— Саро, це що, ти?

— Так, — відповіла Сара.

Раптова дивна думка промайнула в її голові, від чого дівчинка спаленіла.

У руках Сара несла великий стос одягу, притримуючи його підборіддям. Щось у прямому погляді її очей змусило Ерменґарду розгубитися ще більше. Здавалося, що Сара зовсім змінилася — стала якоюсь незнайомою дівчинкою. Може, так сталося тому, що Сара зненацька збідніла й тепер мусила латати чужі речі та працювати, як Беккі.

— Ой, — затнулась Ерменґарда, — як… як ти взагалі-то?

— Не знаю, — відповіла Сара. — А ти як?

— Ну, я… У мене все добре, — мовила Ерменґарда, відчувши збентеження. Вона гарячково подумала про те, що треба сказати щось більш особисте, проникливе. — Ти зараз дуже… дуже нещасна? — похапцем спитала вона.

Згодом Сара картала себе за несправедливість. Але тієї миті її зранене серце зайшлося від болю, і їй здалося, що такій обмеженій людині, як Ерменґарда, ліпше триматись від неї подалі.

— А як ти гадаєш? — запитала вона. — Невже ти думаєш, що я страшенно щаслива?

І вона пройшла повз подругу, не промовивши більше ні слова.

З часом Сара зрозуміла, що це власне нещастя змусило її забути очевидні речі. Їй слід було пам’ятати, що не можна звинувачувати бідолашну Ерменґарду в тому, що вона щось говорить або робить незугарно. Власне, вона завжди була незугарною, і що більше переймалась, то нездаліші вчинки робила.

Однак та раптова думка, що промайнула в Сариній голові, зробила її байдужою до чужих почуттів.

«Вона така ж, як і всі інші, — подумала Сара. — Їй насправді не хочеться зі мною говорити. Вона знає, що ніхто не говорить».

Тож протягом кількох тижнів між ними стояла якась перепона. Коли вони випадково зустрічались, Сара дивилася в інший бік, тоді як Ерменґарда почувалася надто напруженою і збентеженою, щоб почати розмову. Інколи дівчатка кивали одна одній, проходячи повз, але бували випадки, коли навіть не обмінювались вітаннями.

«Якщо вона не хоче зі мною розмовляти, — думала Сара, — я буду її уникати. Завдяки міс Мінчін це зробити легко».

Зусилля міс Мінчін сприяли тому, що тепер подруги майже не бачились. У цей час усі помітили, що Ерменґарда стала навіть простакуватіша, ніж раніше. Вона виглядала байдужою і нещасною, часто сиділа, скоцюбившись на лаві у віконній ніші, й безцільно дивилась у вікно, ні з ким не розмовляючи. Якось Джессі, проходячи повз неї, зацікавлено спинилася.

— Чого це ти плачеш, Ерменґардо? — запитала вона.

— Я не плачу, — відповіла та глухим, здавленим голосом.

— Ні, плачеш, — наполягала Джессі. — По твоєму носу щойно скотилася велика сльозина й капнула з кінчика. А ось іще одна.

— Добре, я плачу, — зізналась Ерменґарда. — Плачу, бо мені сумно. Але яке вам усім до того діло!

Вона повернулась до Джессі спиною, дістала носовичок і заховала у ньому обличчя.

Тієї ночі Сара поверталась до своєї кімнатки на горищі пізніше, ніж зазвичай. Вихованки пансіону вже лягали спати, а їй усе знаходилася робота, після чого вона ще повчилася в порожньому класі. Коли Сара піднялася сходами нагору, то була дуже здивована, побачивши, що зі щілини під дверима пробивається смужечка світла.

«Сюди ніхто, крім мене, не заходить, — швидко промайнула думка. — Але хтось же запалив свічку!».

І справді, хтось запалив свічку. До того ж вона була не в кухонному підсвічнику, які ті, що використовувала Сара, а в кращому — зі спалень учениць. На старенькій лавочці для ніг виднілась постать, одягнута в нічну сорочку й закутана червоною шаллю. Це була Ерменґарда.

— Ерменґардо! — вигукнула Сара і налякалась, що її почують. — Тобі влетить!

Ерменґарда підхопилась із лавочки. Вона зачовгала по горищу — її пантофлі були завеликі на неї. Очі та ніс дівчинки почервоніли від плачу.

— Я знаю, що мене покарають, коли дізнаються, що я була тут, — мовила вона. — Та мені байдуже. Саро, будь ласочка, скажи мені, в чому річ? Ти більше не хочеш зі мною дружити?

