти) і довгим ціпком загупав по темно-червоному гарячому боці.