Власне, задля цього Жигун і запропонував Савицькому взаємовигідну оборудку. Існує певна територія, право на її відкуп уже давно готові. Денисові Віктровичу коштувало чималих зусиль, аби домогтися рівного права власності з Сергієм Сергійовичем. Територія по документах поділена рівно навпіл. Якщо один з партнерів захоче від партнерства відмовитися, мусить платити іншому половину суми, в яку оцінений майдан, у повному обсязі. Плюс відсоток, обумовлений так само на папері. Є там різні благенькі забудови, вони зносяться. Починається будівництво величезного критого базару, по документах - торгового центру, з підземним паркінгом. Ясно, очолить його болванчик, керований Савицьким. У Жигуна та інших колишніх бандитів там свої інтереси - чудова можливість регулярно легалізовувати капітали. Все готово, лишилося заплатити гроші. Отут виникла головна проблема для обох партнерів: згідно тим-таки документам, вони беруть позику в банку. Від банку мусить надаватися гарантійний лист, котрий цю позику засвідчить та підтвердить. Бо інакше виникне цілком логічне питання - звідки у Савицького та Жигуна, нехай вони навіть юридичні особи, такі капітали. Світитися, звісно, не хочеться. Тим більше фірма у Жигуна нині надто сумнівна. І партнерам лишилося знайти банк, котрий погодиться пропустити через свої рахунки напівлегальні, а то й відверто нелегальні гроші, видавши їх на паперах за позику. Жигун знайшов цей варіант першим.
-Чого ти так дивишся, дядьку? Образився? - Сергій Сергійович відрізав ножиком шматочок м`яса, ніби нічого не сталося, стягнув його зубами з виделки, почав жувати.
-Цю тему я закриваю, - Савицький швидко перебрав у голові варіанти відповіді і зупинився на цьому, найбільш нейтральному.
-А чому? Акула пера не продається чи стала твоїм власним біографом? - Жигун говорив, жуючи.
-Закрили тему, я сказав.
-Закрили то закрили, - партнер втілював саме миролюбство. - Просто не йди в рабство до баби, що б вона тобі в ліжку не робила. І не наближуй далі власного ліжка. Бо сяде не лише на члена, а й на голову.
-Закрили, - втретє повторив Савицький, гнів минув, він знову взявся за виделку. - Розберуся сам. Краще скажи, коли починаємо.
-Хрін розбере страну радную, - Жигун налив ще по чарці. - Гуляє держава півсічня. От звикаєш до цього, звикаєш - не можеш ніяк! Наче працює все, люди десь на роботах, а куди не подзвониш - спочатку після тринадцятого, потім - після дев`ятнадцятого, а то й взагалі з початком лютого. Знаєш, що найгірше? Потрапити в ментовку на Різдво! Не вийдеш мінімум до старого Нового року, просто нема кому буде тобою займатися. Забудуть елементарно, це я тобі кажу.
-Знаю, колись до ОВІРу нашого ходив закордонний паспорт обмінювати, - підтримав Савицький світську бесіду. - Сказали прийти тринадцятого, як раз на Василя святого. Теоретично - робочий день, практично - від капітана таким перегаром! Причому не вчорашнім, свіжесеньким, вранішнім. Я його знати не знаю, коли вийшов, на двері глянув - Рождєствєнскій Василь Васильович! Навмисне не придумаєш. Давай. З Василем, до речі!
Вони цокнулися, свою чарку Савицький випив одним махом, а Жигун несподівано похлинувся, закашлявся, швиденько запив водою.
-Ти чого? - Денис Вікторович дивився на нього здивовано.
-Чого... чого... Кхи... О-ох! - Сергій Сергійович витер тильним боком долоні губи. - Кажеш, Василя сьогодні?
-Ну...
-Тобто, тринадцяте число! І ми тринадцятого, блін, зійшлися про справу цілого життя перетирати!
-Тю! Я думав, серйозне щось...
-Дуже серйозне! - Жигун націлив на Савицького вказівний палець. - Перед початком таких справ треба все виважити, навіть дні підгадати, числа, не знав хіба, темнота ти некультурна? Тепер обов`язково щось наперекосяк вийде, ось побачиш.
-І що за чорноротий такий? Хай Бог милує, ось не думав...
-А ти подумай! Все, давай і цю тему закриємо на сьогодні, хоча все одно... Почали в такий день, тепер думай, як карта ляже...