Вона мовила це так щиро, ніжно і просто, що Сарі підкотився клубок до горла. Перед нею стояла колишня Ерменґарда, яка запитувала, чи зможуть вони бути найкращими подругами. Запитання пролунало так, ніби вона не сердилась на подругу протягом останніх кількох тижнів.

— Я з тобою хочу дружити, — відповіла Сара. — Просто я подумала, що… Розумієш, зараз усе змінилось. І я подумала, що ти змінилася теж.

Зарюмсані очі Ерменґарди стали ще більшими.

— Але це ж ти змінилася! — крикнула вона. — Ти не хотіла говорити зі мною. Я вже просто не знала, що робити. Це ти змінилася після того, як я повернулась.

Сара задумалась на хвильку. Вона зрозуміла, що припустилася помилки.

— Я справді змінилася, — пояснила вона, — хоча не так, як ти думаєш. Міс Мінчін не хоче, щоб я розмовляла з вихованками. Більшість із них не бажає розмовляти зі мною. Я подумала, що, може, й ти не хочеш. Тому я намагалася триматись від тебе подалі.

— Ох, Саро! — докірливо зойкнула Ерменґарда, відчувши, як розвіюються її страхи.

Ще раз поглянувши одна на одну, дівчатка кинулися в обійми. Сара притулилася головою до червоної шалі, якою були вкутані плечі подруги. Коли їй здавалось, що Ерменґарда покинула її, Сара почувалася страшенно самотньою.

Після цього вони вдвох сиділи на підлозі. Сара обхопила коліна руками, а Ерменґарда куталась у шаль, вдивляючись у дивне обличчя подруги з обожненням.

— Я більше не могла витримати, — сказала вона. — Думаю, ти змогла би жити без мене, Саро, але я без тебе — ні. Я вже майже померла. Тож сьогодні, плачучи під ковдрою, я раптом вирішила прокрастись сюди і благати тебе, щоб ти знову погодилась зі мною дружити.

— Ти краща, ніж я, — відповіла Сара. — Я була занадто горда, щоб просити про дружбу. Бачиш, зараз, коли мене спіткали випробування, вони показали, що я зовсім не така вже хороша дитина. Я боялася, що так і буде. Може, — вона наморщила лоба, роздумуючи, — для цього мені й послали випробування.

— А я нічого хорошого в них не бачу, — переконано заявила Ерменґарда.

— По правді кажучи, я теж, — приязно погодилася Сара. — Та гадаю, що в усьому мусить бути щось хороше, навіть якщо ми його одразу не помічаємо. Без сумніву, навіть у міс Мінчін має бути щось хороше.

Ерменґарда із похмурою зацікавленістю оглядала горище.

— Саро, — спитала вона, — думаєш, ти зможеш тут жити?

Сара озирнулася.

— Якщо уявлятиму, що тут усе зовсім по-іншому, то зможу, — відповіла вона. — Або якщо вдаватиму, що це місце з якоїсь історії.

Дівчинка говорила повільно. Її уява нарешті почала оживати. Відколи трапилося нещастя, Сара перестала фантазувати. Вона почувалася ніби в страшному сні — на уяву не вистачало сил.

— Іншим людям доводилося жити й у значно гірших місцях. Згадай хоча б графа Монте-Крісто, який мучився у підземеллях замку Іф. Або в’язнів Бастилії!

— Бастилії, — майже прошепотіла Ерменґарда. Вона дивилась на подругу, підпадаючи під чарівливий вплив її фантазії. Ерменґарда пам’ятала, як Сара розповідала їй про Французьку революцію так натхненно і полум’яно, що забути було неможливо. Так розказувати вміла лише вона.

— Добре, — мовила вона, — думаю, треба уявляти все саме так. Я — в’язень у Бастилії. Я провела тут уже багато-багато років. Усі забули про мене. Міс Мінчін — наглядач, а Беккі, — очі оповідачки засвітилися від раптової знахідки, — а Беккі сидить у сусідній камері.

Вона повернулась до Ерменґарди, і цю в мить виглядала точнісінько як колишня Сара.

— Я буду вдавати, що це справді так, — сказала вона. — І це мені допомагатиме.

Ерменґарда аж тремтіла від захвату.

— А ти мені про це розкажеш? Можна, я буду сюди тихенько приходити ночами, коли всі поснуть, і слухати, що ти робила вдень? Тоді мені здаватиметься, що ми стали найкращими подругами, навіть більше, ніж раніше.

— Так, — відповіла Сара, киваючи. — Біди випробовують людей. Лихо, яке сталося зі мною, випробувало тебе і довело, наскільки ти хороша.