А якщо залишить гроші не мені? А, приміром, Кішкунмайшському будинку сиріт чи монашкам Ордену святої Меланії з Боготи? Та й це не біда! Чому б мені не долучитися до оздоровлення суспільної моралі бодай за чужий рахунок? Що з того, що я сумніваюся в можливостях духовного розвитку, якщо, хай і не вірячи, дію так само, як і віруючі. А те, що шляхетні пориви моєї душі супроводжуються легкою насмішкою, навіть не назвеш лицемірством.

Боже милостивий, як швидко промайнув той час, коли, як кажуть, за ідею я без вагань поклав би голову на плаху. Ну, може, й не без вагань, але поклав би. І не лише не пошкодував би грошей, наразі грошей Жофі, — а й усі земні блага, якби їх мав, я віддав би на благородну, старанно вибрану мету. Не лише vita et sanguis, а й avena[2].

Що ж відбувається з людиною на схилі довгого життєвого шляху, — питав я себе приголомшено.

Благородні ідеї? Придивись до них: вони придатні лише на те, щоб вичавлювати кров з-під нігтів людства. На те, щоб під фальшивими гаслами приховувати шалену жадобу влади. Якби на землі не існувало іншого наїдку, крім людського м'яса, й іншого питва, крім людської крові, навряд чи після взаємної різанини спожили б цього всього стільки, як нині, слугуючи благородним ідеям. Благородні ідеї пройшли всі польові стежини і міські дороги. Сумирно зіщулені, з відповідним їхнім цілям виглядом. І хто до них приєднувався, той рано чи пізно ставав убивцею або жертвою. Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму.

Що я проголошую? Кого прагну переконати цими рядками, які не можна виносити на публіку?.. Себе самого? Навіщо переконувати в тому, у чому я вже не маю певності? Якби благородні ідеї служили не лише для прикрашання людей, чи була б користь з того, що ми бачимо одне одного не в голій потворності? Аби, приміром, як нині я, приховувати від людей мою наростаючу скнарість?

Яким чарівно легковажним я був колись! Легковажно поводився з тим, що мав, а найдужче з тим, чого не мав. Я відчував у собі приховані сили, яких вистачило б на сто життів, ділився своєю енергією і грішми з щасливими й нещасними, своє майбутнє я закидав на плече, як придбаний навічно теплий плащ. І ось… тепер я вже скупий, horribile dictum[3], мені шкода навіть чужої крові. Не кажучи вже про власні статки. Навіть для Жофі пошкодував грошенят, які вона потроху цупить, ведучи моє господарство.

Відколи це зі мною?

Якщо не помиляюся, моє скупердяйство почало прогресувати тоді… точніше так: я почав спостерігати за собою й вести про себе щось на кшталт судово-медичного протоколу відтоді, як чоловіча сила Тамаша повстала проти мене. Я правильно сказав — проти мене?

Уже другого чи третього дня, зовні ніби спокійний, я рушив до свого приятеля, лікаря Шандора Шандора, чий син був майже однолітком мого Тамаша. Розумом Шандор не відзначався, однак подобався мені саме своєю посередністю, завдяки якій він навіть не почувався облещеним моїм візитом.

— Ну, як?..

— Як?..

— Хочу тебе щось спитати, Шандоре.

— Питай, чого там. Дружині вийти?

Дружина в нього молода, вродлива, з гарячими чорними мигдалевидними очима над по-татарськи випуклими вилицями. Зі своєю осиною талією, легким погойдуванням струнких стегон вона зайняла б достойне місце і в кращих постелях. Навіть не знаю, де її надибав цей Шандор.

— Це не конче! Я хочу спитатися про твого сина. Він же ж приблизно одного віку з Тамашем?..

— У жовтні виповнилося вісім. А твоєму?

— Вісім? Щось схоже на те.

— Ти не знаєш скільки років твоєму синові?

— Я й своїх не знаю.

— Ох, Флоріше… Флоріше! — промовила Шандорова дружина і насварила мене пальчиком. — Ви кокетуєте зі своїм віком.

— Можливо, — буркнув я, бо мені зіпсував настрій цей дрібний погрозливий порух вказівного пальця, що так мало пасував до її шляхетної постави. — Скажи, Шандоре, твій син уже мав ерекцію?

— Що ти сказав?.. Чи мав?.. Звісно, що мав.

Жінка зашарілася. У цю мить я пробачив їй попередній дурнуватий жест, бо вона — пробі! — так природно й гарно зарум'янилась.

