І останнє, на що хочу звернути увагу читачів, аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», — на територію та кордони Русі. Зауважте, ще Ярослав Мудрий розділив між своїми синами тільки ті землі, які входили до споконвічних земель Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Смоленськ. І згодом, у Любецькому з’їзді князів (1097 р.) брали участь Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Перемишль, Теребовля. «Вони й складали територію Руської землі наприкінці XI ст.» [5, с. 58].
Жодного стосунку до Русі ростово–суздальська земля в XI столітті, як бачимо, не мала. У XII, XIII століттях князів тієї землі ніколи не запрошували в Русь для вирішення внутрішньодержавних справ.
«…В епоху «Слова» Руська земля обіймала Середню Наддніпрянщину «із додатком Посейм’я», тобто Сіверської землі. Із входженням Сіверщини до складу Руси… визначилися її північно–східні кордони. Тому похід Ігоря мав епохальне значення в історії України–Руси. Києво–руський народ змушений був захищатися від агресивних сусідів — Хинови, Литви, Половеччини, Угорщини, згодом Польщі. З цих позицій треба оцінювати роль і Києва, і великого київського князя у «Слові» [5, с. 59–60].
Отже, земля Русі та її захист від ворогів — основні мотиви легендарного «Слова». Захист — від усіх навколишніх неприятелів, у тому числі і від північної Хинови. Ця ідея поширюється не тільки на XI і XII століття, а й на пізніші часи. Адже, як установив професор Б. І. Яценко, «Руська земля XII ст. — пряма спадкоємиця Руської землі (Метрополії) ІХ–ХІ ст. Такий погляд зберігався і у XIII ст., відобразився у «Слові о погибелі Руської землі» (1235–1236 роки), де віддана перевага київським, руським князям, тобто і у XIII ст. Київ зберігав роль об’єднавчого політичного центру. Вигадка про перенесення столиці Руси до Владимира–Суздальського виникла значно пізніше, щоб обґрунтувати претензії Московського царства на зверхність у слов’янському світі» [5, с. 62].
«Слово о полку Ігоревім» — велике свідчення XII ст., де поіменно названі вороги Київської держави. Автор геніального епосу подав величні образи князів—захисників Русі «…від старого Володимира до нинішнього Ігоря» [2, с. 116].
Не будемо повторювати всі великі імена предків, хоча вони гідні нашої пам’яті, як і не станемо повторно аналізувати героїку «Слова». Із цим завданням блискуче впорався історик Б. І. Яценко. Перед нами стоїть інше завдання — розкрити методи і конкретні факти московської фальсифікації історії, тобто звільнити найдавніші українські шедеври, зокрема «Повість минулих літ» і «Слово о полку Ігоревім», від брудного зазіхання на них Москви і московитів.
Це — мета нашої роботи.
7
Пропоную читачам ближче приглянутися до достовірних фактів, пов’язаних із нашим національним епосом «Словом о полку Ігоревім».
Не викликає сумніву, що відкрив рукопис «Слова о полку Ігоревім» видатний син українського народу Данило Туптало, пізніше — митрополит Ростовський. Адже ще у 1680 році у своїй книзі «Руно орошене» він використав деякі поетичні образи «Слова».
У 1702 році Туптала призначили на Ростовську митрополичу кафедру, а в 1707 році у листі до графа Строганова митрополит Дмитро Ростовський просив прислати йому з Московського Печатного двору «хронографы русскыи», забрані за велінням Петра І до Москви. Тобто митрополит Дмитро, очевидно, і вивіз у Московію збірник, де було надруковане «Слово», інакше б він не відав про місце його перебування. Після копіювання свого збірника митрополит, зрозуміло, повернув протограф до Московського Печатного двору.
Згодом копію збірника зі «Словом о полку Ігоревім» було зареєстровано в Ростовському Архієрейському Домі (№ 323). Ми про цей збірник вели мову вище. Згадайте, як О. І. Мусін–Пушкін викрав з нього 20 сторінок із текстом «Слова о полку Ігоревім».
Першодрукар «Слова» Семен Селівановський, який особисто набирав текст, засвідчив, що бачив рукопис «Слова», написаний письмом, «схожим на почерк Дмитрія Ростовського». Коло замкнулося!
«Слово о полку Ігоревім» було надруковане 1800 року Семеном Селівановським у Московському сенатському Печатному дворі із копії, зробленої знаменитим О. І. Мусіним–Пушкіним.
