Письменник дедалі більше проникається сумнівами, що комуністи здатні забезпечити народові те, що обіцяють їхні вожді. З 1950 р. Дері перебуває в опозиції до офіційного комуністичного курсу. В його тогочасних новелах і повістях із суворою об’єктивністю змальовано атмосферу культу особи, тиск і пригнічення людей. Одна з найпронизливіших його повістей «Нікі» (1955) на перший погляд скидається на звичайну історію собаки-фокстер’єра, однак на тлі цієї оповіді постає нова історія країни. Дері коментує історію іронічними рефлексіями. 1953 року його виключають з рядів компартії.
1954 року Дері звертається з відкритим листом до керівника комуністичної Угорщини Імре Надя про необхідність широкомасштабних політичних та соціальних реформ. Дері стає активним учасником письменницьких виступів проти режиму Ракоші, натхненником Угорської революції 1956 р. Після поразки 20 квітня 1957 р. його заарештували. Влада, незважаючи на звернення багатьох всесвітньо-відомих письменників — Томаса Еліота, Альбера Камю та інших — не вважала за можливе пробачити 63-річному письменникові його заклики до загального страйку, і Тібору Дері, головному обвинувачуваному на т. зв. процесі письменників, дали дев’ять років ув’язнення. Якби не радянська відлига 60-х, Дері, враховуючи його вік, так би, мабуть, і не вийшов з тюрми. Та йому пощастило, і в квітні 1960 р. його амністували і він вийшов на волю. Це випробування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. В тюрмі він пише роман-параболу «Пан Г. А. у м. X.» (опубл. 1964), що нагадує атмосферу романів Кафки. 1963 року публікацією збірки новел «Кохання» Тібор Дері повернувся до літературного життя.
Дещо про вдачу письменника можемо дізнатися зі спогадів перекладачки Є. Малихіної:
«1966 року Грузія пишно святкувала 800-річчя з дня народження Шота Руставелі. Було запрошено багато гостей з усього світу. Я була в числі перекладачів при поважній делегації угорських письменників, серед яких був і Тібор Дері — сухорлявий, трохи згорблений чоловік з тонким рельєфним обличчям. Мудрість, іронія, самоіронія, відчуження — чого тільки не виражало його обличчя й великі темні очі. Поруч з ним, сяючи здоров’ям, білими зубами, рудим волоссям, була молода переможна жінка, його третя дружина Бьобе.
Нас везли багатогодинним маршрутом. В автобусі я сіла біля них, адже мене надзвичайно цікавив Тібор Дері. Я багато його читала, була шокована повістю „Нікі“, і з сумом розуміла, що ні цю повість, ні трилогію „Незавершена фраза“, ні таку новелу, як „Дві жінки“ чи роман-епопею „Відповідь“, яку грубо спаплюжила угорська комуністично-ортодоксально критика, нашому читачеві, можливо, не доведеться прочитати взагалі…
Святковий кортеж розтягся, гадаю, на цілий кілометр, самих лише „Ікарусів“ було не менше п’ятдесяти, а попереду і ззаду — нескінченна вервечка чорних-пречорних автівок. Спереду, ззаду, збоку, по зустрічній смузі рухалися міліцейські машини. Видовище справді приголомшувало. Бьобе, що сиділа біля вікна, бурхливо тішилися з усієї цієї святкової веремії, і їй, до речі, це дуже личило. Якоїсь миті гори розступилися, і весь автобус — угорці, англійці, шведи — охнув від неймовірної краси: гори демонстрували себе у всій своїй пишноті, очам відкрилося багато вершин водночас, заледве не на кожній з них височіли середньовічні фортеці, башти, а між ними безконечним тоненьким струмочком закручувалася біла від сонця автострада. Зненацька мій сусід підвівся, на його обличчі проступила розгубленість.
