Маруся пройшла повз лавку, обернулася — сидить Стьопка на лавці, як прив'язаний, не йде слідом.
Надулася. Пішла вулицею далі.
— От дурний німець! — образилася.
Рудого Стьопку Барбуляка на селі прозвали німцем через його батька — каліку Григорія. А діло було так.
Перед війною вже немолодий, скалічений ще в Громадянську махновською шаблюкою Гриць врешті знайшов дурну дівку Ксанку, яка, хоч і проревла півночі перед весіллям, але вийти за каліку не відмовилася, бо все одно інші хлопці на неї не задивлялися, а в дівках роки гортати ще гірше, ніж з нелюбом жити. Побралися, аж — війна. От коли Ксанка Богові подякувала — усі чоловіки до ружжа стали, а малограмотного інваліда Гриця навіть у писарчуки не взяли. При ній лишився, і хоч від голоду зовсім охляв, усе сидів у хаті та стогнав, проте в сорок третьому одного разу так ловко впорався зі своєю головною чоловічою місією, що німці з румунами й ті дивувалися: і що за люди ті українці — по ямах та кутках туляться, їсти нема чого, а вже друга баба на селі вагітна, чорти б їх побрали. Не бажають вимирати, плодяться безсоромно, наче і не висить на ними фашист, як кара Божа.
Першою з тих двох вагітних була Орися, другою — Грицева Ксанка.
Ксанка за тиждень до Орисі народила недоношеного руденького хлопчика і навіть встигла ім'я йому дати — Степан. Ожила. В очах — щастя. Синочка з рук не випускає, Гриця утришия — харчі шукати. Ще недавно померти була ладна, бо під німцями все одно не життя, а нині — літає. Од тих мрій одного дня й не вгледіла, як молодий німецький солдат Кнут, що офіцерові прислужував, поруч із малим опинився. Нахилився над колискою саморобною, яку Гриць навісив на грушу біля льоху за хатою…
Ксанці — мову відібрало. Заклякла, серце калатає, рука до сокири тягнеться.
Не встигла. Кнут від колиски відійшов, усміхається, наче випало йому щастя неземне. До Ксанки підсів, з кишені маленьке фото дістав, показує — дивись!
Ксанка на фото зиркнула. Господи Всемогутній! Наче хто її малого Степанчика відгодував нормальним харчем і перед фотокамерою вмостив.
— Хто це? — наважилася.
А Кнут сміється і плаче.
— Мій Ганс, — каже. — Син.
Головою захитав гірко, мовляв, як ти там без мене, моє дитятко. Ксанка і собі ледь не розревлася.
— Нічого, нічого, — трясеться і Кнута по спині гладить. — Скоро вам звідси п'ятами накивати… Скоро…
Кнут до тями прийшов, фото малого Ганса поцілував, у кишеню сховав і — геть.
Ксанка — до Бога:
— Хай німець мого синочка не чіпає!
Не знала, про що просить.
Тієї ночі німецький офіцер, що квартирував на Грицевому і Ксанчиному подвір'ї, прокинувся від гіркого голодного дитячого плачу. Гукнув Кнута, велів перестріляти всіх, хто тільки спробує рота роззявити.
Кнут знайшов Ксанку і Гриця біля льоху за хатою, приклав палець до вуст, мовляв, мовчіть і дитинку заспокойте, дістав з кишені заяложену цукерку, поклав Грицю в долоню і показав на Ксанку зі Степанчиком на руках.
— Мутер… їсти… Ганс виросте сильним…
Вранці роздратований німецький офіцер зайшов за хату, тицьнув у Ксанку зі Степанчиком, і німецькі солдати потягли жінку з немовлям до скирти соломи, що стояла перед хатою. Тим часом за селом Гриць намагався знайти колгоспну схованку з буряками, яку ще на початку війни розпорядився закласти передбачливий голова, і Гриць тоді з усіма рокитнянцями копав глибоку яму, вкидав до неї буряки, завалював соломою, а зверху — шаром землі. Скільки життів урятували ті мерзлі буряки…
Німці Ксанку до скирти тягли. Ксанчині ноги не слухалися, підгиналися, як ватяні, віддавали всю свою силу рукам, бо рукам тепер потрібна була вся Ксанчина сила — притиснути до грудей Степанчика, заспокоїти, та й не впустити ж, не дай Боже!
До скирти не дійшла. Впала посеред двору на коліна, але дитини не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися — один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе, і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…
Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік — встати!
Встала.
Хитається — від жаху п'яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:
— Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте… Синочка віддайте… Віддайте.
Офіцер криво всміхнувся і клацнув пальцями. Поруч із Ксанкою виріс німецький солдат. Тицьнув їй у руки вила.
— Що? Що? — Ксанчині очі стали звірячими.
Офіцер театрально випростував руку. Солдат вклав у неї гранату.
— Айн! Цвай… — офіцер посміхнувся. Вирвав чеку і вкинув гранату в скирту.
— Пан офіцер наказує — шукай у скирті свій маленький кіндер, — пробелькотів переляканий перекладач. І — задки, задки від скирти.
Ксанка моторошно закричала, відкинула вила і рвонулася до скирти. Розгрібає солому і волає. Від своїх хат скорботні рокитнянці на неї дивляться, плачуть, а ближче підійти бояться.
Офіцер щось роздратовано вигукнув. Солдати підхопили Ксанку, відтягли від скирти.
— Жінко… жінко… — перекладач геть утратив розум от жаху. Трясеться, піт чоло заливає. — Жінко… Пан офіцер наказує… Вилами шукай. Вилами… Не можна руками. Застрелить…
А солдати вже Ксанці знову до рук вила — тиць. І ногою по спині — до скирти. А зі скирти ледь чути, як немовля пищить.
Ксанка обережно вила в солому встромила, руки трясуться…
— Потерпи, дитинко рідна… зараз мама тебе…
Відкинула. Очі скажені. Знову — вила в скирту. І прислухається — чи чути ще Степанчика?
— Як гранату вилами зачепить— усіх на шматки розірве, — перекладача аж скрутило.
— Все одно зараз вибухне, — поліцай йому.
Де той Кнут узявся? Як до скирти добіг? Ксанка ще відкидала солому, у скирті ще плакало немовля, а перекладач на пару з поліцаєм ще відраховували секунди до вибуху, коли Кнут пірнув у скирту, за мить з'явився зі Степанчиком і з такою силою жбурнув згорток із дитиною геть, що той упав метрів за вісім від скирти.
— От сука! — образився поліцай.
Тієї ж миті вибух розніс на шматки і Кнута, і Ксанку…
Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо — про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.
— А де дитина? — Гриць питав, та голосу свого не чув.
— Німець його аж до огорожі закинув, — заплакали баби. — Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали — хто підійде, застрелять…
До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.
— Невже Ксанка задарма згинула… — штрикнуло у серці. Помовчав і додав: — І німець…
Під ранок Степанчик затих.
— Мабуть, помер… — гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.
Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.
— Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:
— І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…
— Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем.
А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.