— А ти? — спитав я Шандора. — Як воно тобі?

— Як це як? Втішився. Гарний здоровий хлопець.

Чого я міг ще чекати від такого бевзя?

— Дурний віслюче, — провадив я далі, — і тобі не прийшло в голову, що ти помреш?

— Відкрив Америку! Це могло мені спасти на думку, коли він з'явився на світ, адже тоді мені було вже за сорок.

— А ти не подумав, що невдовзі станеш імпотентом?

— Не подумав, — зареготав Шандор. — Хай про це сушить собі голову дружина.

Я встав, попрощався. Не хотів вислуховувати примітивні жарти самця, які, безумовно, пролунають і остаточно позбавлять мене смаку до життя.

Вони не здивувалися на мою занадто поспішливу втечу, я вже давно привчив їх дивитися на письменників як на шаленців: це краще для обох сторін.

Тоді, приблизно років з десять тому, коли я почав спостерігати за собою, на те, власне, ще й не було причини. До мене прийшла лише рання осінь. Вересневий перехідний період, ледь позначений природою. Саме так, як після серпневої спеки трохи охолоджується повітря. Якби мій маленький син не викинув проти мене своє бунтарське знамено, я непомітно для себе продовжував би старіти. Це відбувалось би спокійніше, адже моє волосся вже тоді було сніжно-біле, а моє обличчя відтоді не стало зморшкуватішим. Можливо, навіть моя пам'ять постраждала не більше, ніж листок абрикосового дерева від легкого подиху вітерцю. Я так само легко міг пригадати, що відбулося десятьма роками раніше, а що — вчора. Імен я майже ніколи не плутав. Нечасто траплялося зі мною, коли сидячи в саду, в затінку величезного горіха й спостерігаючи повільне гойдання дев'яти височенних тополь, що вишикувалися уздовж задньої стіни мого будинку, — а те колихання охоплювало їхні стовбури цілком, від верхів'я до землі, зверху донизу — зрідка зі мною траплялося, щоб я в таку хвилину мимоволі зітхнув. Моє тіло, мій розум були ще бездоганними, чи, принаймні, видавалися такими. Особливо враховуючи той прикрий факт, що людський організм уже з моменту народження починає руйнуватися. Я не відчував заздрості, почувши за спиною тупіт кроків хлопчика чи дівчинки, бачачи, як стрімка дитяча постать у кліп ока випереджає мене, — я був упевнений, що при бажанні легко бігтиму з ним ніс у ніс — просто я не хотів бігти. І чому б той факт, що я не хотів, вважати ознакою старості? Невже, забачивши на вулиці Пашареті щеня собаки-шукача, яке шугає туди-сюди, лопотячи вухами, я маю шугнути так само і теж залопотіти вухами? А якщо наді мною пролітатиме ворона, мені що — ринути слідом за нею? І якщо каменяр, стоячи на риштуваннях і хляпаючи бетонний розчин, насвистує собі під ніс, мені що — теж належить свистати? І ходити в джинсах і червоній сорочці, якщо це любить молодь? Тоді в мені ще не прокинулося усвідомлення небезпеки від того, що я відрізняюся від молодих, не виникало необхідності бути подібним до них, я рухався природним шляхом, визначеним для мого віку. Я не дуже переймався, вгледівши після холодної жовтневої ночі в оранжереї побиту холодом троянду чи нагло замерзлу хризантему.

На жаль, відтоді як Тамаш своїм маленьким мінометом підірвав мій спокій і я почав спостерігати за собою, ознаки того, що я в’яну, хоча й дуже повільно, почали проявлятися то тут, то там, а точніше, стало помітним те, чого я не бачив раніше. Через свою поверховість, легковажність, а може, з самозахисту, я лишав це у підсвідомості. Та одного ранку, стоячи під душем і намилюючи свої довгі стрункі ноги, я несподівано зауважив, що в районі котика, але значно вище, уздовж гомілкової кістки, навіть з переходом на литки, з-під білої шкіри де-не-де проступає павутина примхливо звивистих тоненьких лілових ліній, ніби географічна карта з позначками дрібних плямок озер. Якого дідька, вчора ж бо цього не було? Вчора я ще не бачив. І справа не в підступності капілярів, а в полохливості моїх очей, які не бажають помічати, що мої ноги старіють. Вони почали старішати ще з часу мого народження, ще перебуваючи в матці моєї матері, і це триватиме доти, поки мене не поглине могила.