– Я занадто стараюся, – каже вона, сідаючи поруч і намагаючись не дивитися, як він їсть, – знає, що він цього не любить. – Готувати треба легко, бавлячись, наче жонглюючи. А я зосереджена, як студентка на екзамені. Хочеш, яблучний струдель спечу?…

Роман наминає вареники зі сметаною, забув уже про їхнє існування.

Тато приходить з новинами, він боїться пропустити бодай щось важливе у потоці інформації. Це вже стало його нав’язливою потребою, нездоланною фобією.

– Їж, їж, – каже він.

Переповідає, що чув. У нього щось із оком, застудив наче: раз по разу стирає сльозу з лівої щоки. Праве око в порядку, а ліве плаче. Тато озирається і, підвівши погляд на годинник, похапцем повертається до кімнати. Там на іншому каналі починається інформаційний випуск.

…Роман витягнув із мами розповідь про те, як шукала його на сході, через волонтерів, через військових. Слухав мовчки, стискаючи зуби. Тоді підвівся, обійняв. Її волосся пахло смаженою цибулею. Узяв з мами обіцянку: хай там як, вона більше не вдаватиметься до самодіяльності. За жодних обставин. Мало що може трапитися, мало чого він може замовкнути, на те й особливі обставини. Не варто було поспішати з тими пошуками. Часом єдиний правильний шлях – це набратися терпіння і дати подіям розгортатися своїм порядком, згідно з їхньою логікою. Або з її відсутністю.

– Що ж ти не дав подіям розгортатися? – озивається мама. – Що ж ти сам у них втрутився?

Обоє розуміють, про що мова.

– Це інше, – каже Роман, згадуючи братову мармизу в одвірку і свою думку про майбутню війну. Ні! Більше ніколи. Невже на кожне покоління своя війна?

– Пересолила? – допитується мама, зазираючи йому в обличчя.

Із госпіталя Роман вийшов – погляд у землю, весь у своїх думках. Самчича залишили в неврології, сказали, раніше треба було його привезти… Волонтери, до яких заїжджав перед тим, нарікали, що транспортний засіб у нього, бач, недостатньо місткий. Вони сподівалися напакувати удвічі більше вантажу, а місця у «газельці» було небагато, та ще й попросилися з ним у дорогу два хлопці з реабілітації, вони поверталися у свої підрозділи під Донецьк. Наступного разу приїжджай фурою, жартували волонтери.

На вулиці він мало не зіштовхнувся з якимсь зустрічним: мешти дорогі, напуцовані. Глянув угору. Ї-ї-їхали козаки! До нього широко усміхається колишній однокурсник, веселун Іван Карпів.

– Ромку, ти?

– Іване!

Обійнялися.

– Знаю, знаю, мені наші говорили, де ти є. Усе? Ротація?

– Ні. Завтра назад.

– Дивися… Де зараз стоїте? Слухай, пішли, посидимо. Я пригощаю.

«Я пригощаю» дряпнуло. Що він, бідний родич?

– Хіба п’ять хвилин… Ще купу усього зробити треба. Завтра назад.

– П’ять хвилин! Рівно п’ять хвилин – і я тебе підкину куди треба! – Іван вже відчиняв двері кав’ярні, вільною рукою показуючи на припарковане поруч «мазераті» асфальтного кольору. Таке саме сяюче, як черевики господаря.

– Я маю колеса, – Роман кивнув на свою обдерту «газельку» з ланцюгами під бампером. Вона була крутіша за Іванове авто. Завтра вона везтиме на передок тепловізори, броніки, кевларові каски, берці, різні смаколики та дитячі малюнки.

Не п’ять, а п’ятнадцять хвилин посиділи за кавою. Іван встиг розповісти, хто зі знайомих де й чим займається і як він особисто допомагає армії. У його голосі лунали хвалькуваті нотки.

– Я на АТО вже двічі гроші давав… На каремати і ноші. Але то таке… – скромно опустив очі.

Торкнувся губами горнятка з кавою, зробив ковток. Роман мовчав.

– А сам не піду, – повів далі Іван, наче його хтось про це запитував. – Який з мене вояка?… Я ж нічого не вмію. Це по-перше. А по-друге, – він довірливо нахилився, – мені сон наснився… на початку літа… Буцімто мені ноги відірвало. Вибухом. Аж кості вночі заболіли, віриш? Ніколи нічого подібного не снилося… Боюся, відверто кажучи. А ти хіба ні?