Чому ми говоримо про протограф, а не про оригінал?
Та тому, що початковий текст бачив тільки Д. Туптало. А далі текст опинився у Московському Печатному дворі, і його доля невідома, як і тисяч інших оригіналів. Навіть текст «Слова», скопійований митрополитом, за московською версією, згорів 1812 року під час нашестя армії Наполеона.
Хто бажає ретельніше вивчити це питання, раджу звернутися до фундаментальних праць історика Бориса Івановича Яценка «Слово о полку Ігоревім» та його доба» (2000) та «Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім» (2006).
Захопивши в свої руки текст «Слова о полку Ігоревім», написаний старослов’янською мовою, О. І. Мусін–Пушкін спробував його прочитати. Та не вдалося! Його спіткала невдача, бо він не розумів старослов’янської мови XII століття в українському скорописі.
Ми пам’ятаємо, що О. І. Мусін–Пушкін як член знаменитої «Комісії» працював під безпосереднім керівництвом Катерини II. Тому цілком зрозуміло, що до роботи над «Словом» імператриця залучила й інших членів «Комісії»: Івана Болтіна, Івана Єлагіна, Олександра Храповицького та Олексія Малиновського. Професор А. О. Барсов на той час помер, а Х. А. Чеботарьов потрапив у немилість.
В російській історіографії досі користуються так званими списками «Слова о полку Ігоревім» О. І. Мусіна–Пушкіна, Катерини II, І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського та ін.
Однак не виникає сумнівів, що перший переклад тексту «Слова» виконав наш земляк, який закінчив Києво–Могилянську академію, Микола Миколайович Бантиш–Каменський. Послухаймо Б. І. Яценка: «Намагання О. І. Мусіна–Пушкіна самотужки розшифрувати і перекласти «Слово» були невдалі, хоч він, можливо, залучав до цієї роботи І. Болтіна та І. Єлагіна. Лише український археограф Микола Бантиш–Каменський зумів правильно прочитати текст пам’ятки. Після цього чернетка розшифровки була переписана двома писарями, з яких один орієнтувався на київський скоропис (арк. 1,2, 5), а другий—на московський скоропис (арк. З, 4, 6, 7, 8, 9) [101, с. 259].
Зверніть увагу на той факт, що переклад М. М. Бантиш–Каменського був переписаний двома писарями: один із них користувався київським правописом, а другий — московським. Навіть людина необізнана розуміє: від М. М. Бантиш–Каменського такий документ, написаний двома різними правописами, вийти не міг. Адже М. М. Бантиш–Каменський (і його писар) використовували єдині правила написання букв. Це очевидно. Інакше, перевіряючи написане, Микола Миколайович вніс би правки. Таким чином, ми бачимо пізнішу фальсифікацію тексту.
У нашому випадку йдеться про первинну копію тексту, зроблену митрополитом Ростовським (Тупталом) у 1708 році. Позначимо цю первинну копію літерами СМП (Список Мусіна–Пушкіна). Водночас не слід забувати, що в 1707 році оригінал «Слова о полку Ігоревім» зберігався на Московському Печатному дворі (згодом це — Московський центральний архів Міністерства закордонних справ).
Дослідники вважають, що у процесі роботи над «Словом» з’явилися дві похідні — так звана катерининська копія (позначимо літерою К) і копія, з якої у 1800 році вперше було надруковане «Слово о полку Ігоревім» (позначимо літерою П).
За офіційною версією московської історіографії, копія П також згоріла у Москві в 1812 році. Про оригінал (протограф) від часів Катерини II ніхто мови не вів.
Але що цікаво: особисто О. І. Мусін–Пушкін про цю копію П «Слова» писав у 1796–1798 роках у приватному листі: «Сія поема писана наприкінці XII ст. словеноруською мовою, але стільки трапляється у ній малоросійських назв, що тому, хто не знає польської мови, важко й розуміти. У перекладі ж сім не збережено ні оригінальності старовинного, ні ясності нинішнього діалекту, тому з цією думкою мені й хотілось його очистити від усіх дріб’язків, зробити приємним для читання і в примітках пояснити обставини історичні. Але оригінал загубився у Миколи Михайловича (Карамзіна. — В. Б.), а в мене також був список перекладу, вже дещо виправлений, не пригадую—комусь я дав його прочитати і назад не отримав» [101, с. 167].