-Не бери в голову. Розливай краще, бо руку міняти не можна, теж така прикмета є, раз на те пішло. Що може трапитися? Крім заморочки з банком усе на мазі. Банк, ти кажеш, майже в кишені. Все погане вже або трапилося, або перекупилося. Давай, за успіх справи. Назло всяким тринадцятим числам.
Випивши і закусивши, Савицький раптом згадав: йому розповідали колись про Жигуна, що перед тим, як віддати наказ вбити дружину конкурента, Сергій Сергійович години три провів у церкві, просячи Господа послати йому вдачу, а коли все відбулося і конкурент, зламавшись, підписав потрібні документи, забрав дітей та зник з Києва, Жигун пожертвував на реставрацію храму двісті доларів. Можливо, був певний прихований зміст у його забобонах.
Потримати Оксану вдома ще з тиждень було зовсім не складно, вчителі не заперечували, з боку лікарів теж не бачилося перешкод, та Людмила таки вирішила нарешті випроводити доньку з дому. Досить, насиділася. Ребро зрослося, ну, не походить на фізкультуру пару місяців, на гульки бігати точно не захоче. Очікувався активний спротив з доньчиного боку, та Оксана сприйняла звістку про те, що піде в школу, на диво спокійно. Людмилі здавалося, донька оголосила їй бойкот. Добре хоч не голодовку.
Рибалка навідувався не щодня, але телефоном озивався регулярно. За тиждень після спільно проведеного скандального Різдва Людмила зробила
важливий та рішучий як для себе крок: одного разу, коли Олег завітав увечері в гості, запропонувала йому лишитися. Пропозиція була зроблена на кухні. Оксана за набутою звичкою гіпнотизувала в кімнаті телевізор. Олег несміливо кивнув у бік кімнати, натякаючи на присутність дівчини, на що Людмила махнула рукою. Жест красномовно означав: "Хто тут старший?" Єдина незручність у всьому цьому - Людмила стримувала в ліжку крик, котрий так і рвався назовні. Коханці зачинилися в спальні, дружно побажавши Оксані доброї ночі. За півгодини донька зробила голосніше звук телевізора. Почекавши кілька хвилин і скреготнувши зубами, Людмила, не забувши накинути халат, пройшла до кімнати, стала на порозі. Оксана подивилася на маму сомнамбулічним поглядом.
-Зроби тихіше... Будь ласка, - як могла стримано промовила Людмила. - Ти заважаєш нам спати.
-Ви хіба спите? - по ляльковому кліпнула очима донька, але звук стишила максимально.
На ранок, коли Олег пив на кухні чай, Людмила вирішила - серйозної розмови з донькою нарешті не минути. Того ж вечора вона забрала в Оксани пульт, вимкнула телевізор, умостилася навпроти дівчини на стільці.
-Ну? Що сталося, Ксеню?
-А що сталося, мамо?
-Я тебе не впізнаю.
-Я сама себе не впізнаю. Хіба не ясно - зі мною вже місяць усе не так. Ти прекрасно знаєш причини. Тепер бачиш наслідки. Увімкни телевізор, передача цікава.
-У нас тут з тобою ще цікавіші передачі. Ти ненавидиш Олега..., - Людмила раптом затнулася, пригадавши, що не знає по-батькові свого друга, - Гм, Олега... Одним словом, що він тобі поганого зробив і чому ти не можеш знайти з ним спільну мову?
-Ма, ну хіба він приходить сюди для того, аби шукати зі мною спільну мову? Він подобається тобі, до чого тут я взагалі?
-З тобою неможливо розмовляти! Ти взагалі стала неможливою. Хіба не помітно, хіба тобі самій отак подобається?
-А якби подати на нього до суду?
-Для чого? - не зрозуміла Людмила.
-Коли я лежала в лікарні, а він заносив різні апельсини, всі казали - він не хоче до суду йти і платити за лікування.
-За чиє?
-За моє. Він же збив мене машиною.
-Ксеню... Ти ж сама...
-Хто доведе? - побачивши вкрай розгублене мамине обличчя, донька переможно заявила: - Тому й ходить до тебе! Не ходить - бігає!
-Ти..., - Людмила відчула брак повітря. - Ти... серйозно?
-А то! Чого б тоді такий крутий дядечко вчащав сюди, до самотніх мами з доцею? Пожала мишка кицьку?
Не маючи змоги далі стримуватися, Людмила схопилася. Нависла над донькою, замахнулася для ляпаса.