– А чого боятися? – Роман посунув убік порожню філіжанку. Йому неприємною стала ця розмова. Боїшся – не боїшся… Про таке хіба в окопі розмовляти, після обстрілів, а не у Львові за кавою. – Якщо доля померти – помреш. Якщо маєш жити, у будь-якому випадку виживеш.

Перед світлофором його зухвало підрізав темно-сірий «хаммер» зі столичними номерами, танк танком. Роман вивернувся, обійшов довбаня й, зупинившись на перехресті, глянув, хто там такий непоштивний. У салоні брутального дорожнього самця дерла підборіддя вгору субтильна білявка. Зверхньо глипнула на стару «газельку» поверх спущеного скла, обдала господаря автівки презирливим поглядом. Роман очей не відвів. Тоді дівчина кивнула до нього: чого витріщився? І показала у відчинене вікно середній палець. От соска! Роман нахилився до пасажирського вікна, одним різким рухом спустив скло:

– Такий БТР – на війну б, – сказав, – до наших хлопців, а не для понтів у тилу.

– А таким, як ти, розумнику, – умить парирувала білявка, – місце не під маминою спідницею, а під Зеленопіллям. На передовій.

– А я туди й рушаю, у тому приблизно керунку! – вигукнув Роман, не зло, а навіть весело.

Погляд білявки затримався на ньому, зісковзнув на рухливий щит із ланцюгів під бампером. Дівчина викинула руку вперед, махнула праворуч, довгим гострим нігтиком наказала: туди прямуй! Й зірвалася з місця, вчепившись у кермо.

Що вона хоче?

«Газелька», кахикаючи, проминула перехрестя – «хаммер» вже чекав на неї у кишеньці-заглибинці біля входу у сквер. Поблимав фарами, вимагаючи зупинитися.

Ану-ну, – усміхнувся до себе Роман, об’їжджаючи позашляховик. Із висоти водійського сидіння його вела поглядом безцеремонна водійка, вже із сигаретою у тонких пальцях. Роман заглушив мотор, затраснув дверцята і вийшов, намагаючись не накульгувати й оцінюючи обстановку. У салоні вона сама, поблизу нікого. Небезпека нульова. Дівчина не мала наміру виходити, вона мовчки спостерігала, як він наближається, вивчала некурортну засмагу на його шкірі, його спокійний, насмішкуватий погляд і те, як він вишпортує з кишені камуфляжних штанів пачку сигарет, витягає одну, запитує жестом: прикурити даси?

Вона подала йому з вікна запалену цигарку. Він мовчки притулився своєю дешевою «Примою» до білосніжної тростинки із золотим паском, попахкав, затягуючись. Зблизька дівчина виглядала по-іншому, зараз вона могла б навіть викликати симпатію. Рука її злегка тремтіла. Зламаний ніготь, червоні повіки – плакала нещодавно. Вона заговорила першою.

– Що ти там варнякав про війну? – запитала, відводячи очі від його збитих берців і повертаючи довгу цигарку у кутик рота. У її голосі вже не було пихатості. Але дивилася вона на нього згори донизу, не виходячи із салону.

Роман був готовий до претензій, до скандалу, до істерики неврівноваженої панянки або до якогось геть несподіваного повороту подій. У певних ситуаціях, коли він не розумів, що відбувається, або не міг знайти пояснення певним подіям, він подумки висував кілька можливих версій і завжди залишав додатковий пункт: несподіваний варіант. Саме він частіше за все й випадав. Те, чого аж ніяк не можна було передбачити. Щось подібне відбувалося зараз. Він почув геть неочікуване запитання від дорожньої нахаби. То що він там варнякав про війну?

– А що, може листа передати твоєму хлопцеві на передову? – відповів він. – Давай, передам.

– Серйозно, – вже зовсім іншим тоном. – Ти звідти?… Чи туди?…

– І звідти, і туди. А що?

Білявка відчинила дверцята, показала оголені до коротеньких шортиків ноги, легкі кросівки торкнулися підніжки. Зістрибнула на землю, обдавши його хмаркою парфумів.

Йому важко було згодом пояснити собі власну легковажність. Чому він відповів майже на усі її запитання, хоча ніколи не відчував довіри до мажорів, які залишають у ресторані за обід місячну зарплатню його батька, які вихваляються статками, що їх нормальна людина за десять життів заробити б не змогла, хіба би крала. А вона, ця довгонога, була саме з таких марнотратців життя. Але з дівчини чомусь злетіла її показова зверхність, її розлюченість згасла – на Романа дивилися живі очі, і в цих очах він бачив біль і ще щось, наразі маловиразне, нечітке.