Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:

- О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.

Заходить поважана пара.

- Ребе, ми дочку заміж видаємо.

- Хороше діло. І що?

- То як ви скажете - в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?

- Про що мова - звичайно, без сорочечки.

- Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.

- Тоді в сорочечці.

- Так це не дуже приємно. Самі знаєте.

- Тоді без сорочечки…

- А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?

- Тоді в сорочечці…

- Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?

Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається:

- Послухайте: в сорочечці чи без сорочечки - все одно вашу дочку ви… ну, самі знаєте, що з нею зроблять. Отепер підіть і скажіть те ж саме тій старій дурепі, котра на лавочці сидить.

Є чимало фактів, котрі свідчать, що славетні єврейські оповістки часто-густо були точними замальовками конкретних ситуацій. Як оцей фрагмент зі спогадів відомого сучасного російського поета Ігоря Губермана про своє дитинство.

Живе собі типова для тих часів єврейська родина. Батько і троє кремезних синів працюють на м’ясокомбінаті забійниками скотини. О п’ятій ранку вони прокидаються, снідають… шклянкою горілки і то не з гранчака, а з тієї, в котру влазить двісті п’ятдесят грамів, після чого йдуть на роботу. Там, звичайно, теж п’ють, бо без цього на такій роботі не можна. Після чотирнадцятої повертаються додому і нарешті сідають до столу.

Старший із синів, як годиться, одружується першим. Приводить у сім’ю мініатюрну красуню із хорошого роду: дочку відомого всьому місту закрійника. Вона закохана у свого великого чоловіка і струшує з нього пилинки. Проте, дещо в його поведінці її бентежить. Одного дня, наважившись, вона ввічливо звертається до свекрухи:

- Мамо, скажіть будь ласка, чому це Боря зранку снідає горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Свекруха, типова єврейська Мама, котрої всі чотири забійники великої рогатої худоби відверто побоюються, негайно гукає синові так, що чути на всю вулицю:

- Борух, отут Роза цікавиться, чому ти снідаєш горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Синочок не одразу, але максимально ввічливо пояснює:

- Мамо, ну хто ж уранці подужає каву з булочкою?

Звичайно, родинне життя - то щастя. Але, як відомо, плями бувають навіть на сонці. Отак і з сім’єю. Часом рідні люди так заведуться, що доводиться йти до рабина. Бо, щоб ви знали, в єврейських общинах ребе не тільки давав поради, а й виконував функції мирового судді. У царській Росії так званому «рабинському суду» офіційно підлягали справи, не пов’язані з позбавленням винних волі. Тобто, весь букет цивільного кодексу.

Старий Фірінштейн з Лінців притягає на рабинський суд свого сина.

- Оце робіть з моїм дурнем, що хочете.

- Не зрозуміли.

- Не вміє пити і грати в карти.

- Шановний, ви що - збожеволіли? Це ж прекрасно.

- Яке там прекрасно. Я ж кажу - не вміє пити, а п’є, не вміє в карти грати - а грає!

* * *

Полаялися два родичі. Анчель Фролькович і Копель Якубович. (Ні-ні, це навіть не однофамілець того, про кого ви подумали). Оскільки сварка була при свідках, то дійшло до рабинського суду.

Вислухали Фрольковича, вислухали Якубовича, порадились і дійшли висновку:

- Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.

- Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?

- Саме так. Доведеться вибачатися.

- Шановний суд, я не знаю, як це робиться.

- А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.

Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:

- Копель не наволоч? Копель не злодюга?

- Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?

- Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.

- Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте - треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»

- Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…

* * *

Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.

- Що сталося, шановний?

- У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.

- Зачекайте, шановний, а докази у вас є?

- Доказів нема, але більше нікому.

- Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.

Вийшли родичі. Голова суду каже:

- Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.

Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:

- Що, знайшли злодія?

- Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!

* * *

Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва - і позивач і відповідач - то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…

Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного:

- Ти, нікчемна паскуда!

- А ти злодюга, бандюга і жлоб з провінції!

- Тьху на тебе!

- Ні, це на тебе тьху!

Секретар суду не витримує і теж кричить:

- Ша, стуліть писки! Шануйте поважного рабина і цей суд!

Рабин з усмішкою зупиняє свого помічника:

- Не заважай. Нехай лаються. Бо ж вони три години підряд брехали нам, як найняті, а тепер, коли вони почали говорити правду один про одного, ти збираєшся їх примусити заткнутися?

А цю оповістку, як на наш розум, то треба обов’язково ввести до навчального курсу всіх університетів культури та академій мистецтв, оскільки в ній йдеться про перші кроки майбутнього шоу-бізнесу на наших теренах.

Єврейськими містечками Поділля десь на самому початку ХХ століття, а може й наприкінці ХІХ-го мандрує трупа музикантів: катеринщик, він же за головного, горбатий скрипаль і ще одна особа, яка не грає, але обходить глядачів з мідною тацею в руці, збираючи убогий гонорар.

У славному містечку Спичинцях, про яке ми вже згадували, місцевий рабин довго придивляється до виконавців, а потім відкликає вбік катеринщика і тихенько запитує:

- А ви впевнені, шановний, що той, котрий з тацею, вас не обкрадає?

- Обкрадає? Ребе, ми не такі дурні, як може здатися. Перед тим, як увійти до містечка, ми даємо цьому ідіотові до правої руки тацю, а до лівої - три живі мухи. А коли відіграємо, то спершу лічимо не гроші, а мух.

Від авторів: стверджувати, що світ єврейський містечок був відгороджений якимсь нехай суто умовним парканом від величезного навколишнього світу українського села було би помилково. Ні, звичайно, існували певні забобони і навіть не дуже хороші традиції. Згадайте класику: чим закінчилися намагання дочки Тев’є-молочника взяти шлюб із красивим і працьовитим парубком із православних? Але ми намагаємося не писати про сумне…

На практиці абсолютна більшість українців керувалася заповіддю про те, що немає різниці між елліном та іудеєм, та, кажучи по-науковому, об’єктивними законами природного співіснування. От візьмемо для прикладу вищезгаданий оркестри. Ви що думаєте, якби він грав тільки для євреїв, то хіба зводили б музики кінці з кінцями? Зараз! І хитрість із мухами не допомогла б. Бо недаремно ж самі євреї придумали приказку, що найбільше вони веселяться тоді, коли їм не треба за це платити гроші.