– До справи? – усміхнувся Августові чемно.

Август сперся вологою долонею на білий Максів стіл.

– Маєте рахунок в офшорі? – процідив.

– Ні, – розгубився Макс.

– То про що мова? Працюйте, молодий чоловіче, працюйте!

Ця гидота вважала його хлопчиком!

– …Відкривайте конторку в офшорі на підставних осіб, – зневажливо повчав Август далі, ніби й не помічав обуреного Максового погляду. – Вигадайте пристойну легальну діяльність, яка б не заперечувала надходження суперечливих коштів, тільки потім фонд перекаже вам гроші…

– А без офшору… – наївно ляпнув випускник Лондонської школи економіки.

– Ми працюємо за вивіреними схемами! – уїдливо нагадав Август.

Макс хотів було крикнути: ти здурів, старе чудовисько! Пропонуєш привласнити кошти фонду?! Виродок! За кого ти мене маєш?! Та ти помреш, коли дізнаєшся, що на ті гроші… Що?! Комп’ютерів по селах розкидати? Чи лікарям закордонне стажування сплатити? Наркоманів на Балі відвезти і там покинути чи запровадити фейс-контроль в університеті Шевченка, аби туди не потрапляли покидьки на кшталт Гоцика?! А чи цілодобову охорону найняти, щоби вдень і вночі на пішохідному мості скніли! Так… Про всяк випадок! Макс знайде місце коштам фонду! Фонду? Аж вилаявся подумки. Ні! Макс не бажає розпоряджатися коштами фонду! Тільки власними…

– Якщо потрібна моя допомога у цьому питанні – прошу! – почув голос Августа.

– Дякую! – сама ввічливість. – Упораюся…

Їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії не раніше весни. Коли до Києва повернеться впливовий тато. Паскудство! Тато так усе спеціально викрутив! Щоби і надалі… на короткій шворці… Обіграв! Як хлопчика!

Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!

– Мамо… Матусов помер? – однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.

– Помер, – хоробро збрехала пані Женя.

– Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.

– Як знайду, одразу ж, синку, – ледь не усцялася од радощів.

Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. «Жабку мені купи. Зелену…»

– От сучка! І де мені ту жабу шукати?! – психонула. Розвернула «лексус» – як не у антикварів, так у ювелірів знайдеться.

Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені – як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!

Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:

– Не отямилася?

– Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?

– Веди… – прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.

Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!

Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! «Хоч би Макс поділився…» – понадіялася.

Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!

…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!

Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:

– Ну… Власне, я хотів дізнатися…

Єва-Марія прикрила повіки:

– Мовчи… Сама скажу.

– Зачекайте! – насупився. – Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…

– Конкретні? – довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.

– Так! – занервував. – Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.

– Чого ж тобі?

Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття «радикальні заходи», навряд би зумів відповісти щось конкретне.

Єва-Марія відкинула пір’яне боа – у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.

– Навесні… – прошепотіла.

– Тобто? – Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.

– Спи поки… Усе навесні.

– Що?

– Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.

– Батько? – вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця, чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… «Мовчи! Сама скажу!» Хоч би над антуражем попрацювала!

– І без того бачу, – сказала Єва-Марія.

– Перепрошую. Не мав сумніву, – чемний.

Єва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:

– Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію – на! І проганяє – ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.

– Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

– Три слова спокою не дають? – відьма усміхнулася – мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

– Знаєте?…

– І ти знав! – суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. – Забув!

– То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

– Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього – та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі – ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

– Прошу, прошу! – підштовхувала до дверей. – Ви втомили Єву-Марію!

– А вона мене вбила! – прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули – ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.

– Галю, у мене геморой! – сказала утомлено. – Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

– Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! – роздратувалася Галя. – Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

– Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! – буркнула Єва-Марія. – А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

– Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

– Ага! Ще скажи – у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

– Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

– Максе! Що?!

– Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.