Гоцик зітхнув із прикрістю.
– Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…
Упав на диван. Пику скривив.
– Йди вже геть, Максе… – буркнув врешті. – Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… – замовк, запалив «Прилуки», очі у стелю. – Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…
Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…
– За цю діру, до речі, я плачу! – мовив зверхньо.
– Точно, чувак… – Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу – вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футболки, пішов до дверей. – Прощавай…
Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.
– Ти здурів? Ніч…
– А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…
– Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…
Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика – і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе – геть усе! – обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?… А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок – наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції – ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту – нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…
– Я ж тобі довірився… – тільки й зумів.
Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.
– Матінці поплачешся, – кинув байдужо.
І гайда. Отаке падло.
Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі – хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне – аж зігнувся.
Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.
– Дідько, що я тут роблю?!
Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок – на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, «мазераті», батьківських грошей і карколомних перспектив – логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести Любу у свій світ, відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд-хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався – та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі «мазераті» купить. Метушився – проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину – на коліна, на коліна, мать твою! – тільки одне:
– Дідько, що я тут роблю?! Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту…
Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?…
– Досить божевілля, – прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило – лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий – вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому – вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати – звичайна воля красивої обгортки не має.
Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!
– І я без тебе… обійдуся!
Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, – усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! – пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…
Макс Сердюк завжди знав: він – прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці – різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила – оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував – гайнув за кущі зайця доїдати.
– Я добрий, а діти – злі. Вони з’їли мого зайця, – зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.
– А не носи своє туди, де очі завидющі, – порадила пані Женя.
Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед «Scott». Максим крутив педалі – печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях – дай проїхатися! – покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось – з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав «Scott», та крутнути педальки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого – чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо… «Scott» рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.
– Я – добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? – запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама – так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт «цурайся босоти». І не тому, що саме несла до звалища понівеченого «Scott’а» і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні – Максові сумніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жені.
– Максимка за кордон навчатися відправимо, – того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бугром шукати.
Справа непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій, з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо йменувалася «Інститут ауф дем Розенберг». І хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
– Може, хоч навчиться козлів давити, – понадіялася.
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкт-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці з англійської.
