Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.

-Значить, так, - Малий глипнув у бік канапи. - Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?

-Що ви маєте на увазі?

-Відпроситися хоча б на завтра зможете?

Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.

-Коли треба - спробую.

-Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...

-Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!

-Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, - для певності малий тицьнув себе пальцем у груди. - Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.

-Ну ви ж йому друг наче...

-Я поліцейський, леді, - проголосив Вітька замість відповіді. - Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.

Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила - краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.

-Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.

-Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?

-Здається, - чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися - себе не поважати. - Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що - не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.

-Яку сирену... А-а-а! - посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.

Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала - довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.

Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.

-Доброго ранку. Як наш хворий?

-Хворіє, - Олег підніс у вітані руку. - Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.

-Ви дуже доречно марили, - Людмила поправила розкуйовджене волосся. - То як ви себе почуваєте?

-Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий бульйон - головні ліки від будь-якої хвороби, крім венеричної... Пробачте...

-Нічого. Колись в цій кімнаті ви вже намагалися невдало пожартувати, - перехопивши дещо здивований погляд Малого, Людмила діловито змінила тему: - Отже, не знаю нічого про харчування для підрізаних, а вам, шановна нічна сестро, можу запропонувати каву з чим-небудь. Яєшня, сосиски, магазинні котлети...

-Хіба кави. То ви лишаєтесь з хворим?

-Я ж обіцяла, - в Людмили зовсім вилетіло з голови, що шефа або його секретарку поки що можна застати вдома, бо дзвонити на роботу і відпрошуватися, особливо перед новим роком, навіть враховуючи її крайні сімейні обставини, дещо нахабно.

-Чудово. Швидше за все, його перевезуть від вас ще вдень. Так що другу половину вициганеного відгулу зможете спокійно від нас відпочити. Правильно?

Олег замислено кивнув. Думки його в цей момент літали зовсім в інших царинах.

Хоча Південна Борщаговка - зовсім інший район, Вітька Малий, виявивши несподіваний для фонтан красномовства, переконав своє начальство в доцільності масштабної та результативної операції, начальники райвідділів зв`язалися, переговорили, причому головним аргументом у розмові виступила обіцянка капітана Малого одним махом розкрити більше десятка "глухарів", причому - в обох дружніх РУВС. Таким чином, усе вирішилося ще до десятої ранку.

Бійці з групи захвату навіть зраділи, коли Мордвин з Татарином спробували, як напишуть потім у протоколі, чинити опір. Насправді обдовбаний Коля Мачуха взагалі не реагував на те, що відбувалося довкола, Мордвин відчинив двері, навіть не питаючи, хто, а коли побачив дільничного у формі, а за ним - міцних "беркутівців" у бронежилетах, мляво замахнувся рукою. Цього виявилося досить, аби бійці загону "Беркут" випробували на ньому свою професійну майстерність. Татарин взагалі повівся неадекватно - вискочив з кухонним ножем, а раз так - чинив збройний опір. У сумці Мачухи знайшли стилет з лезом середньої довжини, правда, витертий, але Вітька Малий вірив, що сучасні технології творять дива. Аби брали трійцю наркоманів за напад на Рибалку, в квартирі знайшовся б ножик зі слідами крові Олега. Та в даному випадку про колишнього сищика взагалі не згадувалося, за цією трійцею при бажанні можна потягнути здоровенний шлейф аналогічних злочинів, і головне - помилки особливої не буде. Стилет просто занесений до протокола як холодна зброя. Малий лиш подумав: "От ідіоти! Не могли довшого леза знайти, кілери хрінові". Одночасно зловили Стьопу Буркотуна. Цей спокійно дозволив закувати себе в наручники, навіть заявив тим, хто його вів: "Все, хоч відпочину, так усе дістало - край!"

Дизеля взяли ще простіше. Його не шукали особливо, заїхали на базар, де він сиджував у місцевій забігайлівці, та привселюдно поклали мордою в багнюку. Він репетував на весь базар, комусь чимось погрожував, та Малий, присівши, пообіцяв йому не просто опір при затриманні, а збройний опір і свідків, які підтвердять в разі чого, куди він викинув ніж та пістолет. На руків`ях ножа і пістолета знайдуть його, Дизеля, відбитки пальців. Знаючи можливості українських правоохоронних органів, Вовка Дизель замовк, покірно сів у машину.

Протягом наступних кількох годин капітан Малий командував парадом. Виховно-просвітительську роботу він провів з усіма по черзі. Почав з ватажка, говорив не довго, просто видавав інформацію для роздумів:

-Якщо ти, суко смердюча, не візьмеш на себе всі квартирні крадіжки, які тобі скажуть, тобі жвиндець повний. Я не помилюся, коли скажу - більша половина з них точно ваших рук справа. Сам розумієш, речі потерпілим ніколи не повертаються, зате моральне задоволення від ефективної роботи міліції дуже велике. Підеш у відказ - переживу, наркоманів твоїх все одно мені в актив запишуть. Але я шепну, кому треба, хто вчора ввечері Карася підрізав. Ти ж знаєш, нехай Карась і мент колишній, є люди, котрі його поважають. Хоча б бійці з "Універсума". Коли тебе, старого підора, за кілька ходок на зоні реальним підором не зробили, обіцяю - опустять, прізвища не спитають. Це - як мінімум. Береш на себе по повній програмі - ніхто нічого не дізнається. Питання з Карасем я сам залагоджу. Ось тільки не кажи зараз, що я нічого не доведу. Сам розумієш, коли справа стосується таких придурків, як Вовка Дизель, доводити особливо нічого не треба. Віслюк без того знає, хто він. І всі інші знають - оце осел, додаткових доказів не треба шукати. Сиди, думай.

Подібна розмова відбулася за кілька хвилин з Мачухою. Тут опер діяв простіше: пообіцяв закрити його, а заодно Мордвина з Татарином, надовго в одну секретну камеру, є такі про кожній ментовці. Про них ніхто не згадає, особливо коли ломка почнеться. Так що, пацанчики, краще послухатися дядю міліціонера. Після визнання провини є можливість помістити їх у спецзаклад, де підлікують до суду, аби сиділося легше. Ну, хіба на зоні хтось не розкумарить... У партизанів хлопці гралися не довго, лиш Татарин для порядку бурчав щось про "ментів сучар", та Малий зовсім на це не реагував. Хай собі, аби для користі. Останній подільник, Стьопа Буркотун, гордо погодився грати в усі міліцейські ігрища, аби швидше піти на зону. На волі - остогидлий борщагівський базар та хвора тітка. Отже, здоровий глузд переміг навіть у відморозків, не кажучи вже про досвідченого в подібних