— Будь спокійний, — сказав я. — Можеш покластися на мене. — І бадьоро посміхнувся: — Щасливої дороги.

VIII

Минула ніч, настав ранок — похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрібненький дощик.

Ми лишились удвох. Забралися в кущі і звідти позирали в тому напрямку, звідки мав повернутися Радан. Теменужка зітхала. А я поглядав час від часу на темне склепіння неба, що ледве виднілося крізь нависле гілля, і марно старався згадати який-небудь елегійний вірш.

«Так, — думав я, — Теменужка зітхає за Раданом. Андрій тривожиться про свій дорогоцінний мінерал. А я, розкривши рота, ловлю гав і не маю, по чому зітхати, за чим тривожитись. Я тільки відчуваю, що мені якось сумно, порожньо на душі, а чому — пояснити не міг би, хоч би як старався».

А втім, навіщо я говоритиму про себе?

Ви маєте уявлення про мій черствий, прозаїчний характер, про мою схильність завжди і за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є від природи: розсудливою і строго-діловою людиною.

Дамо краще слово Радану. Він поетична душа і, як гадає Теменужка, цікавіший за мене.

— Але ж, — скажете ви, — Радана з вами немає?

Правда, його нема. Вибачте, але я зовсім не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповісти вам те, що чув від нього, тільки кількома днями пізніше, коли ця історія з берилом була закінчена.

«Андрій крокував попереду, а за ним — я. його ліхтарик кидав пучок променів, наче прожектор освітлював дорогу; за хвилину-дві ми прибули. Я не встиг показати йому ґнотик, як він сам його побачив. В нього дивна здатність усе помічати вчасно, нічого не випускаючи з поля зору. «Тут, ліворуч — яма, а тут — западина», попереджав він мене всю дорогу. І добре, що попереджав, інакше я тисячу разів міг би розбити голову, поспішно пробираючись по тому лабіринту. Отож, він побачив шнур і, ні секунди не роздумуючи, вийняв ніж, плюнув на його гострий кінець і обережно відрізав до самого капсуля. Потім ми пішли далі.

А галерея стрімко спадала вниз. Мені здавалось, що я от-от сковзну і покочусь по цьому похилому кам'яному циліндру до самого пекла, де впаду у вогонь і дим. Повітря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, і найбільш дивно було те, що воно ніби стискувало груди, налягало, наче якась залізна рука. Не знаю, як відчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить — дорога й час минають непомітно.

Але ось галерея почала підніматися, І повітря посвіжішало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дійшли і ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помітив — високий, наче собор, з усіх боків оточений стрімкими скелями, по яких стікала прозора підземна вода!

Ми швидко проминули цей зал і, наче в казці, опинились перед чарівною сталактитовою завісою з дивними мереживами з молочно-білих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитів. Деякі з них були схожі на людей, інші нагадували фантастичних тварин, що жили кілька мільйонів років тому. Подекуди сталактити з'єднувались між собою і утворювали щось подібне до велетенських арф. Згори звисав білий виноград, нерухомі віти прикрашали дрібні квіточки; мелькали оленячі роги, бивні слона. І яких тільки ще не було див! «Це вода пройшла крізь шари вапняка», коротко пояснив мені Андрій. А я подумав: «Ось вона — золота шахта села Цвят!»

Так… Як я вже сказав, ми пройшли через усі ці природні чудеса і знову потрапили в похмурий коридор, із зубчастими стінами. І тут перед нашими очима несподівано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промінь ліхтарика освітив її, і ми побачили в кришталево-прозорій глибині самих себе, наче дивились у велике дзеркало.

Озеро не було дуже великим — кроків з п'ятнадцять у діаметрі, але май на увазі, що під землею міри «звучать», як ти кажеш, трохи інакше, ніж на поверхні.

Ми обійшли це озеро, і Андрій схопив мене за руку. Він підняв свій ліхтарик угору і урочисто сказав: «Дивись».