„Зупиніть автобус, я вийду!“ — голосно, різко сказав Дері. В мою руку судомно вп’ялися пальці Бьобе, крижані в таку спеку. Я пам’ятаю сполотніле обличчя жінки, її величезні, спрямовані на чоловіка очі й шепіт: „Ти цього не зробиш!“. Він глянув на неї, мовчки, серйозно, і — сів. Спустошений і безкінечно стомлений, він одразу втратив інтерес до всього і вже не міг милуватися красою світу… Раптово я теж побачила те саме, що й він: багатокілометровий серпантин шляху, що піднімався ледь не до неба, був порожній. Жодної людини, машини, воза, чи хоча б велосипедиста. Дорога стояла покірно й приречено. Ось уже декілька годин. На всьому її відтинку стояли припарковані збоку рейсові автобуси, машини, люди, що з них повиходили, невеличкі гірські коні. Усі вони — і люди, й тварини — пропускали почесних гостей, що спізнювалися на велике свято.
І лише одна людина з майже п’яти десятків напханих автобусів не могла захоплено милуватися красою довколишнього світу. Він не бачив цієї краси, бо обабіч шляху стояли принижені чиєюсь волею люди. Вони для нього були важливіші за все інше, разом узяте…»
1960–70-ті рр. — період високої творчої активності Дері. Він пише твори алегоричного плану — «Той, хто накладає анафему» (1965); «Одновухий» (1975), ліричні мемуари «Вироку не буде» (1968), філософську повість «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» (1971), що був опублікований у перекладі українською мовою в журналі «Всесвіт» (1987). У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (1973) відчутні мотиви прощання зі всім прекрасним і добрим, що було в житті. У ці роки Дері знову активно перекладає (Е. Кестнер, Л. Фейхтвангер).
Декілька книжок щоденниково-публіцистичних нотаток і роздумів — «Нашарування днів» (1972), «Нові нашарування днів» (1975 та 1978) підбивають підсумок бурхливого творчого життя Тібора Дері.
Тема повісті Дері «Любий бо-пер!..» рідкісна у світовій літературі, це твір про людське старіння. Не лише з болем і страхом смерті, а й з якоюсь дивною в’їдливою приникливістю автор спостерігає за головним об’єктом своїх нотаток — самим собою: за тим, як холоне його мозок, як костеніють звички, як раптом спалахує в ньому бажання нового кохання, коли він знайомиться з невісткою, молодою вродливою дівчиною, яка пробуджує в ньому вже поховані пристрасті, — востаннє перед одвічною німою тишею. Дедалі більше занурюючись у роман, читач відчуває певну розгубленість, бо не завжди може збагнути: письменник пише серйозно, чи жартує, він зображає себе й своїх близьких, чи це тільки художнє узагальнення, й, зрештою, хто ж він насправді: егоїстичний марнославний стариґань-самодур чи просто самотня стара людина, що прагне звичайного людського тепла? Очевидно, і те, й інше, адже в людині намішано стільки різного, і це різне — і гарне, й відразливе — без прикрас, по-ексґібіоністськи вивертаючи свою душу, відкриває перед читачем Тібор Дері. До того ж робить це надзвичайно майстерно, іронізуючи з себе і свого оточення, насміхаючись із читачів. За цією маскою циніка він приховує своє істинне обличчя людини, яку глибоко ранять нещирість суспільства і людських взаємин. Однак найбільше він боїться старечої немочі, втрати основних тілесних функцій, перетворення на «овоч». Отож, можливо, й справді небезпідставними є чутки про те, що Дері пішов з життя за власним рішенням, відмовившись приймати їжу після перелому стегна.
Помер письменник в зеніті слави 18 серпня 1977 р. у Будапешті.
Тібор Дері залишається справжнім новатором угорської прози, майже в кожному своєму творі він експериментував з різними стилями, поглядами, і залишив по собі непересічні літературні твори. Він був лауреатом цілої низки літературних премій, почесним членом багатьох зарубіжних академій. На його пошану 1984 року засновано премію імені Тібора Дері.
Леся Мушкетик