Я роздивлявся на всі боки, марно стараючись помітити щось особливе. Навколо темнів граніт, у якому де-не-де блищали дрібні лусочки слюди.

— Тут, ось тут! — показав Андрій і направив промінь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрів.

На тому місці я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колір весняної трави, м'яко світилась і була гладенька, як скло.

— Це або початок, або кінець смарагдової жили, — промовив схвильовано Андрій.

Він зняв рюкзак, витяг з нього довгу вірьовку, змотану кільцем, і перекинув її через плече. Потім узяв десять залізних скоб і одну по одній напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кілограми, далі засунув за пазуху короткий молоток з гострим кінцем і потер руки.

— Є тільки одна небезпека — шубовснути в воду, — промовив він.

І Андрій почав лізти до скелі. Ця смужка, по якій він повз, була завширшки не більше трьох п'ядей. Під нею блищала чорна вода озера.

Я затамував подих. Хоч я і не боязкий, та в цю мить відчув, що в мене підкошуються ноги.

— Слухай! — гукнув він. — В рюкзаці є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.

Він розказав мені, як вийти з копальні на той випадок, якщо він утопиться чи розіб'є собі голову. В цю страшну хвилину він подумав про мене. Ось яка людина цей Андрій.

Далі справа йшла так. Він став на коліна і забив першу скобу. Через неї перекинув один кінець вірьовки, зробив петлю і надів її на пояс. Тепер він мав якусь опору, хоч і не дуже певну, став на ноги і забив другу скобу — вже над головою.

Розумієш? Він робив собі східці, вишукуючи природні щілини в скелі, як роблять, здається, альпіністи, коли піднімаються на стрімкі височини.

І так, східець за східцем, Андрій наближався до зеленої плити. Але скоби закінчились, а вона сяяла на півтора метра вище його голови. Він простягнув руку, — і молоток дістав до її краю. Андрій якусь мить постояв, потім піднявся навшпиньки, розмахнувся… Мені було видно, як щось відломилось і злетіло в повітря… Рука Андрія описала дугу. Невже щось схопив?

У цю мить скоба, на якій він стояв, покривилась, зігнулась, і я від жаху заплющив очі. Почув тільки, як вона задзвеніла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрій висів на вірьовці, тримаючись за неї одною рукою. У другій він стискав той шматок, який відколупав від плити. Нарешті він намацав ногою нижчі східці і, притримуючись одною рукою, зліз і почав посуватися по тій же вузенькій кромці.

Я бачив, як Андрій щось ховав у кишеню. Потім повільно, не поспішаючи, він поповз назад, до мене.

Не кажучи ні слова, він засунув руку в кишеню і розкрив долоню. Під променем ліхтаря я побачив два блискучих зернятка — два зелених камінчики, такі крихітні, наче той бісер, яким у нас обшивають святкові хустинки.

— Кришталевий польовий шпат, — прошепотів Андрій. Рука в нього тремтіла.

— Що це таке? — питаю.

Він відповів:

— Напевно, смарагд.

Я дивився на нього приголомшений, не вірячи своїм очам.

Андрій усміхнувся.

— Зернинки такі маленькі, що тільки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Мені здається, що вони прозорі, а прозорий берил — смарагд. Правда ж, вони прозорі?

Я тільки мовчки кивнув головою, а він схвильовано продовжував:

— Пліній Старший сказав: «Ніщо інше не має такого незвичайного зеленого кольору». Так?

— Так, — відповів я.

Андрій загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик і поклав у ліву кишеню біля серця.

Після цього ми безцільно блукали біля озера, знічев'я розглядаючи щілину у скелях. А за двадцять кроків далі ми знову набрели на сталактити. І тут кінчалась підземна галерея.

— Тепер для мене картина ясна, — сказав Андрій. — Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У східній частині середземноморського басейну, на думку істориків, було багато таких рудників. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тільки камінь, з якого я видовбав мізерні зернятка. Тоді був звичай — останній камінь лишати в дар богам.